Матеріяли до лоції Всеокеану. Осінь

або ж спроба картографування Космосу – далекого, близького та щонайближчого

(Осінь року Божого 2025)

…Наприкінці літа бачив у Лебедівці (курортному селищі неоддалік Тузлів і Фуратівки) за три роки, вочевидь, на Сонці вигорілу рекляму тиру – екіпірований солдат з автоматичною гвинтівкою й напис на торговельному жаргоні (lingua franca – “мова франків”): “Стреляем от заката до рассвета”…

Ластівки, як вже згадував, залишили Фуратівку 1–2 вересня – й одразу в Фуратівці стало когось бракувати, а проте 4-го з’явився й іще один привід (окрім того, що у цім році жодне гніздо у колишній літній кухні не впало, ніхто не випав з гнізда й усі, хто у них народився, успішно залишили гнізда на власних крилах) аби порадіти із того, що ластівки полетіли. Бо спершу вранці, об 11-й годині, околиці наші ракетами атакували. Одна у фермерські склади край Тузлів влучила, а инша – близько нашого хутора. Точніше сказати, що воно і як зветься, не знаю. Вибухи, зокрема, були менш потужними, аніж на Страсну П’ятницю. Напевне знаю лишень, що посадку за Фуратівкою чимось із касетним боєзарядом атаковано, бо коли під’їхав, військовий сказав, аби не надто катався, тому що касети.

А під’їхав, бо з Фуратівки за деревами не видно було, звідкіля саме стовп диму здіймається – могло бути й на території Парку. (*Національний природній парк “Тузлівські лимани”). Отож виїздив у зв’язку з роботою, але допоміг трохи вогонь по стерні й траві тут позбивати, за селом.

У військових була там точка якась. Кілька днів, а точніше ночей перед тим чув собачий гавкіт з того боку, а коли 1 вересня, в понеділок, поїхав на Куруґьоль увечері – теж, до речі, аби заміряти параметри вирви в лимані від иншої ракети, однієї з тих, вочевидь, що були навесні (*на Куруґьолі тоді багато пташенят загинуло, а зрештою й ціла колонія крячків на мілині, а за неперевіреною інформацію – бо про таке не кажуть – і хтось із людей), побачив і собаку. Він (а чи вона) саме виходив із хащ на путівець переді мною, а мене побачивши спинився й назад повернув, у напрямку, звідкіля прийшов. Ну й кілька разів гавкнув, але теж тільки-но так, для годиться. З того, властиво, я й про військових здогадався. А під час удару в понеділок собака загинула…

З людей ніхто не постраждав. Тут. Бо на фермерських складах робітник один, чув, поранення зазнав…

На тім, проте, не скінчилося. Ввечері дрони прилетіли. Нарахував дев’ять вибухів (хоча міг і з рахунку збитися). Близько половини збили, здається. Бо ж такого теж іще не було, аби вони за дня з’являлися. А тепер осьо і я міг усе бачити, увесь цей бій просто з вулиці спостерігати, і кулеметники з ППО – стріляти прицільно. Збитий дрон починав гудіти з хрипінням і врешті падав – з вибухом. Іще один збив (якось!) безпілотник. Наскільки я зрозумів – маленький такий літачок. Він був летів за дроном, летів, а тоді дрон раптом там-таки у небі й вибухнув. А літачок полетів далі. Проте побачити можна було й те, як инші дрони раптом припиняли рух по горизонталі й за діагоналею, зі збільшенням потужностей і прискоренням у швидкості заходили на ціль… Цілями були знову фермерські склади й військова частина…

6 вересня. Тим часом Катерина (так, ніби у Львові їй собак бракує!) знову цуценя у Лебедівці підібрала. Не зовсім вже й цуценя, зрештою, але ще геть молоде – як ось підліток у людей. Вагою кілограмів 7-8, мабуть, – навіть і після того, як зо два тижні вже від’їдається. Маленька й за розмірами, себто. Але надзвичайно активна, жахлива дзиґа й вертля. У Лебедівці Катерина її прив’язаною на дворі тримала (бо ж і собака дика, і не у себе вдома), обробивши проте від бліх і глистів. 27 серпня вперше побачив, коли був у Лебедівці по роботі й Катерині продукти завозив. А вже якогось чи 29-го, чи 28-го може – мабуть, 28-го – Катерина повідомила, що мусить її наразі на кілька днів у мене залишити. Ну й оце вже більше тижня спілкуємось!

Сьогодні (хоча вже й за 15 перша, а отже й вересня не шосте, а сьоме, й було то вчора) мали її в Тузли забрати, але людина, яка Катерину з гостин у сусідів моїх підвозила, відмовилася везти її з собакою – відмовилася взяти собаку в авто…

Але то окрема історія, сумна. А от із Мишею – так ми її називаємо, хоча Катерина звала її спершу Мусею, а я ще й Мишею Шаблевухою, тому що й хижа доволі, та ще й з завдатками домінування, і така малеча водночас, а натомість вуха має знатні, – так ото з її активністю є й клопоти, звісно, бо й хатою, і подвір’ям вже не одну одиницю порозтягувала ганчірок якихось, кришечок та папірців, але й весело властиво. Досить сказати, що вона до ігор навіть Аврелія розворушила! Взимку, щоправда, він вже був здивував мене тим, як терпляче переносив намагання гратися з ним Вуді, але тепер Аврелій не просто стоїчно наскоки Мишині терпить, але й вслід за Растою почав трохи й собі з ними вовтузитись…

Здається, 3 вересня було, ввечері. Стояв на дворі, навпроти відчинених до хати дверей, а Миша стала гарчати й гавкати невпевнено на когось у тамбурі вхідному. Якщо правильно зрозумів – бо нікого великого достатньо там точно не було, а котрусь-то комаху або ще когось подібного з такої відстані побачити б не могла – вона на тінь мою гавкала... Тому що стояв я посередині між хатою й Місяцем у небі…

Але як і всі діти, Миша бігає, бігає, а потім раптово якось влягається і спить. Дивовижно, до речі, виглядає на подушці, тому що маленька, а подушка велика! (*Подушки – це в них у куточку свої, хоча в перші дні Миша й справді до мене у ліжко двічі заскочила. Насварився ще першого разу, але не спрацювало – тільки з другого). А коли спить, Миші сняться сни, й вона стиха уві сні гавкає…

1 вересня, й перед тим також, але якого числа, вже не пам’ятаю, навіть у Фуратівці, віддаленій від усіх лиманів з трьох сторін на кілька кілометрів, з’являлися було дзвінці. (*Дзвінцеві – родина комах. Писав про них у літній частині, в коментарі до запису від 24 липня). Зрештою, ув обох випадках їх і не було хмарою, як то понад берегом буває. Й оце того разу, коли раніше я би їх, може, й не завважив, але миша (цього разу й дійсно миша, себто звичайна, яку ще хатньою називають, і яка того разу й справді нею стати намагалася дуже наполегливо) вночі крізь підвіконня у хату пробивалася. Вони у нім нору прогризли – у глиняній стіні, а потім у дереві самого підвіконня, і я камінцями отвір закладав раз-у-раз, а миші камінці обертали, перекочували й наново його відкривали, аж поки в Ігора розчину цементного не попросив жмені і не замастив. А що закладати каміння те треба було з вулиці, побачив на вікні дзвінців. Вони на світло летять…

