Надія Гаврилюк, Богдан Дячишин. Таїна слова Богдана Чепурка.
Львів: Растр-7, 2026. 128 с.
Багатьох із тих, хто, на жаль, відійшов, але приходить до нас своїм словом, багатьох їх, при згадці, бачу й тепер, як колись при зустрічі – на тлі Львова, середмістя, де б’ється його левине серце. Та мало кого бачу так виразно, як Богдана Чепурка, поета, що чув, як б’ється серце землі.
Бачу, як не дивно, його очі, саме очі, погляд очей. У них завжди було щось наче й несумісне: погляд пильний, мовби й душу бачив (тож і декілька слів, при зустрічі, мали бути щирі), погляд пильний, а водночас – наче й віддалений.
Ця віддаль – це незглибимий світ Чепуркового Слова. Світ, з якого, здавалося, Богдан ніколи й не випірнав та й не озирав його безкраїв. Кажуть про когось: «То великий українець». Богдан Чепурко – глибокий, глибинний українець («углибати» – одне з ключових слів Богданової поезії).
Лише ж від глибокої любові можна так прислухатися до слова «Україна», так його висвітлювати, поглиблювати, ширити: «Українна моя Україно...» Лише – від справжньої любові: «Я вкохавсь в Україну! / Полюбив твою сутність, що вічно живе, / А не лиш за красиве одіння... / За майбутнє, що завжди в польоті нове, / За твоє Україння!» І, такий надважливий, – заклик, побажання: «Україно моя, українься...»
Любив – «сутність» України, її пісню, її мову, її історичну (й доісторичну) давнину. Прагнув, якщо словами античних (Арістотель, Есхіл), не видаватися українцем, а бути ним – заглиблюватися в «сутність» («essentia»), а не зупинятися на побічному, що лише додається («accidentia»): «одіння» – у широкому значенні слова. Бачив Україну на важкій, та водночас і радісній дорозі повернення до себе, до України – «розвеселеної». Себе ж – у журбі: «Я ж пливу, як журба по воді», а в думці чуємо: «як лист по воді» (згадуємо «Журбу» Глібова: «... та й понесе вода»).
Поетові, що не говорім, тим паче такої глибини як Богдан Чепурко, годі не бути в журбі. Та й Горацій невипадково з таким чуттям – про музу трагедії, і не тільки через її мелодійне ім’я – Мельпомена: «Мовчазніший од статуї ходжу», – зізнається співець рівноваги духу і про свої «дні журби».
Від глибини – й великість нашого поета, його висота й геніальність. Не так у теперішньому, вже дещо затертому значенні слова, а радше в античному: геній для римлян – це наче для нас Ангел-хоронитель. Різниця та, що римський геній народжувався з людиною, з нею й відходив.
Чепурко – «генетичний» геній – поет від народження. Про такого – Ціцерон: «Зі слів видатних і найосвіченіших людей знаємо, що будь-яке заняття постає з науки, настанов, теорії, поета ж наснажує сама природа, збуджує природжений хист, надихає – якийсь божественний подих».
У Богдана, звісно, була наука, були й мистецькі засади, широка начитаність, але над усім, радше ґрунтом усього, – вроджений хист, іскра Божа. Найкраще про те, що не придбане, а від народження, – Горацій у згаданій пісні до Мельпомени: один її погляд, богині співу, світло її очей – і дитя вже ніколи не полишить того світу, що у слові, світлого світу, що так контрастує з тим, що протилежної барви «світом»: «Хто ще так чи не так мені скаже: / «Недаремно ти, друже, прийшов / У цей світ, що чорніший від сажі / в білім світі, що зветься Любов?» Таки недаремно: «всьому свій час», усьому – й місце своє у часі й просторі.
Від цього контрасту – й журба, подруга геніальності. Жити у цьому світі, вкотре згадаймо вислів Сенеки, – «не делікатна річ». Серце ж поета, про це наш Каменяр, і «м’яке», і «вразливе»... Богдан Чепурко зі своїм м‘яким серцем, чутливою, навіть надчутливою до краси душею не був без підтримки добрих людей, щирих друзів.
