«Роздзьобають нас круки, ворони…»

Ані однісінький живий промінь не зміг пробитися крізь повінь хмар, гнаних вітрами. Скупе світло ранку потайки розлилося довкола, увиразнюючи краєвид плаский, розлогий і зовсім пустельний. Летіла злива дощу, сипкого, мов зерно. Вітер на льоту підхоплював його краплини, ніс навскоси й жбурляв об землю.

Похмура осінь уже зв’ялила й витруїла в травах та бур’янах усе, що жило. Обідрані з листя, почорнілі рокитники жалібно шуміли, схиляючи пруття аж до самої землі. Картопляне бадилля, стернища, а надто рілля щойно зорана й засіяна, розкисли в бездонне баговиння. Бурі хмари, подерті й розкуйовджені, швидко летіли майже над самою поверхнею тих полів, умерлих і батогами дощу пошматованих.

Саме на світанку Андрій Борицький (більше знаний під прибраним ім’ям Шимона Вінриха) виїхав з-за райгродських пагорбів і попрямував під Насельськ, на широкі рівнини. Покинувши зарості, тримався якийсь час сліду польової дороги, але коли та загубилася в калюжах, рушив просто перед себе, навпростець через загони.

Уже дві ночі не спав і третій день усе йшов при возі. Чоботи його в рідкому болоті так химерно розчалапалися, що халяви йшли своїм порядком, підошви – своїм, а босі стопи – цілком відособлено. Дуже промок і промерз до самого шпику кісток. Хто ж упізнав би в цьому обідранцеві колишнього президента найвеселішої під місяцем konfraterni¹ так званих шрубстаків², давнього Єндрека, короля й падишаха варшавських сирен? Волосся його поросло «в орлине пір’я», нігті – «в дикі пазурі»; ходив тепер у пропотілій сірячині, хапливо поглинав житній хліб зі шкварками й сьорбав горілку з такою наївністю, наче то була содова вода зі смородиновим соком.

Коні були голодні й загнані до такої міри, що раз по раз ставали. Нічого дивного: колеса врізалися в багно по самі шинки, а на драбинчастому возі під невеликою купою вільхового хмизу, сіна й соломи лежало самих карабінів штук із шістдесят та кільканадцять палашів, не рахуючи дрібнішої зброї. То були зовсім непогані шкапи: рослі, підтягнуті, майже худі, але з прегарної тяглової породи. Вони могли без нічого робити десять миль на добу, аби лишень дати їм двічі перепочити й добре випасти. Коні належали одному шляхтичеві з околиць Млави³. Вони становили чималу частину його маєтку, бо мав він summa summarum⁴ три шкапи, одначе позичав їх Вінрихові на кожну потребу. Той останній приходив зазвичай пізньої ночі, стукав у вікно домівки – обидва вони з господарем виходили, виводили коней тихцем, аби не будити парубка, викочували воза – і гайда! Літньої пори була це річ зовсім легка – оте їждження. Удень Вінрих спав у лісових хащах, а коні паслися. Тепер годі було ані спати, ані попасати. Вінрих розраховував на те, що хтось його змінить, тим паче що найтяжчі застави й перешкоди він щасливо обминув. Але вже не ті були часи... Якщо хто ще на цій землі воював у цілому й повному значенні цього слова, то був він – Вінрих. Він один іще ходив по зброю, один не падав духом. Коли б не він, то й сам загін давно би вже розлетівся на чотири сторони світу. Довший час цих людей – переслідуваних, голодних, промерзлих і заляканих – він підтримував своїми глузливими півслівцями й підганяв, мов батогом. Тепер же, коли все завалилося сторчголов у бездонну яму страху, він, як то кажуть, заповзявся. У міру того як не лише в глибини настроїв і сумлінь, а й до самих підвалин так званої революційної політики почала щораз безсоромніше й настирливіше втискатися філософічна засада: fratres! rapiamus, capiamus, fugiamusque⁵ – він відчував у собі впертість дедалі зухвалішу, дедалі страшніше болісну й уже майже божевільну...