9 вересня. Ішов вчора берегом Бурнасу одразу за Тузлами – мав роботу таку, обліковував спуски до води браконьєрські. Спершу їхав власне, але виявилось, що там кирців дуже багато (*місцева назва рослини якірці колючі або ж сланкі – Tribulus terrestris латиною, по-науковому, яка має тверді й колючі плоди, здатні пробивати з легкістю велосипедні покришку й камеру), тож далі йшов. І ще поки їхав здійняв попереду себе одудів. Чотирьох – одна сім’я, мабуть. Але найдивовижніше було згодом. Бо вони паслися майже як кури! Там і трави катма – козами випасене, на Сонці вигоріле, й вони з землі комашок якихось визбирували десь-то. Але здіймалися з землі й перелітали трохи далі аж тоді тільки, коли я метрів на 30 підходив – кожного разу, коли наново наближався…

І в продовження теми, звідкіля починається Африка. Знимкував оті спуски із залученням функції відображення геолокації, а відтак допіру усвідомив, що останніх вісім років замешкую майже рівно на півдорозі межи полюсом та екватором. На 45°50′23″ пн. ш., якщо точніше.

11 вересня. Саме згадував сьогодні (вже вчора, бо ніч), що давно вже не бачив їжаченяти свого, а це щойно пробігло у сяєві Місяця! Ба навіть якщо й инше, все одно радісно, але може й він. Якраз вже трохи більшечкий, аніж був.

15 вересня. У Парку цікавий чоловік працює. Прізвище має Соколов, а вдачу козацьку. Особисто наразі ще не спілкувалися, але видно було й на світлинах, а тепер принаймні бачив його та чув так, безпосередньо. Якщо геть коротко, маю на увазі й гострі, середземноморські риси антропологічні, і, головне, почуття гумору.

Було на нараді, 2 вересня. Обговорювали ситуацію з пожежею на території Парку. Ну, себто як обговорювали – слухали, як завше, Ірину Михайлівну. Й ото як вона лаяла одного із співробітників, чому він не зателефонував, мовляв, до свого приятеля у Росєйці й не запитав у нього, що він бачить із відти, якщо сам не міг розгледіти, Соколов зауважив: “А що він там може бачити зі своєї бурдейки?!”

Замешкує чоловік у Жовтому Яру, але звідки родом, ще не з’ясовував. Може й справді з якого Акманґиту-Білолісся або ж Старокозачого, й тоді запорозький бурдей був би цілком на своєму місці. А може від запорозьких нащадків це слово набуло ширшого розповсюдження, як-от і назва човна, каюк. Нарешті, днями бачив допис у мережі із зображенням землянки у музеї в Канаді – мовляв, це бурдей, і у таких на початках жили українські поселенці…

Щодо спусків рибалок-браконьєрів у корінному березі лиманів. Береги урвисті, й вони всі в ярах природніх облаштовані – десь у глині сходинки вирубано, а де і яр сам обривається, приставляють драбину. А проте місця таких спусків можна й за иншою ознакою впізнати – концентрацією сміття. Сміття берегами й загалом багато, але тут до загального специфічне додається – бляшанки з-під пива й недопалки. А щодо сміття назагал, тепер до всього цього битого й цілого ще скла, пластикових пляшок і бляшанок, старих сіток і автомобільних покришок додалися й уламки безпілотників… Ну, або ж чогось подібного – біля одного зі спусків бачив крила якісь невеличкі…

А сьогодні до Тетяни Григорівни заїздив – треба було речі забрати, які Катерина залишила. Ну й оце балакали довго, як і завжди, а тоді я й кажу, що треба їхати, аби потемки не добиратися, а жінка й собі відповідає, що має бронежилет іти дошивати… Липучки на нім відірвалися, тож їй принесли, аби пришити…

13 вересня ввечері іще один дрон атакував іще один фермерський склад – цього разу у Веселій Балці… Але одразу після вибуху я ще не знав цього напевне, отож пішов на край села, до баштану, аби подивитися, чи не видно диму. Й увесь час кружляли наді мною, ніби й справді супроводжували, три сови. Не знаю, якого виду, але як для сичиків завеликі, здається…

20 вересня. 16-го дурнуватий був день. Ввечері напередодні про спільний рейд повідомили і сказали вдома чекати – заберуть по дорозі. Але сам рейд для мене полягав лишень у виїзді до Калфи, відтак до західного берега Бурнасу й знову на край Фуратівки. Звідти решта на Алібей іще поїхала, проте вже без мене. А ще за годину з Калфи дим повалив…

Про пожежу на Калфі утім оповім иншим разом, окремо, а було того дня й хороше. Перше – це коли дві автівки біля мене зупинилися й вийшло з них сім а чи вісім чоловік. І поки Ірина Михайлівна з сусідами моїми спілкувалася, ми усі спілкувалися помежи себе. А що така кількість людей, то навіть Раста майже не гавкала, розгубилася. Хоча й тримала дистанцію, звісно, – од хвіртки спостерігала. Аврелій натомість усіх тишком обнюхував, а найдивовижніше було, коли ми стали колом (або ж квадратом, бо четверо) – я, Думитран, Мошу й Вадим, здається, а Аврелій сів у центрі! Хоча й обличчям до мене. Ну, а Жучка намагалася ластитись, але й я відганяв, а коли підійшла була до Вадима, який саме навпочіпки сів, вже й не казав нічого, проте й Вадим сидів і впритул вони одне на одного дивилися отак. Аж тоді лишень, аби незручність ситуації розвіяти, я сказав щось на кшталт: Що там, Жучка? Обернулася, а вираз обличчя такий, ніби спитати хотіла: Що з ним не так?..

