Сходити вниз або ж на долину (тільки не ту, що Долина, а ту, що трохи на південь і на захід, у підніжжі Гимби), завжди дається важче. І не тому, що ґрунт сипкий чи нестабільний. Із ґрунтом якраз усе в порядку. Справа мається не в ґрунті, а в методології. Бо побачивши долину з вершини, маєш відчуття такого балансу, про який внизу навіть не думається. Баланс, який претендує на цілісність, щодо якої теж існують сумніви, адже назагал вона недоступна. Та в піковий момент здається, ніби можна її вхопити. Навіть коли немає на то жодних видимих доказів. Докази, до речі, виявляються найтвердішими щойно тоді, коли вони невидимі.
Методологія ж має бути ключем до будь-якого пізнання. Отже місце для неї залишається десь на фінальному етапі шляху. Тоді, коли більшість крутих поворотів уже подолано, відрізки гострих схилів обійдено, хиткісноненадійні палки з дерева, застромлені в землю за принципом паркану, але з протилежним ефектом, теж успішно зараховано, а вершину, з великими муками та душевними протестами, але таки покинуто – тоді й починаєш думати про методологію.
Думати не дозволяють тобі хмари. Сунуть нагально і без попереджень раз за разом, закриваючи ніби в капсулі тих, що попереду. Спершу тішишся, що то не ти. Що не тебе, і не тобі треба думати, крім усього, ще й про те, як вибратися з того захмарного, чи радше увіхмарного, полону. Але черга дійде і до тебе також. Не сумнівайся. Хмарам не накажеш розхмаритися чи розтуманитися. Навіть про то не думай.
Можна пригадати собі натомість шепіт води. Або не так шепіт, як шипіт чи навіть Шипіт. І не так води, як цілого водоспаду. І краще собі пригадати й запам’ятати якнайшвидше, а добре, щоб назавжди, бо тої самої води, що впаде тепер, уже більше не побачиш. І шепоту її не почуєш. Хоча який то шепіт, коли через нього не розумієш слів тих, хто біля тебе стоїть і до тебе говорить. То, може, ніякий він не шепіт, а гуркіт, або ж крик чи стогін. А може у цьому конкретному випадку винити випадало б не водоспадний, тільки твій власний шепіт чи не-шепіт.
Зрештою, шукати винних на тлі шепоту — то справа марна. Бо маєш зробити дещо важливіше. А саме знайти той один момент, до якого потім будеш повертатися. Без якого потім важко буде уявити собі день. Момент той заляже десь на дні твоєї підсвідомості і не дозволить забути про найсуттєвіше. Можливо, то буде камінь або й ціла каменюка чи брила, якої кавалок лежить у селі Тухля.
І лежить він тут уже тисячі років, бо згідно з переказами (очевидців, звісно ж) якраз той камінь скинули місцеві мешканці з теперішньої гори Беркут, щоб загатити річку Опір і перекрити дорогу втечі монголам. Ворогів було успішно впіймано і до останнього затоплено, а назва села Тухля пішла від нестерпного смороду трупів, з якими громада мучилася ще довго після перемоги. Принаймні таку послідовність подій записав колись від місцевих тухольців Іван Франко, перебуваючи у Карпатах, певно, що на вакаціях. Згодом ця історія лягла в основу його “Захара Беркута”. Опір, Беркут, Тухля і монголи. З останніх, на щастя, сьогодні не залишилося жодного сліду на цьому місці. Як і смороду. Лишився тільки камінь.
А камінь, як відомо, має здатність пам’ятати набагато довше і надійніше, ніж більшість із очевидців. Нічого не говорить, але пам’ятає. Як перемоги, так і трагедії. Тому й стоять оці кам’яні хрести, поставлені не так давно тому, але з надією на довгу пам’ять. Недалеко від Тухлі на Верецькому перевалі, де знаходиться символічна братська могила полонених борців Карпатської Січі, що їх розстріляли у березні 1939 року.
Отже, щодо методології. Вона, як завжди, приходить до тебе наприкінці усього. І будучи ключем до істинного знання (яке, за концепцією Олександра Фільца, є “обґрунтованою істинністю узгоджених сенсів і смислів дійсності, де сенси є передбаченням доцільності, а смисли – пропозиціями її реалізації”), має всі шанси стати повноцінною стратегією для подальшого не так виживання, як власне проживання. У своїй викристалізованій формі вона полягає приблизно в тому, щоб готуватися до довготривалого смороду навіть після знищення усіх наших монголів (що можна вважати сенсом, тобто передбаченням доцільності), та водночас пам’ятати про власні кам’яні хрести на отих братських могилах, які щоденно стають новими смислами, себто пропозиціями реалізації твоєї доцільності. Бо на сьогодні це і є твій єдиний вектор для втілення тої конкретної дійсності, щодо якої сумнівів бути не може.
21.06.2026