Щільність

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (47)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ЩІЛЬНІСТЬ

Дивне з першого погляду те слово – «щільність»: камінь, що є зразком щільності, де «всі частини міцно з’єднані між собою», – і «щільність», наче сукупність щілин?.. Де ж вони, щілини, в тій, здавалося б, непроникній цілості, суцільності каменя чи якоїсь іншої тверді?..

І тут згадуємо з «Каменярів»: «Лупайте сю скалу...»  Летять – уламки скали, скалки... Зазирнувши в «Етимологічний словник», довідуємося, що праслов’янське ščelь, щілина, споріднене з лит. skélti, розколювати; серед інших споріднень – і грец. skallo, рубаю, копаю, лат. scalpo, зішкрібую вирізую тощо.

Пройшовши звивисті стежки етимології, що нерідко губляться в гущавинах часу, можемо судити й так, що «щільне» – це те, що «без щілин» (у Святослава Караванського). «Щілі», висновуємо для себе, – це, власне, уламки того, що було колись цілістю, щільністю. Була скала – залишились, після ударів молотом об її «кам’яне чоло», скалки, але й вони не втратили своєї щільності. Одне слово – «безщільність». Скажімо, щільно збитий, дошка до дошки, паркан...

Раптом ловимо себе ледь не на співзвучному, в польській, – «bezczelny» (дослівно «без чола») – хто й не зважає, що там йому на його чолі написано, взагалі наче позбувся чола, а з ним – і сорому. В польській мові, до речі, щільність – це gęstość, тобто «густина», «густість».

Це, сказати б, уже науковий погляд, калька з латинської (densitas), як у романських мовах чи в англійській, де так багато латинізмів (density). Це – вже терени фізики, де й кам’яна твердь, у прямому значенні слова, – щільна, тобто зі щілинами, щіляста: йдеться ж тут не про твердість, яку чуємо при дотику до поверхні каменя, а саме про густину, про масу в одиниці об’єму, про «специфічну», тобто питому вагу тіла. Згадуємо й тут, із «Афоризмів» Гіппократа: «досвід – оманливий». Не «достукатися» ж до каменя (суцільна твердь), а насправді – густина: густо розміщені в ньому його кам’яні «тільця» – молекули, атоми, «тісно» їм, як колоскам у пшеничному полі чи зерняткам у соняшнику.

Але повернімося до латинського «densus», що стало науковим терміном, зокрема в англійській – «density». Перше значення у словнику – це густість, густота, щільність, питома вага. Третє, суто наукове, фізичне: питома вага, густина. Друге, перед наукою, вкрай здивує: дурість, тупість, тупоумство.

Применшимо свій подив, глянувши в латинський словник на значення прикметника «densus»; серед інших – густий, затінений (гай, густо зарослий деревами), темний, непроглядний (як ніч) тощо. Стисло кажучи – «з темряви – до світла», до знань.

З темряви – чи з туману: «тýман» у галицькій говірці – тупоумний. Хтось ступив на цю стежку, а хтось чи то з лінивства, чи з вродженої до тієї стежки нехоті залишився по той бік світла. Згадуємо Каменяра: «Ум гостри...» – й додамо: «тупим нічого не втнеш»... Стукаємо до такого, що залишається в темряві, у тій своїй щільності, яку бачимо у зрізі дерева, – не достукаємося: пень та й годі...

Різної щільності буває вода: замерзла (коли сивий віл випив із неї все, що міг), пливуча, коли сонце зігріло й вона знову стала собою, а в парі з вогнем – парою знялася; густим, щільним, душним буває повітря; густим, чорнохмарим – дощовий вітер; густий, що й «нічого не видно» – вже згаданий туман; густий, що аж п’янить, запах троянд; щільний (не протиснутися) – натовп, якого Сенека радив насамперед уникати. Інша річ – громада. Інша річ – плече-в-плече, серце-в-серце – ряди воїнів...

«Часто-густо» – коли щось діється дуже часто, майже неперервно, та все ж зі «щілинами» в тій неперервності. Отож, щільним може бути й сам час, про який і досі мало що знаємо, дарма що він так часто в усіх на вустах; ущільненим аж так, що й викроїти з тієї ущільненості для когось бодай скибку не можемо. Дуже точно про це, якщо не хиблю в розумінні цього виразу, – у французів: «je n’ai que le temps», тобто при поспіху: маю лише необхідний для необхідних справ розписаний час, і в цій щільності – жодних щілин...

Протилежне до «часто-густо» – вираз «врядигоди» чи «згодом-перегодом». Знову ж таки, Гораціїв «ряд років» чи годів (annorum series): у котрийсь, із того ряду, рік щось відбувається, стається. Або, щоб для ока було виразніше, візьмімо цей же тісно (густо) збитий паркан чи частокіл («часто-густо») – і гуцульське вориння, де кіл від кола на добрий десяток метрів («врядигоди»).

Щільність дня, року, життя... Незрівнянні тут – точні в обрахунках, в економії римляни. Зразком – Пліній Старший. Між інтенсивними роздумами й дослідженнями, викладеними, зокрема, в багатотомній, у 37 книгах, «Природничій історії» (про це його племінник Пліній Молодший), час від часу, захропівши, він пірнав у глибокий декількахвилинний сон. І тут же, наче й не було тієї «щілини», зі сну – у працю пірнав. Не «з’їдав» себе в ній – збагачувався нею, молодшав у ній...

Та й греки, для яких найвищою цінністю в житті була свобода (eleutheria) і радість (euthymia), не могли б собі й уявити, як заняття наукою (в широкому значенні слова: праця з книжкою і калямом, у римлян – стилосом), як ті заняття можуть бути нудними чи обтяжливими.

Не повірили б у те, бо ж не було тоді всього того, що нині цю працю гірчить, обтяжує – заганяє в корита дедалі густіших інструкцій, правил, вимог.  Не було «дум трудних, городов премноголюдних»... Не було тієї щільності, крізь яку треба пробиватися, бо втекти – вже годі: світ таки впіймає.

               *

               Curriculum vitae

               Селянський віз, а хай і колісниця, –

               В дорозі ще, допоки серце б’ється.

               То по гладкім, а то  по бездоріжжі,

               То в літні дні, то в білі, зимні, сніжні,

               То впрост, а то – окільними шляхами,

               То до мети, то так собі, – з вітрами.

               Мигтять роки, мов віхи придорожні,

               То сповнені життя, то – пів порожні.

               Були роботи й дні, між них – і мрії,

               Було – що й нині є, що серце гріє:

               Згасання дня... і  мамина усмішка...

               І польова – без гуркоту – доріжка...