Полковнику Коновальцю – 135

Полковнику Євгену Коновальцю – 135. Солідна дата від дня народження людини, яка поклала своє життя на вівтар української незалежності. До цієї мети він ішов змалку, відчуваючи відповідальність за національну справу, своє середовище та свій народ. Ця потреба проявлялася ще в гімназійні роки, під час навчання на факультеті права і політичних наук Львівського університету, у боротьбі за окремий український університет у Львові, в боях під Маківкою, у російському полоні, в армії УНР, у Галичині, у підпільній боротьбі та на еміграції.

Пересічний громадянин, можливо, і сьогодні не до кінця усвідомлює масштаб цієї постаті. Так, уже з’явилася нова докторська дисертація, яку в 2025-му захистив мій колега Іван Хома з Львівської політехніки. Є багато нових статей від інших колег, чимало творчих відео, фотографій, колажів, плакатів та інших робіт, створених людьми різного віку, світогляду й покоління. Але чи достатньо цього?

Київська формація січових стрільців стереже проф. Михайла Грушівського (Грушевського). Львівська 24. Київ. 1918. Євген Коновалець сидить біля медичної працівниці в білому.

Переконаний, що ні. По-перше, навіть коли вже написані дисертації, виходять статті, книги, монографії чи художні твори, осягнути все неможливо. Навіть працюючи над постаттю Юліана Гоїва, я без попереднього наміру відкрив для себе ще одного побратима Коновальця по неволі в російському полоні. Виявилося, що протягом року в Чорному Яру (1915–1916) разом із Коновальцем і Гоївим перебував такий собі Богаченко. Скільки б я не запитував про це прізвище авторитетних істориків, ніхто про нього не чув. Лише збіг обставин допоміг встановити, що йдеться про підхорунжого УСС, хорунжого УГА Данила Богаченка (1894–1920) з Отинії. Як і Гоїв та Коновалець, він потрапив у полон під Маківкою в перших числах травня 1915 року. До війни Богаченко був здібним дослідником історії Отинії, учнем цісарсько-королівської Станиславівської української гімназії, який навіть надіслав одну зі своїх знахідок до НТШ. Завдяки небайдужим архівістам, її можна побачити і онлайн.

Юліан Гоїв і Євген Коновалець п'ють чай у російському таборі для полонених у Чорному Ярі, серпень 1915 року. З фондів ІФКМ

Історія поки що не зберегла його світлини, але пам’ять про нього досі живе серед місцевих мешканців. Чи знали вони, що це був один із соратників Коновальця в роки полону? Ні. Але з часом дізнаються і про це.

Лист гімназиста і майбутнього підхорунжого УСС Данила Богаченка до НТШ, 1913. З фондів ЦДІАЛ.

У таких випадках розумієш, що коли торкаєшся окремої сторінки життя однієї історичної постаті, нерідко відкриваєш імена тих, кого давно забули. У випадку Коновальця таких постатей буде ще багато. І справа не лише в людях. Сьогодні дедалі доступнішими стають українські архіви в мережі. Немає перешкод переглянути матеріали про січових стрільців київської формації та самого Коновальця на сайті Василя Лопуха чи попрацювати з пресою на платформі «Libraria». Усього не охопиш ні за день, ні за тиждень, ні навіть за місяць. А якщо врахувати, що чимало історичних джерел досі не локалізовано й не введено до наукового обігу, то стає зрозуміло, що для мене чи когось іншого різного роду роботи ще буде дуже багато.

По-друге, залишається відкритим питання перепоховання полковника в Україні. Так, це має відбутися вже найближчим часом. Чи є це необхідністю? Безперечно, бо кожен український герой минулого, котрий вимушено був в еміграції, має мати свою гідну пошану вдома. Ми не маємо платити за оренди цвинтарів, бо в нас є свої, де гідно можна перепоховати звитяжців. Звичайно, що після перепоховання подружжя Мельників щодо інших героїв є дискусії щодо таких місць перепоховання. З окремими аргументами можна погодитися, з іншими – ні. Головне, що в цьому випадку бачимо не лише теорію, а й практику. Раніше вміли лише говорити, а тепер слова стають реальністю. І це особливо важливо, бо це в час війни, яка йде 12 років де-юре, а понад 350 – де-факто. Особисто мені хотілося б, щоб разом із Коновальцем до України перевезли також прах його дружини та сина з Італії, бо за життя вони були єдиним цілим.

Коновалець має бути не лише образом на сувенірах львівської «Криївки» чи стікерах у Телеграмі. Він повинен стати загальнонаціональним символом, гідно представленим у монументальному мистецтві, художніх фільмах і театральних постановках. Так, його ім’ям названо вулиці, музей у Зашкові, батальйон у ЗСУ та військову школу в бригаді «Азов». Але чи достатньо цього? Ні. А чому?

Бо і досі немає того величного монумента, який би гідно увічнив засновника Українського студентського союзу, січових стрільців київської формації, Української військової організації та Організації українських націоналістів у центрі міста Лева. На такий пам’ятник знайшли свої ресурси Франківськ, Зашків, Моршин і Старі Кути. Досі ще цього немає у Львові. Можливо, що перепоховання уже дасть те світло, яке має промінцями пролитись у центрі галицької столиці, щоб найвидатніший син цієї землі у XX столітті постав як прапор для віри, свободи і надії.

І поки процеси з перепохованням Євгена Коновальця вже закріплені не в слові, а в ділі, як для мене, так і для багатьох інших істориків, політологів, митців, політиків, військових, активістів та волонтерів поле для вивчення, вшанування та популяризації українського Майкла Коллінза залишається надзвичайно широким. Хай кожен знайде свою нішу і хай кожен покладе цеглину в пам’ять про того, чий чин ми поминаємо сьогодні. Вічна пам’ять Вам, пане полковнику!