Гол плюс пас

Вони в літах, є й пивні животи та розбиті коліна, і майже у всіх зайва вага – але всі вони грають у футбол. Суто для власного задоволення. У свій вільний час, в неділю вранці, на запасному полі стадіону. Серед них є навіть колишні гравці місцевої команди – вони найбільше кричать і махають руками. Нічого захмарного, любительський рівень. Чемпіонат області серед трудових колективів. Клуб так і не вийшов у другу лігу, але чемпіоном області був. У їхньому фізичному стані для їхнього же здоров’я корисні були б скандинавська ходьба, плавання або аеробіка, але їхній футбол – це не про здоров’я. І це більше, ніж спорт – мова тут йде про емоції, пристрасть, яка заряджає їх на цілий тиждень до наступної гри.

Ввечері вони будуть пити пиво в місцевому пабі й дивитися футбол, багато сперечатися, сваритися, бо вболівають за різні збірні, коментувати гру і гравців. Мундіаль 2026, Америка вдруге спробує «полюбити» футбол – а точніше заробити на нім. Перша спроба у них була 1994 року – не вдалося. Річ у тім, що американці постійно хочуть змінити правила: «прискорити гру» ще в 1994 році спробували вмовити ФІФА, бо два тайми по 45 хвилин – для них це заважко дивитись. Цього разу вийшло: ФІФА сотворила ще дві перерви – нібито для того, щоб гравці могли попити води, а насправді це дві величезні рекламні паузи, комерція.

Американці хочуть, щоб на табло було два очки, три очки, як у баскетболі, рахунки 100–121, вся ця статистика. Тільки у футболі вся ця статистика (гол плюс пас, володіння м’ячем, удари по воротах і в бік воріт, не кажучи вже про атлетизм, хто скільки пробіг і як швидко) – це, «мовою математики», необхідна, але недостатня умова. Футбол притягує своєю непередбачуваністю (приклад гра Іспанія – Кабо-Верде), і титули в ньому ролі не грають. Чотириразовий чемпіон світу Італія програла Боснії і не потрапила на мундіаль.

Їм незрозуміла сама філософія гри: як так – 90 хвилин і на табло по нулях? Той факт, що це означає, що суперники рівні, що рівень напруги зашкалює, як і ціна помилки, фінал того ж мундіалю 1994 року, Італія – Бразилія, який закінчився серією пенальті, за межами їхнього розуміння. Для вболівальника в Європі і в Україні суперматч – це коли на якійсь там доданій хвилині забивається гол і команда вириває перемогу (рятівний гол Федецького «Карпати» – «Галатасарай», львів’яни пам’ятають). Для них рахунок на табло – це все, хоча для перемоги потрібно забити на гол більше, що більше забитих голів, то краще. Наприклад, матч Німеччина – Кюрасао: рахунок 7:1 означає, що це зустріч різних за класом суперників, прохідний матч – і після третього голу гра втратила будь-яку інтригу. Щоб цього не було, якраз і проводиться відбір, але рівень футболу в Європі, в Латинській Америці та решті світу – це питання до ФІФА, а там багато політики і багато грошей. Так, така участь таких-от команд часом, не завжди, дає результат. Японія і Південна Корея, їхній спільний чемпіонат–2002 недаремно пройшов – навчилися любити і грати у футбол. 

Як би це мало бути в ідеалі? Візьмемо для прикладу той же італійський футбол. Не Англію, де придумали гру і чия ліга АПЛ найбагатша і найсильніша у світі. В Англії футбол – це гра для working class, для еліти є гольф, регбі, крикет, теніс. Не Бразилія, де футбол – це шанс жителям бідних фавелів вирватися в люди.

