По той бік дзеркала Ольги Деркачової
«Більше немає сенсу горнутися до води» – ми входимо у світ дієслів, тобто слів дії, дієвих слів, слів дійсних і задіяних, ніби очікуючи вибуху певного процесу, вегетування форм і змістів, безперервного примноження, помноження. Але насправді перші три слова позірно створюють тривимірний простір, який заповнений нічим. Тобто ми таки засвідчуємо дію, проте вона раптом формує довкола себе своєрідний антипростір. Щось, чого у нашому звичному житті ми не зможемо досвідчити, але поезія дуже часто є саме про життя незвичне. В якому закони фізики підзависають перед першою літерою, а відновлюють свою дію після фінальної крапки, після того, як завершить своє звучання крайній акорд, стихне звукоряд, осяде вібрація поетичних згуків та сенсів. Саме тому поезія часто є не про фізику, а про метафізику.
Антипростір виявляється куди реальнішим, ніж ці кілька слів, що своїм семантичним поєднанням його породжують. Щось схоже помітив Леонід Ушкалов у барокових мислителів – «осягнення семантики слова – це не що інше, як осягнення природи речей». Тож читаємо цей перший рядок і потрохи сповнюємося того розуміння, що опинилися по той бік дзеркала. І вся реальність світу також сповзає туди – у простір, що немає йому ймення, бо він існуючи не існує.
У ньому сценарії, чи то сцени, чи то сни пише «смерть що живе/ поміж книгами». Смерть через життя. І книги як нагадування, що це зовсім не про фізику. Парадоксальний виверт мови, який дуже наближається до Стусового «смертеіснування». Оце «смерть що живе» становить одну із підвалин антипростору, в якому ми опиняємося, водночас легалізуючи його. Катахреза розквітає мертвими зимовими квітами на скляній поверхні – прекрасними і холодними. Жива смерть розписує вокальні партії – «поголосники … на три голоси». У що вони перетворюються? Це нова Фуґа смерті? Фуґас мерті? Фу-ґа-смер-ті?
«У безпташші такому не видно ні сонця, ні снів» – Сонце є центром для нашого Космосу, тобто світу явного, видимого. Воно визначає життя, даруючи його, освітлюючи та зігріваючи. Сонце є певним порядком, гармонією, верхівкою усієї біологічної та зоологічної систем. Сон-це. Сон натомість – простір несвідомого, психічних порухів, неявного та розфокусованого. Якщо спробувати наректи ці означення названих (мета)станів власними іменами, то серед таких легко запропонуємо Аполлона і Юнга, практично абеткові початок і кінець, прозорість і притінення, рух від класичного до сюрреалістичного. Помічаєте? Це дорога цивілізаційних змін. І її по той бік дзеркала не видно. Тобто усі наші творчі спадщини, бібліотеки, мислителі та відчайдушні пошуки питань, відповідей, відповідей для пошуку добрих питань, усе це збігається у якусь непомітну пляму. І при цьому Гермес, звістун і тлумач, втрачає крила у «безпташші», і тому всіляка герменевтика (як тексто-буття) губиться і розчиняється у густій патоці важкої води, ніби «цукром зима-не-зима».
Якщо ми ще мали якісь сподівання на «троянди на вічнім, як слово, хресті», тобто на Слово, Хрест чи трояндовий цвіт, ословлену сув'язь страстей, сенсів та вічності, то, на жаль, цього разу лише фіксуємо поступове їхнє вмирання. Суцільна математика від'ємних чисел. Усе виїдає порожнеча і її позадзеркальна велич.