А друге сумне взагалі-то, хоча й дивовижне. Бо ж і здивувався я, щойно до автівки сів, коли побачив там коробку – картонну буду, поставлену сторч, виходом до гори, а у ній двійко кошенят. Виявилось, що це їх діти у Безим’янці знайшли – лісових. А мами поруч не було… І одне з двох і тоді, заким на Калфу їздили, спало увесь час, і я ще сказав якось надто брутально: дай Бог, аби вижило, а післявчора дізнався, що воно іще там, у дорозі, й померло… Натомість друге одразу ж, тільки-но я його побачив, а воно, отже, мене, стало нявчати. Вимогливо, я би сказав, а не жалісно. Дістав з коробки, взяв на руки, гладжу, а йому гратися на умі. І то грається так, що чисто тобі дике й справді – розпускає кігті й за пальця кусає. Але все ж таки грається, бо коли б хотіло, гадаю, могло би пальця й прокусити. Так я його якийсь час на руках потримав – і на руках, і на плечі, куди воно вже було вилізло, а тоді назад до коробки поклав. Кричить. Ну то я йому руку туди опустив, і воно біля руки як біля иншого живого й заспокоїлося – трохи пограється, трохи поруч полежить…

Не пам’ятаю напевне, коли це було, але, ймовірно, вночі з 17-го на 18-те. Почув у небі вигук птаха, подумав – це міг би бути чоботар. Щойно послухав записи – принаймні схоже. А ще прочитав, що мігрують ці кулики у вересні…

(*Проте уповні суть цієї історії, цього спостереження, усвідомив допіру тепер, навесні сього року, коли їхав шляхом попри посадку неоддалік Бурнасу – Жучка в мене зникла, й так і не знайшлася, а тоді саме шукав – й чоботар наді мною пролетів. Було тепер удень, отож роздивився виразно й довгого, вигнутого догори дзьоба. Птахи ці й взагалі-то не є жодними нічними, й щодо міграції тоді, восени, я власне з того й здогадався, що почув уночі. Проте більше мене вигук його вразив – нефуратівською незвичністю, красою й силою. Не так, як крик лежнів, а проте з того ж ряду. І це я одразу зрозумів, але тепер ось згадав – чоботарі були чи не першими “екзотичними” для мене птахами серед тих багатьох, яких зустрів тут, у приморському Буджаку. Бо коли я приїхав наприкінці червня, на початку липня, у них саме гнізда були на мілинах, і щойно до них наближався, вони здіймалися над ними й кричали… Отже забув? І це також, але, припускаю, за вісім останніх років мій мозок навчився слухати не лишень клясичну музику).

А вже 18-го був на кордоні. (*Кордон Парку на березі лиману Шагани, неоддалік пересипу й Шаганського маяка (у якому, до речі, я досі так і не був, але світловий сигнал якого до 2022 року було видно й з нашого боку, з Калфи, і я на початках сприймав це за якісь таємні знаки рибалок браконьєрів!) На лимані, супроти села Приморське, збирали сміття. Й такої засмічености берега, як у тому місці, принаймні тут я ще не бачив. Тут, тому що понад Дністром у Львівській та Франківській областях бачив берегами цілі смітники, які раз-у-раз підмиває та забирає вода. Берег Шаганів засмічений инакше – кажуть, це місце відпочинку. В околицях Тузлів є ділянка така на ґрунтовім шляху, яка через близькість смітника битим шклом рясно всіяна. І коли їдеш тим шляхом на сході Сонця, Сонцеві назустріч, дорога сяє... А тут стільки ж шкла, ба навіть більше при березі – під корінним берегом у ложі лиману, на пересохлій нині мілині, а також на кісці, яка мілину оточує…

А проте й за цим заняттям гарне було – знайшов перо фламінго… (*Одного птаха спостерігали тут узимку 2018-го. Він тримався з крижнями й галагазами, у Парку, за пропозицією пані Олени Власенко його назвали Робінзоном, а я жартував, що П’ятниць у нього чимало! А вже в 2023-му навесні на Тузлівських лиманах їх з’явилося багато. Наразі це не моя особиста історія – я тільки-но чув двічі, як вони пролітали увечері понад Фуратівкою, тому в деталях можу помилятися, але йдеться про сотні птахів. Наскільки мені відомо, ймовірною причиною появи фламінго тут є початок повномасштабної війни, оскільки перед тим, у 2017 році, першу в історії спостережень колонію цього птаха на території нашої країни було зафіксовано десь на Сиваші а чи на иншому азовському лимані. Робінзон, властиво, міг там народитися… А проте не надто їм і тут ведеться. Свою першу колонію, на Бурнасі, вони покинули через близькість населених пунктів і людей – хлопчаків із дрючками й туристів з фотоапаратами. Хоча того року принаймні частині з них вдалося таки вивести пташенят десь у иншому місці. Знаю, бо у Парку пташенят в тому році кільцювали. Не знаю натомість, як воно було у двадцять четвертому, але в двадцять п’ятому птахи змінювали місце гніздування кілька разів, проте на жодному з них виплекати пташенят так і не змогли. І цього разу фактором неспокою були військові… А перо я був застромив вже удома в шпарину на бантині, яка назовні з шопини вигляда, але його вітром вирвало, і знайти перо ще раз мені не пощастило. Отже, перо фламінго в мене є, а проте я не знаю, де саме…)

Потім, вже на самому кордоні, Андрій Вуколов – гідролог, науковий співробітник Парку, мав невеличку доповідь щодо стану води у краї: і щодо рівня наповнености в лиманах, у малих степових річках наших, а також щодо якости питної води у криницях. Ішлося, щоправда, лишень про криниці у Татарбунарах, але все одно цікаво. А вразила історія, яку розповіла пані Ірина, коли мова зайшла про криницю на вулиці Миру, 10. Це на західнім краю – згодом на мапі дивився, й найкраща вода у місті властиво у ній. Це Андрій розповів, а Ірина Михайлівна про те, що викопав криницю чоловік, який в Афганістані воював. Іще там вирішив, що має це зробити, якщо додому повернеться. А коли повернувся – зробив.

Припустила при цьому, що міг перейнятися через труднощі з водою у тій країні, але мені згадалося одразу про копання криниць яко спокуту. Або ж як спосіб відновити спокій у душі…

Ну ось, а вітер через цілий день був такий, що не лишень пакета свого сміттєвого, ще заким сміття збирали, важко було в руках утримати – я жартував, аби дали трохи більшого, щоби полетіти! – але й тебе самого з ніг зіштовхував. Тож цілком природньо очікував і на морі шторм побачити, коли на завершення дня, вже опісля застілля, проїхали ще й на пересип. Зі спостережної вежі на кордоні дивився, до речі, на море в бінокль, і лінія горизонту була не рівна, як зазвичай, а ламана. Але щойно на березі зрозумів – вітер відгінний, од берега. Отож, либонь, шторм і був, проте об берег розбивався десь аж ген на тім боці – у Криму, на Кубані, Кавказі, а тут лишень піну скуйовджував, закручував баранці на гребені хвилі, яка через подовгасту мілину перекочувалася, банку, за кількадесять метрів од нього...

І вже коли мав таку нагоду, вдруге цього року в морі скупався. І море, зрештою, виявилося не таким вже й холодним.