Коли він так, змоклий, голодний і вельми знеможений, брів коло воза, почало, мовби разом із холодом, просочуватися в нього почуття злиденності. У кишені не мав уже ані крихти хліба, ані краплі горілки в пляшці. Діряві чоботи, повністю зв’язані (якщо, nota bene⁶, був у них хоч міліметр ременю, що заслуговував на те, аби його повністю чи там інакше зв’язувати), не могли бути причиною того почуття злиденності. Не сам голод також і не сам холод його викликали. Але слідами, що їх залишали на багні ті діряві чоботи, йшла за Вінрихом іронія спостережень – та жорстока бідність, що не вагається вторгнутися у святая святих, що сміливо, наче мерзенний лихвар, бере у свою шахрайську руку безцінні коштовності людського духу й глузує з їхньої цінності, прикриваючи цю підлість найлогічнішими силогізмами.

– Усе пролайдачене, – шепотів Вінрих, посвистуючи, – програне не тільки до останньої нитки, а й до останнього вільного зітхання. Тепер щойно вилізе на світ страх із великими сліпаками, зі сторч поставленим волоссям і повиганяє з мишачих нір усіх метафізиків реакції та пророків темноти. Чого давніше один одному не насмілився б і на вухо сказати, те тепер оспівуватимуть гекзаметром. Скільки в людині є від розбійника й зрадника, стільки з неї і витягнуть на прилюдний огляд, покажуть і подадуть до честі та наслідування. І подумати тільки, що це ми спричинили такий поступ уявлень, бо програли...

Міцніше затяг вовняний пояс, прикрив груди сірячиною й рушив далі, звісивши голову. Часом підводив її й казав крізь зуби:

– Пси паршиві!

Гострий дощ ущух і сіяв лише той водяний пил, безнастанний, що зависав перед самими очима, мов непроглядна заслона. Пориви вітру шаленіли довкола воза, свистіли поміж спицями, роздимали довгі поли сіряка й шарпали на Вінриху сорочку.

За заслоною імли раптом завважився якийсь одноманітний рух, рівнобіжний до ледве видного обрію. То міг бути ряд возів, череда худоби, або – військо.

Вінрих дивився якусь хвилю, примруживши повіки. Він відчував щось таке, ніби хтось загнав палець під кровоносну жилу в його грудях і видирав її назовні.

– Москалі... – прошепотів.

Добряче хлиснув коней батогом, натяг повіддя, завернув майже на місці й почав утікати. Не хотів, а радше не міг обернути голови, щоб озирнутися позаду себе й роздивитися, що там діється. Йому здавалося, що вдасться непомітно звернути вбік. На лихо, місце було голе й пустельне на кілька верств довкола.

Віз втікача помітили. Від лави наступаючого війська відломилася група вершників, висунулася вперед і помчала щодуху. Вінрих, дивлячись уже на те видовище, не міг збагнути, чи ті люди мчать до нього, чи віддаляються в протилежний бік. Лише побачивши прапорці при похилених списах і кінські голови, добре зорієнтувався. Тоді кров, що клекотіла в його жилах, мовби застигла й зупинила свій рух... Він спинив коней, обмотав довкола люшні полотняне повіддя й замислився, що витягти з воза для оборони: палаш чи ненабитий штуцер.

Та перш ніж устиг хоч щось учинити, машинально наблизився до своїх зморених коней і почав одному з них знімати з голови недоуздок та стягати хомут, ніби маючи намір пустити на волю тих товаришів-невільників. Роблячи це, на хвилю припав до кінської шиї й зітхнув.

Восьмеро російських уланів на гарних гнідих конях наскочили на віз і в одну мить оточили його з усіх боків. Один із них, не мовивши ані слова, почав скидати списом сухі гілки та снопики клоччя й зондувати глиб воза.

Коли вістря дзенькнуло, вдарившись об цівки штуцерів, жовнір поплескав Вінриха по плечу й підморгнув товаришам. Ті сягнули по карабіни, закинуті за спину. Вінрих стояв на місці, як і перед тим, обіймаючи рукою шию коня. Уста його скривилися з погордою, і в серці засіла не мужність уже, а погорда, погорда безмежна, погорда до всього на цій землі.

