У Великій Британії знову змінюється керівництво. За 10 років (з часу референдуму про Brexit) вже сьомий політик готується оселиться в кам’яниці на Давнінгстріт 10.
Саме з референдуму, який відбувся 23 червня 2016 року, ще за прем’єрства консерватора Девіда Камерона, й почалися суспільно-економічні негаразди Великої Британії. А за ними й політична нестабільність. Камерон, ініціюючи референдум чомусь був переконаний, що британці виявлять розсудливість й проголосують проти виходу країни з Європейської Унії, членство в якій приносило чималі бонуси. Проте все пішло за іншим планом, популісти-відрубники зуміли задурманити голову мешканцям Туманного Альбіону. Британці виступили за Brexit, а Камерон зразу ж подав до демісії.
Після того в Об’єднаному королівстві одна урядова криза йшла за іншою. Камерона заступила Тереза Мей, її – Борис Джонсон, далі – Ліз Трас, потім – Ріші Сунак. Після цього консерватори, яким ніяк не вдавалося стабілізувати ситуацію в країні були змушені поступитися віжками правління лейбористам.
За результатами парламенстких виборів 2024 року прем’єр-міністром став Кір Стармер. Але ситуація принципово не змінилася. Та й не могла змінитися. У Лондона ніяк не виходить розробити концепцію розвитку поза членством у Євроунії. Не виходило у консерваторів, не виходить і в лейбористів. А от політики, які 10 років тому найголосніше виступали за Brexit, а найперший з них – лідер правопопулістської партії Reform UK Найджел Фарадж – нині активно користають зі спровокованого ними ж хаосу й спритно здобувають свої політичні дивіденди.
У минулому британці часто підтрунювали над Італією як країною, в якій прем’єри змінювалися з фантастичною швидкістю. Сьогодні ж усе навпаки: Італія з її «залізною прем’єркою» Джорджею Мелоні виглядає як символ політичної стабільності, а Велика Британія, натомість, перетворилася на країну, над якою постійно витає дух чергової політичної кризи.
І от Обєднане Кородівство знову опинилася в політичній кризі. Кір Стармер обіймав посаду прем’єр-міністра менше двох років і став шостим прем’єром, змушеним залишити посаду протягом одного десятиліття.
У промові перед урядовою резиденцією на Давнінг-стріт» 10 він зізнався, що його вступ на посаду глави уряду був «найвеличнішим моментом у житті». Далі він скрушно додав, що змирився з тим, що його час на чолі уряду добіг кінця. «Питання, яке зараз ставить собі моя партія, полягає в тому, чи є я найбільш підходящою людиною, щоб очолити її на наступних загальних виборах. Я почув відповідь моєї парламентської фракції на це питання і приймаю її з гідністю та повагою», – визнав Стармер.
2024 року сер Кір Стармер був обраний прем’єр-міністром з програмою, яка рясніла словами «зміни» і «реформи». Нагадаємо, що перед цим Консервативна партія незмінно правила країною 14 років. Провідна фраза його інавгураційної промови звучала так: «Ми не консерватори».
Але, як зазначає британська преса, попри обіцянки бути іншим, Сармер так і не зміг «чітко сформулювати своє бачення країни чи продемонструвати лідерство, необхідне для його втілення». Під тиском зліва, з боку профспілок і дедалі більш непокірної парламентської фракції Лейбористської партії, а також справа з боку популістів на кшталт партії Reform UK, яка останнім часом беззаперечно лідирувала в соціологічних опитуваннях, він здійснив низку різких і хибних рухів. Які виставили його слабким і підірвали його авторитет.
Колишній міністр транспорту від Лейбористської партії, а нині відомий публіцист-колумніст Том Гарріс вважає, що Стармер став прем’єр-міністром випадково. «Кір Стармер так і не зміг по-справжньому зрозуміти політику, не кажучи вже про роботу прем’єр-міністра. А тепер йому вже не доведеться продовжувати намагатися. І все ж він намагався. Іноді було болісно спостерігати за його зусиллями. Частина Стармера, ймовірно, усвідомлювала, що в його характері чогось бракує, що є щось інше, через що політика для нього майже як іноземна мова», – написав він у колонці в газеті The Telegraph.
Чи мав Гарріс рацію? Можливо, але лише частково. Так, Стармер не впорався. Але й ситуація в країні була й залишається надто складною. Головною економічною проблемою Великої Британії є слабке зростання продуктивності та недостатнє використання нових технологій.
Економічні експерти, опираючись на статистичні дані, стверджують, що у 2025 році реальний ВВП на душу населення міг би бути на 27 % вищим, якби тенденція періоду 1970–2015 років зберігалася. Але Brexit її обірвав.
То чи зміна лідера Лейбористської партії і відповідно прем’єр-міністра змінить перспективи? Сумнівно. Продуктивність праці зростає надзвичайно повільно. Рівні заощаджень та інвестицій в Об’єднаному Королівстві є найнижчими серед країн «Великої сімки». Країна вийшла з Європейської Унії, населення старіє, а фіскальний тиск зростає, зазначають експерти в своєму звіті, опублікованому у Financial Times. Вони нарікають, що британська політика вороже ставиться до складних, але необхідних рішень.
Висування кандидатів на нового лідера Лейбористської партії має розпочатися дев’ятого липня та завершиться 16 липня. Найімовірнішим наступником Стармера вважають ексмера Манчестера Енді Бернем. Соціологія засвідчує його найвищі рейтинги серед лейбористів, а також переваги над всіма іншими лідерами британських парламентських партій.
Що ми знаємо про політичну програму Енді Бернам? Наразі небагато. Але є один суттєвий момент, який він вже встиг задекларувати. Бернам хоче, щоб Велика Британія знову долучилася до Європейської Унії. Хай не вже негайно, але, як заначив Бернам, «поки я живий».