22 вересня. Ігор, здається, бачив дрімлюгу в себе на обійсті. Запитав, чи я чув незвичного птаха – нові звуки, як він сказав. А вже тоді розповів, що навіть і бачив його – на рівні обрисів, вочевидь, бо вже у сутінках, а звуки, які птах видавав, були ультразвуками, або ж того близькими, такими, що геть і на психіку, мовляв, впливали приголомшливо. Каже проте, що це не було сюрчання, але инших варіантів, окрім дрімлюги, у мене немає. До того ж, як вже писав вище, цього року чув дрімлюгу у Фуратівці двічі щонайменше – зараз не хочу шукати у записах і рахувати, але навесні було й на початку літа…

Вже більше тижня, мабуть, у мене на обійсті та навколо нього тримаються пташки малесенькі, які або дзвінко викрикують двоскладно, або ж цокотять. Бачив їх иноді й зовсім із близька – якось, наприклад, одна сіла на гілку бузини метрів за два од мене й сиділа так секунд до десяти, може. Але ж я все одно не знав, хто вони. Аж оце якось вранці записав відео – дивне відео, бо пташок самих на ньому не видно, а проте чуть. Отож надіслав Максимові Яковлеву (*другові орнітологові, якого згадано вже не один раз і у весняній, і у літній частині ) – й з’ясувалося, що це вівчарики-ковалики!..

Десь відучора, може післявчора, знову багато сонечок з’явилося. Як то навесні було, тепер не кусаються, щоправда, але з чим знову поява масова пов’язана – бо протягом літа лишень поодинокі траплялися – ще не з’ясував…

І також вже з тиждень, либонь, або й більше метелики нічні почали до хати залітати. Винний, звісно, що дверей не зачиняю гаразд ані фіранки в одвірку так і не почепив, а проте по кілька за ніч ловлю й випускаю. Маленьких, на кшталт молі (або й молі дійсно), ні, бо радше пошкоджу лишень, але від кількох днів вони й залітати перестали. Мабуть, що ночі, які зробилися й справді вже осінніми, для них є холодними надміру. А ось великі продовжують. І серед цих більших суцільного вохристо-коричневого кольору переважають, а проте залітали вже кілька разів і яскравіші. То оце щойно в Євгенія Халаїма (*друга ентомолога – див. частину літню) з’ясував – це вид середземноморський, Grammodes bifasciata, який з’явився на півдні України лишень у 2020 році й нині поширюється…

І коники, до речі (а чи цвіркуни – так у тому й не розібрався), по ночах усе ще сюрчать…

Ввечері, у сутінках, чув лежнів, але не встиг зорієнтуватися, звідкіля саме.

26 вересня. Коли повертався 23-го з Тузлів, ув околицях ластівок побачив. Мабуть, котрісь подорожниці зупинилися тимчасово…

24-го разом із иншими працівниками Парку рахували площу пожежі на півострові Калфа та кількість постраждалих дерев і кущів. Цікаво, що хоч і з сумного приводу, але підрахунок оцей дав змогу усвідомити, скільки дерев – окремих життів, властиво – у тому невеличкому нібито переліску живе! Більшість, до речі, ймовірно й надалі житимуть – пораховані як такі, що “пошкоджені до стану не припинення росту”, лишень обпалені. Рахували не геть усі, але вибірку робили. Ліс колись – не знаю, коли саме – було штучно насаджено, на що виразно рядочки рівні вказують; загальна площа лісу – близько пів кілометра впоперек півострова, від берега Куруґьоля до берега Алібею, та метрів триста завширшки; а площа пожежі – близько двох третин лісу. Я, зокрема, у двох рядах з одного краю рахував і ще у двох з иншого. Рахують окремо дерева різного діаметру – до 10 см, від 10,1 до 14 й так далі. Дерева – переважно маслинки (*народна назва лоху, з огляду на зовнішню схожість до маслини), а вони й взагалі невеликі, тож найбільше якраз тих було, які до десяти. У перших двох рядах нарахував таких 98 живих і 60 загиблих. Умовно, звісно, бо ж визначити напевне, котре з дерев виживе, а яке вже напевне померло, у більшости випадків (якщо тільки це не молоденький пагін, який геть обвуглився) неможливо. Усіх инших живих – 25, загиблих – 3, а також 8 кущів (шипшини) живих і 6 загиблих. Зі сторони поля ліс густіший. Тут живих дерев до 10 см у діаметрі – 234, усіх инших – 156, живих кущів – 44. Загинуло дерев і кущів – 60…

Вигоріла й більша частина степу на Калфі, а від поля у двох місцях клаптики травостою у смузі, кілька років тому, наскільки розумію, облишеній фермером (а чи фермерами) опісля перевірки службою Держгеокадастру. Й ото біля такого рахував якраз, коли почув писк мишиний. Подумав навіть спершу, чи не наступив. Але як обернувся, побачив на згарищі двох маленьких тварин, одна з яких червоніла на чорному спинкою. Гадаю, це була ласка, а мишу вона вполювала…

Знімати не знімав, бо ж підійти не міг, а за моїх кількадесят метрів нічого би з того не вийшло. А ласка, докінчивши свою справу мисливську, за кілька секунд зі здобиччю в зубах у зацілій траві зникла. І були відчуття суперечливі. Бо ж бачив таке вперше, й дивовижа була в цьому, але побачене не було красивим. Був навіть перший відрух у долоні хлопнути, крикнути, проте добре, що стримався, адже це все одно, що в людини хліб одібрати. Єдине, не було б цього згарища, у траві миша, мабуть, могла би й врятуватися…

А ще перегодом полем заєць пройшов. Ну, не зовсім пройшов – скоріше пробіг усе ж таки, але неквапливо, бо мене, судячи з усього, за тих метрів триста, що нас розділяли, не помітив. Потім зупинився хвилин на п’ять – стояв на чотирьох і своїм чимось зайнятий був при землі, а коли пішов далі, вже перед дорогою, що відділяла від переліску, підвівся на задні й оглядав простір навстоячки. Аж тоді зник із огляду…

Пожежа, нагадаю, 16-го сталася. Не сталася, себто – спричинили її військові. Наші. Щось вони там робили своє, а місцина ця від сіл усіх віддалена, тож трави там не кошені й з отарами сюди не заходять (а може сотня яка а чи дві косуль на цілий Буджак ради не дають). Натомість Калфа це й місце відпочинку – там зручно купатися в лимані, і в рибалок-браконьєрів тих-таки це одно з місць улюблених, тож усі роки, що тут живу, дивився на той килим сухої трави з острахом. Аж воно, бач, ані рибалки, ані шашлики… А проте горіло отже 16-го, а вже тепер, 24-го, просто на чорному тлі згарища побачив іще більш яскраві від того пагони молодої трави… Невеликий дощ пройшов напередодні…

А ще птаство – різне й навколо. І я подумав з того всього про милосердя Боже – іще один з його безкінечних проявів, ба навіть вимірів, цього разу глобальний. Адже якась частка людства, ймовірно, зможе вижити й у блукаючих космосом капсулах, на Марсі, а чи й на Землі, уподібненій до Марсу – рівень сучасних технологій спроможний це забезпечити. Але буде ця частка мізерною, а умови життя її жахливими. Бо людина не може жити повноцінно поза рештою природи. А проте як би наполегливо ми не знищували Землю, вітальна сила плянети все ще продовжує проростати й проростати зеленими пагонами на згарищах…

