«Бо те, що перестає змінюватися і перетворюватися, розкладається і гине»
Мірча Еліаде
Уся література – це марафон метаморфоз. Киплячий мурашник всередині годинникового механізму. Шестерні поступово перетікають у мурах, а мурахи – у слова, слова штовхають час, а час виростає у гриби, і коли ми їх знаходимо, вибираємо акуратно із грибниці, то в цей момент народжується сенс.
«Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять»
Л.Костенко
Історії давніх греків перенасичені перемінами. Пере-, пере-. З одного боку, міфопоетична історія Еллади максимально наближена до рецептури (розбавленого) вина. Все залежить від пропорцій етики, естетики та міцності спиртів в художньому організмі. Зевс вкотре і вкотре видає себе за когось іншого, ніби розум постійного завсідника витверезника, затуманений напівсухим. Видається, що Зевс не є всемогутнім, адже мусить постійно вигадувати способи підставити замість себе якесь криве дзеркало, щоб усі побачили Іншого, не Громовержця. Чи викрадає Європу, чи зваблює когось із олімпійських або земних жінок. Йде на підігріті винними спиртами сексуальні подвиги, які не припиняються, тягнуться ланцюгом від ліжка до ліжка. Зрештою, то таке на всьому Олімпі. Боги у своїй онтології – це тривале виноградне бродіння.
З іншого боку, важкий, химерний сон еллінів породжує людей-коней, чоловіків-биків, жінок-змій, жінок-птахів. Людина є мірою усіх речей, а давньогрецькі квадробери – мірилом фантазійних перетворень. Ніколи достеменно невідомо, з ким доведеться зустрітися за поворотом наступної історії.
Люди слабкі, але через метаморфозу вони здатні здобути таку силу, що триватиме і триматиме їх у часі. Дафна стає лавром, Адоніс, Гіацинт та Нарцис перетворюються на квіти. Ця міфічна фітоморфна зміна через життя після життя є такою потужною, що існуватиме і поза Грецією на широких просторах народних поетик, здобувши своє заслужене призове місце під час чемпіонату з романтичного світогляду. І вже український міфічний дискурс оповідає про дівчину, що гине і виростає калиною. Шевченко перетворює свою героїню на тополю, а Леся Українка Мавку – на вербу. Якщо не знаходиться місця у світі людей, треба спробувати пожити (перетривати) у світі рослин.
Але повернімося ще на мить до Еллади. Там співіснують боги, гіганти, титани – відчувається одновекторність руху до великого, масштабного. На відміну від Гулівера, греки не помічають ліліпутів. Їм цікаве лише возвишення, лише піднебесні сфери. Вони постійно заглядають на небо. Тому Дедал вигадує крила, щоб летіти з Ікаром, а Фаетон понад усе мріє проїхатися понад хмарами на сонячній колісниці батька-Геліоса. Хто не улягає цьому постійному процесу “зростання”, хто не тягнеться вгору, того греки не бачать, відповідно про таких не згадують. Тільки людина-в-процесі-видимих-змін варта уваги.
«Як заридала
моя гітара, –
розбилась досвітку
криштальна чара»
Федеріко Гарсія Лорка
І так воно ведеться через гущу років до сьогодні. Уся література – це зміни і про зміни. Статика не має потуги урухомити художній калейдоскоп. Навіть картина чи скульптура пульсують із середини недовідомими хвилями, що вже там говорити про слово виголошене. На поверхні лежить динаміка сюжету чи психостанів, а підтекстом струменіють речі, що їх може вловити тільки внутрішнє око чи вухо. Око чи вухо. Внутрішнє. Читаєш твір, ніби дивишся чи вслухаєшся у себе. Оці внутрішні органи чуттів, які у кожного розвиваються по-різному, шліфуються, ростуть, розгортаються, вони й багато в чому визначають характер та напрям перетворень, що урухомлюють гігантичний механізм літератури. Це різниця між тим, що живе у тобі, і що оживлюється навколо. І як ти собою внутрішнім (справжнішим) створюєш чи перетворюєш світ. Так чи так усе це крутиться навколо життя, його ритмів, його асонансів та метафор, його звукоряду та часопростору. І це є ті підтексти, що створюють внутрішні напруження, переміну думок і поглядів, а все це виливається у тривалий рух, формування, трансформацію.
Література – це енергія змін. Кожен твір є трансформатором, який перетворює висоти струмів до значень, які надаються до сприйняття. Шевченко сидить під слідством, але під’єднується до енергетичного поля рідних образів, і тому “Садок вишневий коло хати” є силовим потоком, що тримає досі й нас, і мертвих, і ненароджених. Йому через сотню років у певний спосіб відповість арештований Стус – «Оце твоє народження нове –/ в онові тіла і в онові духу». Ці досвіди можна назвати “випробуванням казематом”, коли сила внутрішньої свободи геніїв вислизає поза тюремні мури. І Стус вже за двох опише містичне Преображення, яке долає в’язницю тіла і засліплює світлом – «Ота зоря – вістунка твого шляху,/ хреста і долі – ніби вічна мати». Можна, звичайно, все пояснити майстерністю метафори, але що для нас іномовлення, то для позначених печаттю таланту є прожитим зболеним життям.
Хоча згадка про метафору у контексті роздумів про трансформаційність літератури виглядає більш, ніж доречною. Цей художній засіб є осердям всілякого художнього світобачення. Метафора як велике диво перенесення чогось відомого на невідоме. Вона виростає із філософії зміни і пронизує інтерпретаційними пошуками мистецтво. Щоб щось складне пояснити у простіший та доступніший спосіб, треба це метафоризувати.
«Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння» (Овідій) – виглядає, що оце «клубочилось» (ми говоримо про переклад Андрія Содомори, але адаптоване до нашої мови слово-сенс неабияк привертає собою увагу) не потребує додаткових пояснень, бо саме у собі є достатньо ємним та багатим на варіації значень. Вистачить на те, щоб, якщо не розтлумачити, то принаймні народити перший емоційний імпульс здогадування, наближення, розуміння. Клубочилось – як рух. Клубочилось – як суміш. Клубочилось – як тривання. Природним чином перенесення лягає в підмурівок авторського світогляду і в сенсі творення, і в сенсі перетворення. Ми користаємо із феномену метафори, щоб покращити донесення посутнього.
«Стукаю в двері каменя:
– Це я, впусти мене.
Чула, що є в тобі великі порожні зали,
не оглянуті, всує прекрасні,
глухі, без відлуння чиїх-небудь кроків.
Зізнайся, що сам про те знаєш замало.
– Великі й порожні зали, – каже камінь, –
та місця у них нема.
Може, й прекрасні, та поза смаком
твоїх убогих чуттів.
Можеш пізнатись зі мною, та ввік мене не пізнаєш.
Всією поверхнею повертаюсь до тебе,
зате лежу відвернутий всім нутром»
Віслава Шимборська
Герменевтичний підхід передбачає після цього уривку поезії Шимборської спробувати додати кілька слів тлумачення для розуміння. Або, грубше, взяти епістеміологічне свердло і протяти камінь. Насправді – надгризти його. Але етика розмови із каменем вимагає дотримання пристойності. Певного пошанівку. До віку. До мудрості. Тож варто не множити порожні сенси та акустичні недоречності.
Лише вслухайтеся у метаморфози гучної тиші. І (к)амінь.
24.06.2026