Чому 2? Бо текст під такою назвою, яка насправді є цитатою з «Красивих двадцятилітніх» Марека Гласка, який насправді запозичив цю фразу в Генрика Кшечковського, якого насправді звали Герман Ґернер і який був вітчимом співачки Анни Ґерман… Коротше, текст під назвою «Nie dajmy się zwariować» я вже раз колись писав. Не помогло. Бо жоден текст, якщо це тільки не інструкція з використання холодильника чи пральної машини, і не повинен нікому допомагати. Максимум, на що здатен текст, це завдати шкоди своєму автору – як і попереджає славнозвісна поліційна мудрість: кожне написане вами слово може бути використане проти вас.
Менше з тим. Здається, всі, кому треба і не треба, вже оприлюднили свої думки з приводу Героїв УПА і Білого Орла. Я з тими думками дискутувати не збираюся. Крім одної. Точніше, двох. По-перше, буцімто українці неспроможні зрозуміти поляків. По-друге, буцімто поляки неспроможні зрозуміти українців. І не в тому річ, що ці два твердження неправдиві, бо частково вони правдиві. Але саме частково, як це зазвичай і притаманно надто масштабним узагальненням. А в тому річ, що в основі узагальнень на кшталт «поляки те» чи «українці се» лежить імпліцитне уявлення про народи як про одностайні маси, наче б це були якісь навіки класифіковані види комах, і тепер перший стрічний ентомолог на підставі видової характеристики заздалегідь знає, чого слід очікувати від будь-якого поляка чи будь-якого українця. А це не так. Зрештою, навіть комахи в межах того самого виду іноді суттєво відрізняються одні від одних, то що вже говорити про людей? Що говорити про українців і поляків?
Різне. І для цього зовсім не обов’язково заглиблюватися в історію. Не обов’язково згадувати, що: були українці, які від 1917 року проливали кров у визвольних змаганнях за створення власної держави, а були й ті, котрі сприяли встановленню московської влади в Україні або байдуже чекали, чим воно все закінчиться; були українці, які гинули від Голодомору, а були й ті, котрі відбирали в односельчан останню зернину; були українці, які воювали на всі фронти в лавах УПА, а були й ті, котрі в складі винищувальних батальйонів («стрибки») за ними полювали; були українці, які під час Другої світової рятували євреїв чи тих-таки поляків, а були й ті, котрі їх убивали. І так далі – до української участі в дисидентському русі й поваленні Есесеру, але й у придушенні Угорського повстання чи Празької весни також.
Втім, як сказано, не обов’язково все це згадувати, бо сьогодні цілком вистачає того, що є сьогодні. Українці – це хто? Революціонери Гідності, які з Майдану вирушили в АТО? Герої-добровольці перших днів великого вторгнення? Добровольці, але не перших днів? Не добровольці, а «звичайні» мобілізовані, які однак чесно виконують обов’язок із захисту Вітчизни? Самовіддані волонтери? Не аж такі самовіддані волонтери? Тилові трудяги? Перелякані ухилянти, які п’ятий рік не виходять на вулицю? Хоробрі ухилянти, які форсують на своєму шляху Тису та інші природні й державні перешкоди? Високопоставлені розкрадачі військового бюджету? Ждуни на прифронтових територіях? Партизани на окупованих? Мільйони тих, хто втік за кордон від російських снарядів, бомб і ракет? Мільйони тих, хто втік за компанію з тими, хто втікав від російських снарядів, бомб і ракет? Ті, хто із закордоння постійно донатить на ЗСУ? Ті, хто в закордонні – зокрема й у Польщі – просто живе і не надто переймається Україною? Ті, хто своєю поведінкою ганьбить Україну на все закордоння, зокрема й на всю Польщу?
З класифікаційного погляду було б дуже зручно, якби українці становили лише якусь одну з перелічених (чи не перелічених) категорій. Але зручно не є і не буде, бо все це – ми, українці, хоча більшості з нас більшість із нас не подобається. Чи можна уявити, щоб усі ми однаково не розуміли поляків? Чи можна уявити, щоб усі ми однаково розуміли самих себе?
Мій роман – або й громадянський шлюб – із Польщею триває 25 років. Як то в стосунках, за стільки часу між нами бувало всяке. Влітку, наприклад, 2013-го я на трамвайній зупинці з видом на Королівський замок у Варшаві дістав по морді від якогось польського «дресяжа», тобто гопника у спортивних штанах. Не скажу, що це був особисто Навроцький, але хтось досить подібний. І що? Чи вважаю я відтоді того гопника типовим поляком і взагалі уособленням Польщі? Ні. Я вважаю його типовим представником польських гопників, які нічим не кращі й не гірші від наших. І от якраз гопників – байдуже, польських чи українських – я не розумію і розуміти не хочу. Зате розумію, поважаю і відчуваю безмежну вдячність до тих поляків, які і в нинішній Польщі намагаються продовжувати справу Єжи Ґедройця і Яцека Куроня (якби хто проґавив, то рекомендую чудову статтю Ізи Хруслінської про останнього, опубліковану і тут, і на сайті wyborcza.pl).
До слова, вельми показовою для розуміння Польщі й поляків є свіженька історія з автобусами. Місто Кельце мало безкоштовно передати 15 уживаних автобусів побратимській Вінниці. Але депутати з українофобських фракцій тамтешньої міської ради раптом згадали, що у Вінниці є вулиця Степана Бандери, і постановили, що польські автобуси по такій вулиці їздити не можуть. На це волонтерська організація Sikorki na Ukrainie оголосила про збір коштів, щоб викупити ті автобуси, і миттєво назбирала необхідні 500 тисяч злотих. І збирає далі. Отож хто заблокував передачу автобусів Вінниці? Поляки. А хто розблокував? Теж поляки. З чого випливає, що ми, українці, всього-на-всього мусимо відрізняти поляків, з якими варто мати справу, від поляків, з якими ні. От і все.
Мені в житті випало щастя приятелювати з поляками, які нас перекладають і видають, які їздять до нас і пишуть про нас, які допомагають нашим біженцям у себе і нашим військовим на фронті. Хай би що інколи лунало з вуст польської влади, я заради таких поляків і польок, як Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк, Моніка Шнайдерман, Оля Зінчук, Адам Міхнік, Ґжеґож Ґауден, Богдан Задура, Адам Поморський, Анджей Стасюк, Томек Сікора, Яцек Подсядло, Кшиштоф Чижевський, Павел Решка, Войцех Тохман і багато-багато інших, не можу собі дозволити ворожого ставлення до Польщі загалом. Бо ж відомо: якщо знайдеться десь бодай десять праведних, то треба вибачати цілій місцевості. А серед поляків цих праведних у тисячі разів більше. Не тому праведних, що вони в захваті від «ґлорифікакації УПА», бо це навряд, а тому, що усвідомлюють: сьогодні є речі значно важливіші. Одна з них – не дати собі на тлі війни остаточно збожеволіти.
19.06.2026