Вчора близько опівдня журавлі над Фуратівкою пролетіли. Але що з ночі ще вітер рвучкий од півночі здійнявся, я їх навіть здалека не побачив, бо не міг зрозуміти гаразд, звідкіля саме крик долина. Ото тільки-но “курли” тужливе й почув…

А щодо вітру, він був якийсь дивний. Або ж за инших випадків мені вітру зі сторони бачити не таланило. Отже, як їхав велосипедом по Стовповій дорозі, спершу побачив попереду себе метрів за сто, як порив черговий зашумів у кронах, у листі софор у посадці. Вітер, себто, був упоперек шляху, але софори (однаково великі й величні!) – вони від Тузлів і до самої майже Веселої Балки ростуть уздовж дороги. А проте я в той потік вітру в’їхав щойно тоді, коли до місця того наблизився…

27 вересня. Ввечері, близько за 15 двадцята, знову крик журавлиний почув. Але знову тільки-но крик, бо одне, що було вже у сутінках густих, майже поночі, а друге – десь далі од Фуратівки…

28 вересня. Іще аж ген 2 вересня було, коли ми на нараду в Татарбунари їздили, – забув написати. Мене під час перерви до базару підвезли, а назад я пішки йшов. Узбіччям магістральної вулиці-траси. І ото побачив на асфальті – теж на узбіччі, але вже на краю проїжджої частини – комаху з саранових. Хотів підняти, а вона здійнялася і низько, але полетіла. Перелетіла успішно на протилежну сторону принаймні. І хоч не встиг насправді роздивитися гаразд, а проте, здається, це була акрида… (Хоча, можливо, й проєкція акриди, тому що Катерина незадовго перед тим розповідала, що й дійсно, напевне акриду бачила…)

30 вересня. Від 25-го як похолодало, я надворі й не був майже, а оце щойно усвідомив, що коли й буваю, бджолоїдок більше не чую. Полетіли…

І це також якраз 25-го було. Я тоді в Тузли їздив, а коли приїхав, до Ігора заходив. Виявляється, він теж багато помічає! Повів і показав мені сову вухату, яка сиділа на гілці дерева біля дядька Сергієвого обійстя. Каже, що він їх часто бачить…

2 жовтня. Иноді восени, коли низькі темні хмари затягують небо, лимани перетворюються на фйорди...

4 жовтня. Минулого тижня ото як похолодало, я мало не вмер од несподіванки – думав ще літо, а то вже осінь. А від учора настільки потеплішало, що цілу ніч оце коник на подвір’ї сюрчить… (*Я це як допис у мережі публікував і нижче у коментарі уточнив: Вони й перед тим сюрчали, але тільки-но вдень і ввечері. І там-таки, в коментарях, мені написали, що на Уманщині холоднеча й надалі, а ось понад Мічиґаном, у Чикаґо, літня спека…)

5 жовтня. Був на Калфі й ліворуч од Сонця побачив райдуги шматочок перламутрової. Зазнимкував, опублікував у мережі, й мені підказали, що було це гало…

На мілині, що до мису Калфа прилягає, іще в середині вересня шар солі лежав. Все збирався додому набрати – кілька років тому набирав і вживав до страви з пів року, заким не скінчилася. Але цього разу не встиг. Після першого дощу, 17 вересня, сіль розмило, а після другого, в суботу 4 жовтня, утворилося озерце...

Одним з моїх завдань яко природоохоронця Парку є відбирати проби води у лиманах – у кількох місцях, наприкінці місяця. Отож спускався у напівпересохлий Куруґьоль. А це й саме по собі завжди кут зору змінює фантастично (*писав про це в есеї “З приводу Кліфорда Сімака”), а тут іще й у сутінках вже було, і на березі шакали завили! Три зграї між собою перемовлялися і ще один окремо – десь там приблизно, де я велосипеда залишив. Виразно уявив собі, як він підходив до нього й обережно педалі обнюхував, колеса, про що, ймовірно, инших і сповіщав...

26 жовтня. На місяць чи півтора розтягнулося опрацювання матеріялів за літо, а на кінець віддався цьому повністю (поза побутом, звісно, і роботою в Парку), тож вести записи закинув зовсім. Доведеться згадувати – може хоч частину вдасться відтворити.

Міграція в маленьких пташок різних, яка, наскільки розумію, у вигляді поступової перекочівлі відбувається, триває й надалі. Їх завжди багато на обійсті з’являється навесні та восени. А у мене, якщо двері з сіней на веранду відчинені, а з веранди на двір, вид просто на шпалери виноградні навпроти. На винограді донедавна усе ще ягоди залишалися, й на них комахи збиралися, а на комах прилітали птахи полювати. Зрештою, сьогодні вже й винограду не стало, а отже дехто полюбляє й виноград, але суть у тім, що бачу там щодня, спостерігаю птаство. Найчастіше якраз маленьких усіляких – менших за горобців, хоча також і горобців властиво, і синичок. Двічі протягом кількох днів бачив і більшого – чорного дрозда, якщо не помиляюся. А одного разу такого ж розміру, але строкатого. І що найдивовижніше – звідкілясь мені в голові одразу слово “омелюх” узялося. Почав у мережі шукати – з'ясувалося, омелюх геть инакший, яскраво розмальований і з чубом. Запитав у Максима – світлини не зробив, тому лишень за описом, а вже відтак за його припущеннями перевіряючи. Й вийшло на те, що птах, якого я бачив, хоча й не омелюх, а дрізд, а проте, ймовірно, дрізд-омелюх…

Часто бачу там вільшанок. Здається, вони у нас і гніздяться, і зимують, але бачу їх частіше взимку, тож це, припускаю, їх сюди зимувати більше збирається – з півночі. (*Вже тепер, навесні, звернув увагу, що бачив їх щодня у квітні, а у травні перестав. Взимку натомість бачу й собі лишень зрідка. Отож, вочевидь, їх небагато в Буджаку як зимує, так і гніздиться, а збільшення кількости навесні й восени пояснюється міграцією).

20-го стояв на хіднику, а на ті ж таки шпалери метрів за три-чотири від мене прилетіла й сіла пташка – геть малесенька й незвична. Голову, груди й живіт мала білі, а спинку темну. Ну, я й подумав про якийсь вид синиці, але з тих, які знайшов на світлинах у мережі, найбільше схожою була синиця біла, а вони, як прочитав на сайті “Пернаті друзі”, у нас на півдні не зустрічаються. Знову у Максима запитав, і хоча й не одразу, бо ж знову тільки-но за описом, а проте з’ясували, що були це, радше всього, синиці довгохвості. А в множині, адже й було їх більше від однієї – я одночасно чотирьох бачив. Одну – це геть із близька…

23 жовтня побачив (і почув, звісно!) перший клин гусей. Пролетіли над Фуратівкою. 24-го був у Тузлах, і коли під’їздив до сільської ради й банкомату, клин гусей боровся з вітром, тримаючись відтак на одному місці, над антеною мобільного зв’язку. А що були якраз на рівні її вершечку, чи не вперше мав змогу висоту оцінити, на якій вони летять. Вітер штормовий із півдня був, зі сторони моря, й так і не здолавши його опору, птахи повернули й полетіли на захід. Вдосвіта 25-го чув клин десь звіддаля, вдень спав, але за вечір кілька пролетіло, й вночі також, і вранці. Хвиля…

Й ото спостерігав і у якийсь момент подумав: Бідолашні глупі птахи, куди ж ви летите? Адже там, за Дунаєм, немає війни. Війна є у нас, а отже немає полювання...