– Ти до якої партії це віз? – спитав його той, що провадив ревізію.

– Дурний ти! – відказав Вінрих, не підводячи голови.

– До якої партії це віз? Чуєш, полячішко!

– Дурний ти!

– Це не хлоп, – сказав до підлеглих старший, із нашивкою на рукаві, – це повстанець.

– Дурний ти! – мовив Вінрих, дивлячись у землю.

– Бери сучого сина! – зарепетував жовдак⁷.

Двоє з них негайно відскочили на кількадесят кроків і швидким рухом наставили списи горизонтально. Приречений глянув на них у ту хвилю, коли вони мали шпорити коней острогами, й нараз, мов мала дитина, затуляючи голову руками, тихим, дивним голосом промовив:

– Не вбивайте мене...

Вони зірвалися з місця в стриб одним дружним скоком і враз його прокололи. Один гидко розпанахав йому живіт, а другий проломив грудну клітку. Третій улан від’їхав на кільканадцять кроків, і коли ті двоє перших, вирвавши списи й плюнувши, відступили набік, узяв на приціл голову повстанця. Натиснув на спуск саме тоді, коли нещасний зсунувся в борозну. Куля, прошивши череп пристяжного коня, вбила його на місці. Тварина жалібно застогнала й упала без духу на ноги конаючого Андрія.

Жовніри позлазили з коней і обшукали порожні кишені сіряка. Розгнівані тим, що Вінрих випив усю горілку, розбили пляшку об його череп і подерли йому острогами щоки. На голос сигналу, що кликав їх повернутися, вони скочили в сідла й, набравши з воза по кілька добрих бельгійських палашів, поїхали слідом за відділом, який уже занурився в імлу й сльоту. Командир ескадрону люто переслідував якийсь танучий повстанський відділ, тож не мав часу завернути по зброю, покинуту в полі на Вінриховому возі. Тим часом рясний дощ знову ринув і на коротку хвилю привів повстанця до пам’яті.

Його повіки, стулені болем і смертельним жахом, піднялися, й очі востаннє побачили хмари. Уста здригнулися й промовили до тих хмар, що швидко летіли, останню думку:

«...І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим...»

Велика надія безсмертя огорнула вмираючого, мов безкрая просторінь. Із тією надією в серці він помер. Голова його втиснула в багні ямку, куди тепер почали стікати маленькі струмочки й творили дедалі більшу калюжу. Краплини, б’ючи в неї, здіймали великі, високо набубнявілі бульбашки, що лускали в ніщо так швидко й остаточно, як людські святі омани.

Убитий кінь швидко ціпенів на холоді, а той, що лишився живий, шарпався в упряжі так шалено, наче хтось шмагав його ремінним батогом. Раптом він перегнувся через дишель, через мертвого товариша, й обнюхав голову Вінриха. Як тільки почув мерця, очі йому налилися кров’ю, грива на шиї дико настовбурчилася; він рвонувся назад, потім кинувся вперед усім тулубом, бив ногами в землю й брикався на всі боки в такій люті, що задня його нога вскочила між спиці переднього колеса воза. Смикнув її з усієї сили й жахливо зламав вище путового суглоба. Біль допровадив його до іще більшого сказу. Розлючений, він почав кидатися в нестямних скоках. Кістка тріснула надвоє так, що гострий, мов ніж, шпичастий її уламок прорвав шкіру й дедалі дужче, від того шарпання, її розтинав.

Аж наступного ранку перестала сікти сльота, хоч вітер анітрохи не вщухав. Хмари летіли високо, порізані глибокими тінями чудернацьких контурів. Проти вітру й немов назустріч хмарам вже зграями тяглися, поодинокі круки й ворони. Пориви вихору відносили їх і відкидали назад, часом кумедно вивертали їм крила догори чи жбурляли, мов каміння, до землі. Над падлом, що лежало в полі, птаство почало кружляти, вперто знижувало лет і після довгого борюкання з вітрюганом сідало здалеку на загонах.

