Долина

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (48)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ДОЛИНА

Гори, рівнина, долина, долинки, видолинки... Наче сходами вниз, а потім – вгору. Дорогою – обрії: в горах, із сонячних шпилів – найдальші, на рівнині, в полі чи в морі – далекі, в долині – високі. З нашої, що на Франківщині, Долини – й громадяни високі вийшли.

Йшли вгору й таки сягнули своїх висот. Щедре, жертовне меценатство... застигла в камені музика – архітектура... творення музики, компонування... різьблені в камені образи... висока, філологічна, класика: Тетяна й Омелян Антоновичі, Іван Левинський, Ярослав Лопатинський, Михайло Бринський, Іван Андрейчук...

Земля не тільки дихає, а й музикує – своїми горами, пагорбами, долами, долинами... Компонує їх. Варто вслухáтись у ту дивну для очей, лише душею чутну крайову музику краєвидів, насолоджуватися нею. Та й вслухáлись у неї, колись давно і насолоджувалися нею, інакше й пісень, кожен про свій світок, не співали б – верховинець, долинянин, подолянин, степовик...

У тій палітрі, в тій симфонії прадавнім архетипом одна з особливо щемких струн – долина. Та й не дивно: не було б її – суцільним ланцюгом тяглися б гори, пагорби й одні б лиш рівнини слались; одноманітним, неповним було б те співзвуччя. А так, під захистом гір, в обіймах гаїв – звучить вона, долина: віддалена, затишна, тиха, широка прихована (секретна), тінява, прохолодна, мила, чарівна...

 Додаймо чи не найважливіше: омріяна, оспівана, змальована... Знаменита, між Олімпом й Оссою, відома своїм чаром, своєю живописністю – долина Тéмпе. В коментарі до творів Горація пера Ренати Кернер (поет згадує цю долину) – давня гравюра: «Долина Темпе в місячну ніч». От лиш митець зобразив на небі чомусь не місячну повню (по вінця заливала б долину сріблястим сяйвом), а тонесенький серп – молодик. Тож і назвати ту ніч місячною – годі.

Зразу ж із наших повстанських пісень згадуємо (тут – певно вже повня): «Ой вийшов місяць із-за хмари / І всю долину освітив...» – з дитинства звучить та пісня в душі. Долина... повня над нею... хатина... в ній мати научає-розраджує заплакану доню, що марно очікує свого улюбленого – вояка Української повстанської армії. Чи в іншій пісні: «Ой піду я на долину, / Подивлюся на той місяць...» А ще – так часто співана,  протяжна, солодко-тягуча, як сам туман, що стелиться яром, долинóю. З того туману звучним crescendo (крещендо) – зелений дуб, криниця при ньому, дівчина з золотим відерцем і, звісно, «козаченько з гаю», що при долині...

Та повернімося до ближчих часів, аніж античні, про які мовилося. Не могли оминути долини мандрівні співці вина й любові аргонавти Середньовіччя ваґанти, по-народному (vulgo) – волоцюги; веселі, освічені (після високих студій), незрівнянні життєлюби. І таки справді співці: їхня поезія і без музики – пісенна, мелодійна.

Одна з таких пісень – про якусь одна особливої слави долину. В тій короткій пісні – суцільна гра слів, гармонія, музика... Тут «мертвій» латині ледве чи дорівняє якась інша з мов (кожна, звісно, в чомусь теж неповторна).

Без жодних труднощів, хто й не знає латини, зможе почути й відчути цю словесну гру, що навколо слова vallis (convallis – оточена горами долина). Відчуємо – прочитавши вголос бодай три початкові рядки того славня долині (жодної особливості в читанні тут немає): «Gaude, vallis insigníta, vallis floris redimíta, vallis flos convállium…» В ті часи, з ХІІ ст., зауважмо, в поезію вже входила рима; особливо глибока й  звучна – у ваґантів. Тож кожна їхня поезія, хай і без музики, – миле для слуху, ніжне cantabile.