Доволі прозора алюзія на Сковороду – «Що ж ти, світе, зловив мене і заземлив?» – підкреслює зміну правил, висновків та всієї подальшої причинно-наслідковості в антисвіті. Але наш (пост)модерн народив чимало інших метафор, їх тут можна легко впізнати. Хоча б вірус агента Сміта, що шириться Матрицею. Агент Сміт ловить людей, як метеликів, протинаючи їхню плоть і творячи нових агентів. Поширюючи вірус. Так чи так, спіймана людина стає людиною підневільною – Homo viator втрачає здатність до подорожі. І відтак його життєва дорога різко обривається, завершується, провалюється крізь землю, заземлюється, запідземлюється. Людина спіймана застигає у смолі цього світу, немов екземпляр кунсткамери. Схоплена мить життя, що найбільше нагадує посмертну маску. Світ так само зрадою Лукаша ловить Мавку і заземлює її. Матриця бере Мавку у полон. Ця одвічна велика гра зі смертю, у якій виграти щастить тим небагатьом Світлим, котрі насправді вільні від земних тягарів. А світ є таким, яким він є. Він інакше не може, «не може без полювань і ловців». Як Матриця.
Хоча якісь шанси таки залишаються. Зрештою вони є завжди. Завжди можна спробувати відшукати кролячу нору, щоб вирватися. Хай який вона матиме вигляд чи наповнення. «Будьте як діти», – каже Христос і накреслює у такий спосіб шлях до виходу. Шкода, що дуже часто ми вибираємо іншу дорогу. Нам ближче роль дорослих ляльок, засмиканих акційними цінниками та карнавальними лотереями. Твориво антипростору, де за кожним спостерігає Великий Брат, таке близьке для нас кожного дня, що ця метафора не виглядає жаскою та безпросвітною, а повинна б.
По той бік дзеркала «дорослі ляльки/ загубили дівчатко хороше й смішне», тож така зміна ролей лише увиразнює зміну тих важливих світоглядних сценаріїв, що прописані про нас. Як взагалі можна загубити щось важливе, як життя? З неуважності? Із поспіху кудись? Чи, згадавши, що ми говоримо про по-той-бік-дзеркала, то тут і слова дії також змінюють маску власних значень. І приходить розуміння, що насправді не так «загубили», як «не знайшли». Ми як дорослі ляльки маємо просте завдання – відшукати свою дитину і триматися її, бо це – зникаюче рятівне світло маяка у розбурханому морі. І не знайти такої, загубити її, то є страшна небезпека залишитися без свічечки (що її тримає молодий Шевченко) у густій пітьмі. У порожнечі. Без надії, без перспектив, без порятунку.
У цій порожнечі антипростору увагу привертає звуковий образ. Це металевий звук дзенькоту. Щоправда, у ньому немає життєствердності дзвонів, вітальної сили їхніх осяйних пробуджень, піднесення, оптимізму. Все, що можемо почути своїм внутрішнім вухом, як «лиш жалібно дзенькнуть ключі». «Жалібно» нагадує екстракт пониклих квітів та втраченого часу. Шляху із позадзеркалля наразі нема, тому ключі не в замку, не глухо труться об метал серцевинних механізмів, не працюють на те, щоб відімкнути, звільнити. І в їхній нефункційності усе, що нам доводиться чути, як вони «жалібно дзенькнуть». Невидима рука ключника тримає зв'язку інструментів для декодування, але вони не задіяні. Вони безсило дзенькають один об одного, сповіщають цим, що вихід з антипростору не буде легким.
Хоча не без того, що спроби втекти звідси помітні. Авторка фіксує молитву, «що вчиться писати ікони на склі». Ікони на склі мають свою строгу техніку. Вона нагадує реверсний режим сотворення світу. Розпочинається із значущих деталей, із усього найважливішого, із того, що має бути на поверхні, що в майбутньому означуватиме та сигналізуватиме, вказуватиме, підказуватиме і переказуватиме. І лише згодом, смуга за смугою, наносять все, що творить ближче чи дальше тло зображення. Тобто митець має бачити і рухатися навиворіт, і тільки цим від'ємним маршрутом може насправді дійти до суті. Іншого методу нема. І найбільш визначальною якістю таких ікон є дзеркальність. Тобто для правильного відтворення задуму, автору слід уявити себе (чи розмістити) по той бік дзеркала, у світі навпаки. Але у цій поезії діалог із сенсами ще глибший, бо цю ікону «вчиться писати» молитва. Розмова із Провидінням, внутрішній пошук правильних слів та пізнань балансують усю задзеркалену систему, щоб вона геть не запалася у чорну діру.