22 жовтня. Може, хто й не повірить (або ж не зможе собі уявити), але й він сюрчить тихо-тихо, ніжно й лагідно, так, що навіть і живим вухом прислухатися треба, не те щоби на глухий диктофон записати. А проте сюрчить. І ввечері, і зараз, вночі. Коник...

24 жовтня. Був у Дубовій посадці (збирав насіннєвий матеріял для Парку), а на полі, що посадка його відмежовує, озимина зійшла вже сантиметрів на десять заввишки. Окремі смарагдові стебелинки. А вітер од півдня штормовий, й ціле поле ними майоріло...

25 жовтня. Цілий день вчора хмарилося, а ввечері дощик пройшов невеличкий і одразу ж небо стало ясним. І холодним. І якщо вийти ось зараз на двір, просто навпроти дверей – якщо вони у вас, як і у мене, на південь – лівіше од Косарів (або ж Поясу Оріона, кажучи инакше) яскрава блакитна зоря увагу привертає. Щойно в Stellarium подивився – це Сиріус.

А вище також Юпітер яскраво зоріє…

28 жовтня. Зустрів біля подвір’я жовту кульбабу! Зрештою, у нас тут трави і взагалі-то двічі живуть – навесні й восени. Але цієї осені, кажуть, десь біля кордону Парку ще й алича вдруге розквітла...

3 листопада. Переліт гусей, міграційна їхня хвиля, була цього року незвична – не півтори-дві доби й клин що пів години, а з більшим інтервалом межи клинами, проте значно довше. Перший, як вже писав, почув 23-го, а закінчився переліт не пам’ятаю точно, але чи 28-го, а чи 29-го.

Натомість погода навпаки змінилася на теплу, навіть дуже теплу, як на цей час. Вночі з 29-го на 30-го було ще холодно – вранці мій градусник плюс три показував, проте він, здається, на градус більше помиляється, а вже вночі супроти 31-го тепло. І вільго. Ранком, на сході Сонця, їхали на кордон парківський, і всю дорогу був туман дивовижний – із тих, які понад землею стеляться. Шкода, не мав змоги фотографувати. Ну, й дні стоять сонячні й прозорі. А від жовтого листя на деревах іще яскравіші…

І тоді ж, 31-го, був на пересипі біля кордону, на березі моря. Іще раз скупався, до речі, але вода вже бадьора! А крім космічного малюнку вітром на дюнах, цього разу вже не вперше, либонь, але наново вразила колюча рослина, яка росте просто з піску, спроможна жити на такім ґрунті… Публікував світлини в мережі, й у коментарях підказали (Вадим Манюк, еколог з Січеслава), що це курай…

4 листопада. Їздив відбирати проби води на Калфу й Куруґьоль, а звідтіля в Тузли, й у посадці, вздовж якої їхав, побачив коробку картонну. Вже був і проїхав, але вирішив повернутися, аби подивитися, чи в ній нікого не викинули. Коробка виявилась порожньою, натомість вертаючи злякав маленьку сову, яка здійнялася з гілки дерева й полетіла. І хоча геть не певен, але подумав чомусь, що це не сич, а совка…

Ввечері і потім ще поночі три чи чотири клини гусей пролетіли. Тільки дивно якось. Незрозуміло, чи то вони мігрували, перебували на перельоті, а чи їх хтось потурбував вже потемки і вони небом блукали? Протягом ночі разів щось зо три було вибухи чутно віддалені… (*Згодом сумному своєму припущенню почув підтвердження від пана Івана Русєва, керівника наукового відділу Парку…)

І знову було, що завила сирена ввечері, а за пів хвилини цього разу, за хвилину – трохи пізніше, аніж зазвичай – відповіли шакали. Спершу одна зграя ближче до Тузлів, а вже до неї іще одна, в околицях Фуратівки, зі сторони Веселої Балки…

Виявляється, точка заходу (а отже й сходу?) Місяця після Сонцестояння також зміщується на південь. Поки що це лишень припущення, проте тепер ось він заходить приблизно там само, де й Сонце… (*Припущення втім виявилося помилковим. З’ясував це, щоправда, не самотужки, не спостерігаючи неба, але скориставшись Stellarium. Точки сходження і заходу Місяця, отже, насправді зміщуються протягом місячного циклу. Зрештою, частину цього часу він з’являється з-за обрію ще за дня, а иншу – за дня заходить, тому навряд чи я би й зміг з’ясувати закономірність цих зміщень без сторонньої допомоги. А проте помилковим було припущення, але не спостереження. Адже я би і не став цього з’ясовувати, якби точка заходу Місяця не здалася мені незвичною…)

Коників давно вже не чуть, але метелики літати продовжують – навіть нічні поодинокі, а також инші комахи. Особливо коли сонячно – на осонні, й надто тепер, коли потеплішало. 31-го, зокрема, на пересипі біля кордону було сонечок багато. Та й взагалі усіх – страшно піском тим ступати. А вже коли в суботу вранці від траси додому йшов, бачив бабок. І бабок бачив сьогодні, коли на Калфу їздив. Здається, вони, власне, чи не дороги польові й полюбляють?..

Не можу тепер напевне згадати, коли це було – здається, ще до подорожі на кордон. Я спав удень і прокинувся від звуку, схожого на порив вітру. Але були це шпаки – величезна зграя шпаків. Я майже не їв цьогоріч винограду, він залишався на лозах, і той, який навпроти хати, дрібніший, вже давно з’їли инші птахи – дрозди ймовірно, а залишався великий на шпалерах перед хатою. Ну, я й здогадався, за чим це нашестя прилетіло, але був не проти. А вже коли встав, побачив, що й виноград насправді вичистили, ба навіть одну гілку зламали…

Погода тримається хмарна, мрячна переважно вже кілька днів. І ночей. Але минула чи то, може, позаминула ніч була ще відносно ясною – Місяць, у всякому разі, крізь хмари просвічувався. І була саме повінь або ж близько до неї (якщо точно, повінь на 15 годину із чимось припадала – заглядаю час до часу у календар місячний). І був Місяць недалеко від екватора небесного. (*Щодо змін у траєкторії руху Місяця небосхилом у літній частині писав…)

12 листопада. Виявляється, що холодильники-вітрини холодні тільки всередині. Бачив кішку в магазині у Тузлах, яка простяглася й спала попід ним у світлі жарівок...