Та й слова тут чи не всі відомі. Хто ж не знає, що таке «Gaudeamus»?..  (знову ж – ваґанти, студентський гимн). Співець вітає долину фактично по-грецьки, лише латинським словом: «Радій» (грец. Chaire); insignita,  – вшанована інсиґніями, почесними відзнаками, взагалі прославлена; flos (род.  flor-is) – квітка; звідси Flora, богиня весни, молодості, квітів.

Перекладач (автор цих рядків) не грішить «дослівністю», тим паче тут, де, хай частково, треба зберегти оригінальну мелодику, гру, гармонію латини, ще й у виконанні ваґантів (цитую повністю): «Рада всім, радій долино, / Між долин-перлин перлино, / Де так рясно цвіту є! / Лиш для тебе Люна з Фебом / Так висвічують із неба, / Хор пташóк виспівує. / Лиш для тебе – соловія / Спів п’янкий, долино-мріє! / Чар твій – тугу зцілює».

Звернімо хоча б на одне: лагідне, м’яке, співуче «L» (часто подвоєне), що й виповнює кантилену пісні, в оригіналі звучить понад двадцять разів, у перекладі – лиш одинадцять. До речі, про долину в Івана Франка, лише в поетичних творах, – 131 раз.

І знову, під кінець бесіди, – до наших часів, до нашого краю подаймося. Пригляньмося, що там, при долині, на Вкраїні: верби, явори, «сон-трава вночі розцвітає». Там, при долині – й калина; на ній, звісно, – й соловей. При долині – гора, по якій «роман цвіте», долинóю ж – «козак іде». При долині, край шляху зустрічаються, при ній і прощаються...

 Пригляньмося, ще й зазирнімо, що ж там у ній, оспіваній. Про це – й ваґанти: у ній, квітці всіх долин (flos convallium), – солодкий спів пташок і, додаймо, їхнього соліста солов’я. Сама ж вона – увінчана ружами. Славлять її не лише поети, а й сонце й місяць: Sol et Luna (сонячний бог музики, проводир Муз – Аполлон, він же –  Феб; Luna – богиня Місяця).

 За що ж потрібно славити її, долину? Про це – останній акцентований рядок: вона – розрада засмученим. Про незасмучених пісня промовчує: один із епітетів долини, згадаймо, – секретна...

А ще ж найголовніше: як тих долин не вславляти – широких, зелених, що між вододайними ріками й родючими вздовж і вшир берегів землями, зі сторожовими горами – всіх тих долин, що були прихистом давній людині?.. Долин, які прийняли людину, вчили її добру, сприяли її поступу, чекали від неї вдячності за свою науку, доброту, гостинність...

Слово «долина» (зауважмо ще й те) – співзвучне, а може, й етимологічно споріднене зі словом «долоня». Видно як на долоні – коли вона розпрямлена з виразними на ній лініями долі, а не тоді, коли вона човником (дві долоні – пригорща); човником, а можна сказати – й долинкою.

Всі ці прекрасні зі світлим почуттям оспівані долини, всі вони, зцілителі нашої туги й дарувальники радощів, – нагадують нам (зважмось і на такі слова) про Господні долоні. Про те, що всі ми, живущі на земних падолах, у долині плачу, всі перебуваємо під благодатними, охоронними – Його долонями...  

І таки насамкінець. У кожного, мабуть, «своя» долина (у долинян той займенник – без лапок). А своє – бережемо й довгими роками тримаєм у пам’яті. В декого зустріч із такою, своєю, долиною і випадкова, й така, що була в житті першою, але водночас – останньою.     

                                                           *

               Ще б раз туди, де бачив диво те!..

               А втім, іти на стрічу з ним не треба –

               В мені те дивне диво: льон цвіте!

               Уся долина – синє-синє небо!..

               Мов обернувсь раптово світ в очах,                                      

               Аж дух забило (йшов я крутизною).       

               У леті б затремтів так, певно, й птах,

               Уздрівши миттю – небо під собою.

               Тієї сині – око не збіжить,

               Ніде ані пляминочки, ні тіні,

               Усе – лиш льон, незаймана блакить,

               Мов у небеснім, не земнім, цвітінні.

               Уклін – стежині тій, якою йшов:

               Земного неба – й досі бачу шовк.