І таких моментів, цих світлих клавіш фортепіано, котрі нерівним швом стягують простір від катастрофічного розриву, у поезії вистачає. Зрештою їх є рівно стільки, щоб втриматися на натягнутій над прірвою линві. Залишившись обсерватором і «самособоюнаповненням» одночасно. Авторка підпірними стінками образів намагається утримати споруду цієї поезії: «Притискаєш до серця вервицю білу», «Проминальне усе» (наближається до діалогу із «Книгою Проповідника»), «Поскидали на весну сливи старі гілки». Особливо життєствердні крайні слова про те, що старе почезає перед прийдешньою весною. Ця метафора робить відчайдушну спробу нурця відштовхнутися від дна, щоб випливти на поверхню, подолати товщу антипростору і зробити такий бажаний ковток свіжого повітря.
І в цьому шляху нагору ми натрапляємо на несподіване джерело, яке підживлює густу непроникну атмосферу задзеркалля – «В комендантському часі зникають світла». Неіснуюче існування, порожнина, що поглинає всілякі сенси та надію, та вічність має свою генерацію, своє (не)світло, свій першопочаток. Це та точка, де антипростір конвульсивно торкається античасу, щоб заіскрити впізнаваним відчуттям, яке щоразу вислизає тінню між пальців, і не вхопити його, ні затримати. Здається, цим – «В комендантському часі» – можемо закріпити поезію на сучасному полотні наших, кожного зокрема, випробувань. Час комендантський – справжній сторож нашого спокою. Радше, неспокою. Війна свавільно зупиняє всілякий рух, підносить смерть понад життя і вбиває троянди та надію. Тоді нам розкривається, що уже десять років антипростір із античасом абсорбує усіляке світле, безслідно його ховаючи в одну велику братську могилу емоцій.
Це поезія про спостереження смутку, авторка бачить усе без прикрас. Їй не треба вигадувати риторичні фігури, щоб, стоячи на тонкій кризі непевності, міцно триматися невидимої опори. Триматися своїх слів. Це також поезія про дух цінності. Про щось, що існує в позапросторовому континуумі, але пронизує ці рядки, художній світ та наші світи, творячи барокові спільноти тих, хто бачить. Вони освітлюють і просвітлюють, тримають у мерехтливому вогнику суть пошуків, віднайдень, пробуджень. Вони – як старі ліхтарі. У них не варто нічого запитувати, а лише спробувати освоїти, осмислити, осягнути. Стати світлом для світу. Перейняти ремесло, хоч насправді – покликання: ословлювати. Увійти до цеху просвітників.
15.06.2026Більше немає сенсу горнутися до води,
Помирають троянди на вічнім, як слово, хресті,
Пише їм поголосники смерть на три голоси,
Що ж ти, світе, зловив мене і заземлив?
У безпташші такому не видно ні сонця, ні снів,
Притискаєш до серця вервицю білу – хай не болить
Цьому світу, що просто не може без полювань і ловців,
І молитві, що вчиться писати ікони на склі.
Проминальне усе, та не хочу знати і чути про смерть, що живе
Поміж книгами в домі, де дорослі ляльки
Загубили дівчатко хороше й смішне,
Не вернутись, лиш жалібно дзенькнуть ключі.
У воді розчиняється цукром зима-не-зима,
Поскидали на весну сливи старі гілки,
В комендантському часі зникають світла,
Не питай лиш нічого в старих ліхтарів.
31.03.2026 р.
Ольга Деркачова