16 листопада. Запізнення, й зокрема запізнення на маршрутку – це моя біда. Щоразу, коли маю прийти кудись вчасно, у встановлений термін, правдивий стрес переживаю. І все одно запізнююсь. А що маршрутка з Тузлів у Татарбунари одна – о сьомій ранку, зазвичай їжджу попутними. А проте й дійсно недобре це тільки тоді, коли запізнення на маршрутку обумовлює запізнення й у самих Татарбунарах – коли там мені у часі призначено. Тому що сама подорож попутними – це чудово! І в сенсі спілкування з людьми – тими, які підвозять, і через точки зору нові у спогляданні Світу. Зокрема, аби зупинити попутне авто, потрібно спершу за село на трасу вийти, на широкий відкритий простір поміж полями. А що уранці, Сонце саме сходить, а у небі навесні й восени хмарні феєрії відбуваються…

У подорожі 13 листопада частину шляху пройшов пішки через греблю Дивізійську. Розбита й навіть не латана вже кілька десятиліть траса тутешня на двох греблях, властиво, особливо вражає – між Базар’янкою і Тузлами через Бурнас і біля Дивізії через Хаджидер. Але ще глибше враження справляють залишки дорожньої розмітки на залишках асфальту…

Не пам’ятаю, чи звертав на це увагу раніше, а проте цього разу напевне зауважив: заклад “ритуальних послуг” у Татарбунарах через одну а чи дві хати од військкомату… Можливо, він там віддавна був, можливо, це лишень співпадіння? Але якщо ні? Прийнято зазвичай ТЦК звинувачувати у всьому, але ж не комісари цей заклад відкрили…

17 листопада. По-перше, іще місяць тому мав написати, що зрозумів, здається, чому фазани ввечері кричать. (Хоча й зрозумів, либонь, знову вже не вперше…) Бо ж нині листя з дерев облетіло, й стало видко, як увечері властиво вони із тими криками своїми, змахуючи крилами, з гілки на гілку перелітають. Так це ж вони, мабуть, вдень на землі пасуться, а на ніч на деревах всідаються…

Вчора Тарас телефонував (що саме по собі, й то вже віддавна – щонайменше відколи дитина в них народилася, буває не часто). Гарно подзвонив взагалі. Бо це він на дачі був, як вони її називають, хоча, наскільки розумію, йдеться про будинок десь за Львовом одразу. А був, тому що в будинку є п’єц, і Тарас приїздив, аби його протопити. Не знаю, себто, чи була в тім потреба і справді, а чи мав собі за прогулянку недільну, але був сам, був радий, що не маючи досвіду й не з першого разу, а проте впорався із п’єцом, і з того всього вкупі добре побалакали.

Говорили про книжки переважно – прочитані й не прочитані, про кіно. Але серед иншого, не пам’ятаю, чи то щодо читання, а чи того, може, що рідко дзвонить, Тарас сказав дослівно: ніколи немає часу.

І я через формулювання це одразу ж перечепився. Подумав, здається, що слова ніколи й час одне одному суперечать, адже ніколи – це поза часом. А вже сьогодні, що можливість такої побудови відносність самого часу вчергове засвідчує. Адже відколи він є у Тараса, в даному випадку, на инші справи й дії, які він робить, але немає для инших, час не є самостійною дійсністю, але обумовлений нашою (або ж природньою, якщо йдеться про космогонічні а чи геологічні процеси) дією. Зрештою, про те, що час існує тільки там, де відбувається дія, думав і раніше…

Сьогодні вітерець був сильний доволі. Із заходу, здається. У всякому разі, на подвір’ї у мене, біля хати, його так скеровувало. А погода сонячна, тож і собаки й через це також до хати не надто поспішали. Наїлися каші, й Жучка зайшла, а Аврелій і Раста надворі залишалися. Й оце я у сінях стояв і спостерігав, як вони сіли обидва біля дверей вхідних із зовні – Аврелій трішки попереду, а Раста позаду, проте паралельно, ув однім керунку. Обидва жовті. Й уважно ніби як вдивлялися кудись. І так воно, може, й було, але з огляду на те, що вітер загинав, як флігель, чуба Аврелію рівно на потилицю, я припустив, що вони радше запахи з того боку зчитували. Так і подумав, що вітер для собак – це як свіжий номер газети альбо журналу…

19 листопада. Сьогодні й з відучора дощ іде й стало холодніше. Адже й дощ талим снігом пахне. Натомість дивною була минула ніч. Бо й зоряно, але й тепло водночас. І вільгість у повітрі. Зрештою, південним був і вітер…

А ще триває, либонь, котрийсь із зорепадів, бо навіть буваючи надворі зрідка й на коротко, два метеори за ніч бачив. І особливо гарно було, коли близько першої ночі, вже лягаючи спати, вийшов за поріг ноги помити, а метеор мені просто перед очима небом пролетів...

А на світанку, на схід-південному сході, щойно над обрієм Місяця старого серп лежав.

21 листопада. Заглянув до “Словника гідронімів України” (К., “Наукова думка”, 1979), аби прочитати про річку Боброву. Тому що натрапив на неї у списку українських територій, які входять до Смарагдової мережі Европи. Зацікавила назва, бо річку з такою назвою міг уявити собі радше десь на півночі Америки (а у списку, до всього, й назву англійською подано) – яко щось з індіянами пов'язане, а також, на жаль, із торгівлею хутром, Бобровими війнами за угіддя в зв'язку із нею та з траперами в часи колонізації континенту европейцями. Аж воно бач скільки тільки-но рік Бобрових є й в Україні! А ще ж бо й Бобрівки, Бобрички й Боброві Рівці...

У тому ж списку зустрів назву “Печенізьке поле”. З’ясувалося, що це регіональний ландшафтний парк у Харківській области – на Слобожанщині себто. Але дивовижно не це – дивовижно, що у вікіпедичній статті про нього серед тварин, занесених до Червоної книги України, які зустрічаються у Парку, згадано й тушкана великого... Бо ж, виявляється, тушкан великий є природнім видом для українських теренів, для південного сходу, коли згрубша! Попри те, що у моїй уяві, ще з дитинства, тушкан був завжди із Центральною Азією пов’язаний. А отже відв’язано й ще одного тушкана!..

Що ж до списку назагал, згідно із ним у межах України до Мережі включено близько 80 тис. кв. км, що складає майже сьому частину території держави. Якби ж то ще папір самий і захист забезпечував...

23 листопада. Тут, у степу, де й дерева менші – і відтепер щоразу, як потрапляю на північ, не припиняю з розмірів тамтешніх дивувати! – і самих дерев менше, осінь на барви не багата. І це, можливо, також із відкриттів, які роблю вже утридцяте, але, здається, цієї осені допіру роздивився, якого насиченого кольору червонястого листя вишні восени набуває.