Живий кінь і далі стояв зі зламаною ногою, затисненою між спицями. Витягти її через великий біль уже не намагався. Оголена кістка при кожному русі зачіпалася за дерево й краяла шкіру.

Уздрівши ворон, що повільними кроками, переступаючи з ноги на ногу, підходили до воза, кінь заіржав. Здавалося, він волає до людей осілих, до людського племені:

– О люди нікчемні, о роде злочинний, о плем’я душогубів!...

Крик той лунав над пустельною околицею й гинув у шаленому голосі вітру, лише на хвилю стримуючи поступ трупоїдів. Ворони з великою розважливістю, тактом, повагою, терплячістю й дипломатією наближалися, нахиляючи голови й уважно досліджуючи стан речей. Особливо одна з них виявляла найбільший запас енергії, прагнення відзначитися, чи ненависті. Зрештою, це могло бути просто палке переживання за інтереси власного дзьоба та шлунка, тобто, як ми звикли казати, відваги (що «колись було парадоксом, але в новітні часи виявилося істиною...»). Ворона прокрокувала аж до ніздрів убитого коня, з яких іще сочився струмок запеченої крові, вкритої рудуватою плівкою. Її гострі, проникливі очі запримітили саме те, що було потрібно. Тоді вона без вагання скочила на голову забитої шкапи, підвела дзьоб угору, розкарячила ноги, мов дроворуб, що береться рубати, націлила дзьоб прямовисно й, мов залізним кайлом, ударила ним в мертве око трупа. За прикладом сміливої ворони заворушилися і її товаришки. Одна патрала ребро, інша щипала ногу, ще інша роздовбувала рану в черепі. Та найбільше з-поміж усіх відзначилася та (належить їй титул ворони «високого рангу»), що забажала зазирнути всередину мозку, до осередку вільної думки, й пожерти його до решти. Вона велично ступила на ногу Вінриха, промарширувала по ньому, щасливо дісталася аж до голови й почала несамовито добиватися до нутра того черепа, до останньої фортеці польського повстання.

Та перш ніж скуштувала бунтівничого мозку й устигла здобути так званий титул для слави, сполохав її новий прибулець, що наближався непомітно, крадькома, схожий до великої сірої звірини. То був зовсім не поетичний шакал, а бідна людина, селянин із найближчого села. На ґрунті, який віднині мав належати йому навіки, знайшлися трупи, – отож, ішов забрати їх звідти.

Він смертельно боявся москалів, тому майже плазував рачки. Його палила жадоба порізати ремені, а солодка надія знайти ще, попри жовнірський обшук, залізяччя, мотуззя й одежу на трупі, підбурювала ще дужче. Нарешті ставши над тілом Вінриха, почав хитати головою й зітхати; потім укляк на землю, зняв картуза, перехрестився й уголос проказав молитву.

Проказавши останнє «амінь», уже з блиском пожадливості в очах, кинувся насамперед до кишень і за пазуху та почав шукати калитки. Нічого там уже не знайшов. Тож обдер із трупа сіряк, шмаття ряднини, стяг із нього чоботи, забрав навіть забрьохані онучі, обгорнув тим лахміттям частину зброї й хутко віддалився. За годину повернувся, щоб забрати решту здобичі. Близько полудня привів пару коней і випряг коня-каліку. Оглянувши ретельно його перебиту ногу, дійшов висновку, що вона вже зовсім попсована. Треба було шкапу, ні на що не придатну, задушити. Він без зволікання накинув їй зашморг на шию, прив’язав його до ваги від орчиків, що волочилася за парою його коней, плюнув у долоні й погнав їх, шмагаючи щосили. Коні раптом смикнули, петля здушила горло приреченого й повалила на землю. За хвилю, однак, moriturus⁸ зірвався й побіг чвалом за парою, що його тягла, ступаючи гострим шпичаком голої гомілки по багну та камінню.

