1.
В напрямку на південь, до Одеси,
в напрямку до моря і степів –
пристанційний і нічийний песик
з свого боку у мій бік стримів.
Станція мені не зовсім знана,
мащена вапном під купорос,
пасажирів напівсонних зрана
не цікавить скулений барбос.
На пероні двійко в камуфляжі,
ще черговий, ще якісь жінки.
Пес – пісок, замішаний на сажі –
чорні латки та руді паски,
Будуть сонми літературознавиць.
Будуть запитання й мед-вино.
Але й тут мене вже наздогнали:
станційка, побілена вапном,
пес кудладий, одинокі люди,
товчія в вагоні та чайок,
буде пес, якого вже не буде,
буде з нього сипатись пісок.
Потім в ресторані буде риба,
Чорне море, пляж і шаурма.
І моя метафорична рима
вп’ялася в вуста, немов сурма.
Станція в бруднім вікні вагона
на одеськім напрямку – і пес.
Пролетить ще вранішня ворона.
Пчихне тепловоз – все без чудес.
2.
В Одесі-мамі, в серці Молдаванки,
запущені двори та пещені панянки,
в одвірки затікає синій дощ.
Усі вони з місцевого фольклору,
усі вони з злодійського декору,
там пахне риба й український борщ.
А тут же верховодив Мойше-Янкель.
Міцний, неначе корабельний якір,
й вузлуватий, як морський канат.
Та можна нині здалеку почути,
як Арнаутською ще ходять арнаути,
а Молдаванкою – хозарський каганат.
В цім змішуванні визнавців та вірних:
биндюжників, злодіїв й правовірних –
така бентега для портових міст,
така спокуса що-небудь продати
за дурнів просторік своїх тримати:
мадаполам, сатин або батист.
Портове місто. Такелажні крани.
Ось чайки рибу із Привозу вкрали.
Гудуть цистерни з дальніх залізниць.
І на двірці в плямистім камуфляжі
три тцкашники, а на міському пляжі –
щопта відпочиваючих дівиць.
Та можна, звісно, шуйцю та одесную
проїхатись травневою Одесою,
позазирати в дворики, почути
про обстріли, прильоти й руйнування
і про цю війну, і про її тривання,
про відчуття провини і покути.
Та все ж травнена википіла зелень,
буяння цвіту й степового зела,
та все ж морські вітри та маяки,
брудна вода і купоросна гавань:
приїжджих видно – вічно ловлять ґави,
поблажливо – місцеві про таких.
Так-от Одеса, кілька слів й читальня,
вона суцільна книга для читання
і розкіш для ділків та продавців,
але також перлина й точно мама,
доїхавши до трамваєм до Фонтану
вам скажуть – не фонтан –
і все на цім.
3.
Коли від рибних страв і пряного повітря,
крутилась вітряком моя макітра,
й нога топтала вулиці й бульвар,
над Чорним морем призбиралась злива
і синє небо, як угорка-слива,
і синій дощ розхлюпував нектар.
А може, й не було дощу – дві одеситки
вважали, щоби я, напоєний і ситий,
творець книжок, співвласник літер й снів
тримавсь подалі тої Молдаванки,
бо там злодії, дворики, коханки,
бо там пришиють мовчки і без слів.
Я підкорявся: море з горизонтом
в імлавій млі вбирало всі гризоти,
це споглядання простору, в якім
згасав одеський день і втомлена тойота
долала Молдаванку, що ж робота,
город, садок і акерманській дім.
Та окрім Молдаванки, окрім риби,
мені мої надокучали рими,
валіза громіздка, побачене в дорозі,
думки натерті на життєвій терці,
якісь слова зронив в бібліотеці,
що кораблем застрягла там на розі
центральних вулиць, поруч моря й ринку
книжкового, і поруч того крику,
з якого починалась вічна сварка
за щось суттєве, або просто нерви
пливли над нами сутінки травневі
і огортали крикуна-приварка.
Ну що ж, Одесо, так життя чіпає:
вже зчіплювач вагони нам зчіпає,
вже риба проковтнула сонця диск,
пора прощатись, і цей вірш в дарунок
одягнеш, як на голову коруну,
як тіло одяга засмаги блиск.
20.06.2026