30 листопада. Вже двічі спостерігав, як Жучка з мокрих одного разу Аврелія, а иншого Расти, які до хати з дощу прийшли, краплі води злизувала…

21-го, здається, це сталося – Аврелій знову від Брона поранень зазнав... (*Конфлікт між ними давній і кобелячий, тільки що Аврелій десять кілограмів ваги має, а Брон – помісь вівчарки німецької і лайки). Зазвичай це тоді стається, коли хтось з дівчат моїх гуляє, проте цього разу й без них обійшлося. Я саме кашу мав їм насипати, вже вийшов у сіни з каструлею, але ув одній із мисок помітив ніби як мушку якусь до стінки приліплену. Повернувся назад і вийшов знову зі шматком паперу, аби її (а чи то сміття) з миски забрати. Тим часом додому повертався Ігор автівкою, і його всі три собаки вибігли господаря зустрічати – навпроти моїх воріт вже були, ну а Аврелію конче треба було вибігти до них і усім розповісти, що їм зараз кашу будуть давати… Це я вже потім так сформулював. Насправді Аврелій на Брона завше гарчить, але на відстані, а тут був так захопився десь-то, що підійшов надто близько. А що Брон і собі був у збудженому, емоційно піднесеному, як то кажуть, стані, нагоди не проминув. Й поки я з каструлею знову у сіни вийшов, почув, що собаки б’ються…

Три рани доволі глибокі, цього разу на плечах. І щоразу прикро невимовно…

Вночі з 22 на 23 листопада туман був густий – такий, що цілу ніч з дерев ніби дощем накрапало. Але з того й туман, що тепло…

Відколи почалися вимкнення електрики, втретє спробував “Я і Ти” Бубера прочитати. І за третьої спроби таки прочитав!

Йдеться назагал про живе спілкування, щирий стосунок. А я був у Тузлах 23-го, стояв біля магазину, коли це під’їхало авто і з нього вийшли батько із маленьким сином, рочків чотирьох-п’яти. Батько пройшов повз мене першим, і з ним ми також привіталися, хоча й не знайомі, але від маленької дитини я привітання не очікував. Проте він не просто привітався для годиться – він сказав мені “привіт!” (із підняттям долоні вгору, здається), а тоді ще й узявся розповідати на ходу, що приїхали вони у магазин і про щось іще, про те, либонь, що будуть купувати. Нічого доброго, себто, насправді, ба навіть суттєвого, але я відчув, як і не маючи наміру – а Бубер, зрештою, й пише, що це відбувається з милости – був залучений до дійсного стосунку Я-Ти. А відтак подумав (не пам’ятаю, чи було про це в Бубера), що стосунок Я-Ти може бути й одним ініційований, що безпосередність дитини залучила до безпосереднього стосунку й мене.

1 грудня (ніч з 30 листопада). Їздив у Татарбунари. Більше знову не працюю у Парку, але тут не про це. Подорож вийшла у понад три дні, отож бачив чимало. Спробую про найважливіше.

Щодо хмарної феєрії восени. Першу хмару, забарвлену східним Сонцем, зустрів іще за Фуратівкою одразу; і коли знову греблю Дивізійську переходив (бо ж знову попутними добирався!), були вони понад долиною Хаджидера й по обидва боки від неї; і коли третього дня попутними додому намагався дістатися (бо цього разу маршрутка наша зламалася!) і стояв біля Зарічного – понад долиною Сарати…

Дорогою туди першим підвіз водій автобуса шкільного – до повороту польовою на Безим’янку. Відтак пройшов пішки до повороту на Садове, аби не стояти посеред дороги. І заким ішов, почув незвичні вигуки монотонні. Незвичні, бо не чув таких раніше. А вже коли почув, став придивлятися й розгледів на вершечку дерева птаха з червоними грудьми. З огляду на які так і подумав одразу: може бути снігур. Встиг зазнимкувати, проте світлини геть неякісні вийшли, адже мусив наближати, а відео не краще, проте на ньому птаха чути. Він, щоправда, щойно я фільмувати почав, здійнявся й полетів, але трішки таки встиг захопити – на три вигуки. І коли надіслав Максиму Яковлеву, він мій здогад підтвердив. Написав: Привіт! Напевно то снігур. Вітаю! Останні роки не так часто я їх в наших краях зустрічав. Хоча в невеликій кількості мають бути.

Поворот на Садове був од місця зустрічі поруч, і скільки там стояв, чув птаха і надалі. І навіть вже згодом, коли рушив пройти іще трохи, бо почав замерзати на вітрові, птах мене наздогнав – пролетів наді мною у тому ж напрямку, в якому йшов я…

У “Бумерангу” – магазині й придорожньому закладі харчування на в’їзді до Татарбунарів, на повороті, звідкіля й назва – пив каву й до мене кіт приходив. Загалом я не люблю котів. Знаю, що це неправильно когось не любити, але це через наглість. А проте коли зустрічаю час до часу кота а чи кицьку, із якими можна поговорити, кота а чи кицьку, які схожі на людей і собак, вони викликають тим більше захоплення. Кіт, який приходив до мене в “Бумерангу”, запитав лишень, як ся маю і чи не міг би його чим пригостити. Я відповів, що їм оце “Снікерс” (бо я люблю “Снікерси”), а коти ж бо такого не їдять. Тож він просто посидів поруч – за компанію, а далі пішли собі кожен своїм шляхом…

Заким чекав у леґендарній черзі у татарбунарському відділені “Приватбанку” – скільки тут живу, не припиняю дивувати: операторка одна, але й раніше, коли дві було, все одно тягнулося довго, – заходив туди ж таки священник. Про нього в мережі написав: Повз мене пройшов священник у гарній червоній рясі, камізельці, бухгалтерських окулярах і з чорною діловою сумочкою через плече. Й це було банально. Із ним був невисокий старший чоловік, схожий на церковного старосту, й розмовляли вони болгарською. Це було цікаво. Але пахло від священника одеколоном, і це здалося мені дивним...

Але я вже написав, а за хвилю зайшов і другий. Цей був у чорній рясі, з жилавими руками, а коли привітався зі знайомим, який у черзі був за мною якраз, обличчя його осяяла усмішка…

Гарний був водій маршрутки у Трапівку, з яким до Зарічного доїхав. Коли розповідав про нього Катерині, сказав, що він і мужній достатньо, і добрий водночас. А це не так часто трапляється. А коли повертався у Татарбунари – попутні тричі зупинялися, але проїхати з ними була змога лишень до Вишневого, а вже вечоріло, отож повернувся – від Зарічного теж чоловік хороший підвіз. Цікаво, як воно буває, що з кимось їдеш оце, ані слова не скажеш, а з иншим розмовляєш так, ніби вчора оце бачились, а пів життя знаєтеся…

Але найцікавіше було у самих Татарбунарах. Там діти на узбіччі вулиці-траси центральної фури вітали, махаючи руками. Як то потяги деинде, де є залізниця (бо в нас вона є, але далі на північ). А саме коли ми повз них проїздили, їм іще й водій фури трапився, який відповів. І то не просто посигналив, а ще й музичним якимсь сигналом таким, зі схематичною, а проте мелодією…

___________________________________

4 листопада.