В Італії фізично немає кутка, де не існує місцевої футбольної команди, за яку не вболівають і яку не обожнюють. І такі країни, як Ватикан і Сан-Марино, мають "свій" футбол. Футбол, кальчіо – це друга релігія, і не остання заслуга в цьому вболівальників – тіфозі. Бійки і вандалізм, характерні для північних народів, тих же англійців, – явище тут надзвичайно рідкісне. Пити під час матчу чи прийти вже "готовим" – це нонсенс. При тому вино п’ють і рекламують самі футболісти. Свої емоції, свій адреналін, весь свій запал тіфозі спалюють ефективніше. Спробуйте проспівати, прокричати, помахати прапором, гупаючи в барабан, дві з половиною години, годину до матчу, паралельно запускаючи в небо петарди, димові шашки, гірлянди і взагалі все, що тріщить і вміє літати. Димова і звукова завіса така, що поля буває не видно.

В Італії ходити на футбол і вболівати, наприклад, за «Барі» – це як сімейний герб, передається з покоління в покоління. Коли помирає тіфозі «Роми», в гріб йому кладуть прапор клубу. Якщо син, наприклад, з сім’ї, яка вболівала за «Торіно», почав ходити на «Ювентус», або якщо наречений походить з сім’ї, де вболівали за «Інтер» (а це команда банкірів), а наречена з «Міланелло», тобто тіфозі «Мілану», клубу простих роботяг, – цей шлюб сприймається як зрада сім’ї й молодим краще виїхати в Нью-Йорк і одружитися там. Клубні шалики, майки, футболки, вимпели, значки носять буквально всі – і пенсіонери, і королеви красоти. Переживати наодинці всі перипетії матчу, сам на сам, італієць не може фізіологічно – йому потрібна «атмосфера», навіть якщо він слухає радіорепортаж, притім що радіорепортажі в Італії – це мистецтво. Після закінчення туру перші сторінки газет, всі телеканали, радіостанції будуть зайняті футболом, але приватне життя футболістів і тренерів – це табу, цього не будуть читати. Разюча відмінність від тієї ж Британії, де про футбол і футболістів пишуть немало. 

Американці ж хочуть шоу, в них так заведено. Нагородження «кращий гравець», всі ці їхні духові оркестри перед матчем для розігріву, як у професійному боксі та на рок-концертах, щоб не заснули на трибунах, усі ці дівчатка cheerleaders, поїдання хотдогів. В Італії і не тільки футбольна арена заповнюється за годину до матчу, і чути цей гул можна за кілометри на підході до нього. На трибунах можна буквально втратити слух.

Але стадіон, де власне все це і відбувається, має бути красивим насамперед на екрані. Мундіаль–2026 – це вже відправна точка нового візуального стилю футбольних телетрансляцій, такої картинки ми ще не бачили: 45 камер на матч – рекордний рівень деталізації та видовищності. Його буде дивитися рекордна кількість людей у цілому світі. Як щодо самих американців? Привчити янкі до думки, що футбол – це гра номер один на планеті Земля, не вдається. В першому матчі (ним відкривали чемпіонат) американський коментатор не тільки говорить, а й пише на екрані, що вилучення двох гравців ПАР зменшує шанси команди на перемогу. Таксист, який підвозив українського журналіста на стадіон в Канзас-Сіті (там грали Аргентина – Алжир), запитав його, скільки таймів у сокері – так вони називають футбол.

Можна завести в країну зірок світового футболу, що відіграли своє, – свого часу Пеле грав за команду «Космос» з Нью-Йорка. У наш час Мессі, йому скоро 39, грає в Маямі. Цим шляхом ідуть саудити, це робили корейці, японці, навіть китайці. Це може дати певний ефект. Можна провести мундіаль на найвищому рівні й побити всі рекорди щодо кількості глядачів. Можна скласти досить успішну збірну, мати свою футбольну лігу, але і це велике Але. Якщо у вашій країні немає дітей, які грають у дворі або на пасовищі, навіть дошкільнята для свого задоволення (так американці можуть грати хіба в баскетбол), у вас не буде таких старших дядьків, які колись були такими дітьми, у вас нічого не буде. Футбол у Штатах люблять, знають і грають ті, чия рідна мова іспанська, та емігранти. У футбол в коледжах США грають дівчата й жінки: жіноча збірна США – чотириразовий чемпіон світу з футболу.