Селянин глянув і аж затулив собі очі з огиди. Зараз же відв’язав линву й покинув ту екзекуцію. Запряг коней до воза й поїхав. По полудню з’явився з ножиком і здер шкуру з коня, застреленого уланами. Лишилася ще до взяття шкура на коні, який іще жив. Чолов’яга міркував, розважував справу й розглядав її з різних боків. Міг би дорізати здохляка ножиком і покінчити з усім одним махом, але не хотілося йому «паскудитися» морально й фізично. З іншого боку – не на жарт боявся, що хтось уночі підкрадеться нишком, доб’є шкапу і здере з неї шкуру. Врешті-решт, зворушений якимсь скрупулом, сказав до лежачої:

– Ей, а дихай си ту... І так до завтра ранку копита простягнеш. Напрацювався я. Пан Ісус милосердний поблагословив мене, грішного... Може, й ніхто не бачив, може, й не прийде по шкуру. І те добре. Дихай си ту, небоже, дихай...

Осторонь того напрямку, в якому прямував Вінрих, були серед рівного поля картопляні ями. Оскільки виявилося, що ґрунт пропускає воду всередину тих панських зимових льохів, їх перенесено в інше місце, а ті ями поросли бур’яном. Кущі барбарису загустили їхнє дно й стіни. Колоди обшивки позападалися разом із брилами глини, утворюючи підземелля й катакомби, тепер повні водянистого багна. До однієї з тих дір затяг селянин надвечір труп повстанця й рештки коня, обідраного зі шкури. Зіпхнув їх докупи в одне підземелля, заплутав жердиною між дошками та зіллям і накидав зверху трохи глини, щоб того жерла ворони не винюхали.

Так, без відома й волі помстившись за віковічне невільництво, за ширення темноти, за визиск, за ганьбу й за страждання люду, він ішов до хати з непокритою головою й молитвою на вустах. Дивовижно щемлива радість сходила в його душу й забарвлювала йому весь обрій, увесь простір його розуму, всю землю барвами напрочуд прекрасними. Глибоко, щиро, від усієї душі славив він Бога за те, що Той у безмежному милосерді Своєму зіслав йому стільки залізяччя та реміння...

Раптом у смертельній тиші осіннього смеркання перелинуло над землею розпачливе кінське іржання. Селянин зупинився й, затуливши очі долонею від блиску, дивився на захід сонця.

На тлі лілової заграви видно було коня, що спирався на передні ноги. Він метав головою, викручував її в бік могили Вінриха й іржав.

Тріпотіли над тим живим трупом, кружляли, злітали й спадали цілі зграї ворон. Заграва швидко гасла. З-поза світу наближалися ніч, розпач і смерть.

Краків, 1895.

Переклад з польської мови Світлани Бреславської

____________________

 Фраза «Роздзьобають нас круки, ворони...» походить із вірша польського поета-романтика Зиґмунта Красінського «Na dzień dzisiejszy». У ньому є рядки: Rozdziobią nas kruki, wrony/Rozszarpią nas krwawe psy... («Роздзьобають нас круки, ворони/ Розтерзають нас криваві пси...»). У Красінського це був гіркий образ національної катастрофи й загибелі польських патріотів. Жеромський свідомо взяв перший рядок цього вірша як назву свого оповідання про наслідки Січневого повстання 1863 року.

¹ konfraternia (латин.) – братство, товариство, гурт однодумців, компанію приятелів.

² śrubstaki – варшавський жаргон ХІХ століття. Слово важке для точного перекладу, бо це напівбурсакуватий, напівбогемний міський типаж. (прим.пер.)

³ Мла́ва – місто в центральній Польщі. Адміністративний центр Млавського повіту Мазовецького воєводства.

⁴ summa summarum (латин.) – у підсумку.

⁵ fratres! rapiamus, capiamus, fugiamusque (латин) – Брати! Грабуймо, хапаймо, тікаймо!

⁶ nota bene (латин.) – Зауважте, зверніть увагу.

⁷ Жовдак (жолдак) – це воїн-найманець, солдат, який отримував за свою службу регулярну грошову платню – жолд. Слово – повний синонім до слова жовнір.

⁸ moriturus (латин.) – приречений на смерть.