24 вересня 2025 на «Збручі» була опублікована моя стаття «Карколомні пригоди трьох слів». Йшлося про слова «городина, осоння, робітня», які начебто були в совєтську епоху під забороною, як стверджувала на сайті 24 Каналу «мовознавиця» Олеся Кух. Щоправда, вона при цьому посилалася на сенсаційне відкриття іншої «мовознавиці», яка задля вродженої скромності назвалася Оксана Миколаївна.
Однак їхнє твердження виявилося позбавленим здорового глузду, бо, як я довів численними прикладами, усі ці слова любенько собі поширювалися і в художніх, і в мовознавчих текстах.
Олеся Кух має на своїй совісті десятки псевдомовознавчих публікацій на зразок «Забудьте слово "стройка"». До кого звернений цей заклик? Вочевидь, до якогось люмпену, який такі сайти не читає. Але з таким успіхом можна сотворити сотні схожих блогів на тему «забудьте слово»: здрастє, вопше, тіпа, понятно...
Та от не минає й року, як Главред 17 червня 2026 публікує «сенсаційну» статтю Інни Ковенько «Три українські слова, які забороняли в СРСР». І знову за рибу гроші. Бо знову та ж сама трійця: городина, осоння, робітня. Інна просто і невибагливо поцупила писанину Олесі. Мабуть, саме цьому вчили її на курсі «Журналістика та соціальна комунікація».
На сайті повідомляють, що вона має 1159 публікацій! Переважно це такі глобальні теми, як «навіть без м’яса перловка вийде неймовірно смачною», «найдовше та майже найглибше озеро у світі», «як врятуватися від спеки без кондиціонера», але інколи заносить авторку на слизьке: «як сказати "на ночь глядя" українською».
Якщо заґуґлити фразу «Два українські слова», то відразу сипоне публікаціями на тему українських слів, які неможливо перекласти на жодну з мов. І словами цими є «кум» та «кума».
На сайті 24 каналу цю маячню 30 січня стверджує Юлія Турелик, бо, мовляв, ці слова «іноземцям складно пояснити». 9 лютого ТСН публікує таку саму глибоку думку експерта з ораторського мистецтва Павла Мацьопи, а 23 червня на Радіо Трек робить з цього статтю Анна Карпець. Всі вони сходяться на тому, що «в інших країнах схожого поняття просто не існує».
Тут або труси, або хрестик. Або поняття, або власне самі слова. Бо якщо мова про поняття, то у всіх європейських народів є традиція хрещених батьків (кумів), яка бере початок від християнського таїнства хрещення.
Якщо говорити про самі слова «кум», «кума», то чому їх не можна пояснити через значення поняття? Хрещений батько, хрещена мама дитини для її батьків.
Насправді ці слова є у всіх слов'янських мовах. Але не можна сказати, що вони українські, бо запозичені з латині від слів «commater»/ «compater», іспанською «compadre», італійською – «сompare», французькою – «compère».
Днями редакторка Ольга Васильєва вирішила теж мене здивувати.
«Ви не тільки польські сири бойкотуйте, а й польські слова, словосполуки та синтаксичні конструкції, – закликала вона. – А ще зазирніть у словник Грінченка, де знайдете кількасот псевдоросіянізмів, які позамінювали, зокрема, полонізмами».
Думка про засмічення нашої мови полонізмами прозвучала, до речі, у валуєвському циркулярі: мовляв, мова малоросів – «тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».
Та не втекла далеко наша редакторка. І наводить приклад: «Не чекати, а ждати».
Насправді це слово не лише польське, бо є воно в усіх західних і південних слов'ян. А за походженням – праслов'янське. Крім того, це слово обросло стількома похідними від нього, що замінити їх не вдасться: очікування (ожидання?), чекальня (ожидальня?), чекальний (ожидальний?). А ще є почекальня – передпокій, чекало – вид рибальської сітки.
Те саме стосується слів «тримати», «смажити», яким ця пані протиставляє «держати», «жарити». Але «тримати» і «смажити» теж праслов'янські. До чого у цьому бойкоті чехи і словаки?
«Не пательня, а сковорода». Але і це слово не польське, а латинське, зайшло в українську мову з XVI ст. Не треба забувати, що в нашій давній літературі вживалося безліч латинських слів, тож не конче мусило бути посередництво польської. Є це слово і в Грінченка. А ось зазирнімо сюди: «Словарь русских говоров Одесщины» (2001): «Купили новаю бальшую пательню – картошку жарить». І туди кляті галичани добрались!
Смаколики віддавна у рускоязичних викликають обурення. Мадам Влащєнко навіть присвятила цьому слову цілий спіч. Та й справді, на язикє воно не звучить. Ось і Васильєва стверджує: «Не смаколики, а ласощі», – хоча поєднання цих двох слів «смак» і «лик» (ковток) цілком природнє. І в англійській є smack в значенні смак, в голландській є smaak, і в балтійських мовах є. «Смаколик» існує понад сотню років.
Твердження «не "що пʼять років", а "кожні пʼять років"» викликає регіт. Не конче гомеричний. Бо тоді такі слова як «щодня», «щойно» і т. д. теж треба міняти? Хоча це слова теж доволі давні. І нема в польській «щойно», а «щозими» і «щоліта» – це «każdej zimy», «każdego lata». Приїхали.
«Не шпиталь, а госпіталь». Чому? Це слово запозичене з німецької. В етимологічному словнику читаємо: «припущення про польське посередництво безпідставне». Але ж редакторки словників не читають.
«Не на кшталт, а на зразок». І це слово зустрічається в нашій літературі з 16 ст., і не є воно польським, бо й інші західні слов'яни його вживають. Походить від німецького. Адже пані редакторці знайоме слово «гештальт»?
«Не врешті-решт, а кінець кінцем». Тим часом латинський корінь resto («залишатися») або похідне restum («те, що залишилося») і є першоджерелом. А сама фраза фіксована в 19 сторіччі.
«Не "мати рацію", а "бути правим"». Слово «рація» походить з латині і вживалося з козацьких часів.
Є твердження, з якими я погоджуюся: «Не кавʼярня, а каварня. Не членкиня, а членка» (хоча в польській є і «kawarnia», і «kawiarnia»). Також «виделка», «потяг» справді полонізми, але «хутче» – галицька літературна мова (а в літературну мову слово «виделка» вніс харків'янин Квітка-Основ'яненко).
Не хочу тут писати цілу плахту. Просто перерахую наступні нісенітниці: «Не перепрошую, а пробачте». Не «за годину буду», а «через годину буду». Не «пасок», а «пояс». Не «їхати до», а «їхати в». Не «наразі», а «поки що».
При більш-менш глибшому знанні історії слів могла додатково викидати такі полонізми, як не «кохання», а «любов», не «хлопець», а «пацан», не «промінь», а «луч». Список можна продовжувати і продовжувати – за підрахунками Юрія Шевельова, на пересічній сторінці українського тексту (літературного чи наукового) можна знайти від 8 до 23 польських запозичень.
Так що всі ці списки не мають нічого спільного з мовознавством.
«Плекаймо своє, а не сусідове!» – такими словами завершує свої далекі від науки фантазії пані Олена. Краще б вона плекала городець коло хати і радила, як вирощувати трафердоклі.
24.06.2026