Та мало хто за життя поета спромігся зазирнути у світ його Слова. Так уже є: краще бачимо творчість митця (як і картину) з віддалі, аніж із близька. А поезія (знову ж Горацій) – «як картина». Чепуркову ж дивовижну картину світу, водночас і поетової душі, – в жодні рамки не вмістити.
От він і був у тому світі, де так мало світла, – на самоті... Маломовний (і не лише через проблеми зі слухом) – навіть у гамірному, за чаркою, гурті літераторів (згадую принагідні посиденьки у «Дзвоні»). Часом, мовби між іншим, так собі, давав прочитати в машинописі якусь нову свою поезію. «Ну як?..» – поглядом очей...
Чекав на живий чи друкований відгук. Навіть при випадковій зустрічі. У цьому ж уже згаданому середмісті, неподалік Нептуна, на розі площі Ринкової і Катедральної. Ішов, пам’ятаю, з набитою книжками сумкою через плече; під пахвою в папці – рукописи й малюнки. Дивний, у дивному поєднанні барв (кольоровими олівцями, фломастерами) й світ малюнків: нескінченні, часто хвилясті лінії, символи, солярні знаки, ієрогліфи, фігури, що йдуть, як і слово, – в глибину віків, ген у дохристиянську добу й далі...
«Ну як?..» – і знову лише поглядом очей (глибоке прочитання цих малюнків – в есеї «Малево Богдана Чепурка» пера Богданового приятеля, який теж поєднує слово з барвами, Богдана Смоляка)... Щось, уже не згадаю, я відповів на те безмовне запитання «Ну як?..» Та чи почув Богдан?.. Бив ратушний дзвін, маркуючи перебіг і годин, і віків...
«Був я птахом...» І хочеться доповнити Богданові слова зізнанням давнього елліна: «Був я каменем, був птахом, був рибою в солоній воді»... Було в погляді Чепурка щось і від тієї запаморочливої, що навіюють його стрімкі, летючі барви, чаруючої душу сивої, хіба для самого Богдана проглядної давнини...
Втім, не було б оцих декількох штрихів до портрета Богдана Чепурка, якби Богдан Дячишин не подарував мені чергову, щойно видану книжку «Таїна слова Богдана Чепурка», тим разом – у співавторстві з Надією Гаврилюк, поетесою, відомою дослідницею художніх, переважно поетичних, творів.
Зворушливо про цю книжку, про те, чим вона, за задумом авторів, мала б бути (і чим вона є насправді) для пам’яті Богдана Чепурка – Надія Гаврилюк, наводячи в «Передньому слові» Богданове звертання до вірша: «Ой вірше мій, довічний друже, / Там на вершечку поколінь – / Ти кинь мені черлену ружу / І на могилу світлу тінь!»
Світла тінь (можна й так її розуміти) була, зауважу до слова, супутницею Богдана: народився наприкінці серпня, коли осінь, стелячи на голі поля м’яку свою тінь, осіняючи їх, починає витончувати свої сріблясті струни. Відійшов – серед лютого, коли в льодяній бурульці вже пробуджуються до стрімкого життя перші краплини, й вона, льодинка, відкидає на сіру й холодну ще стіну свою дивну – світлу – тінь.
Поступово, обираючи для своїх тонких і глибоких спостережень цитати й окремі вислови з аналізованих творів, дослідниця впроваджує читача в таїну Чепуркового слова. Так, стисле «Я бачив» дає простір для проникнення у світ поетичних образів, пов’язаних зі свободою; «неторкане слово» – з історичними мотивами в поезії Богдана Чепурка; назва поетичної збірки «Трохи світла» – до «ідеї поетичного голосу, що звучить у храмі душі, надаючи йому світла». Врешті, прикінцевий розділ «Богдан Чепурко як поет-пейзажист» дає авторці змогу розкрити приховане за різними, що вимагають «розшифрування», символами й несподіваними метафорами гідне подиву єднання душі поета зі світом природи, з Божою красою. Єднання, що «на порозі відходу до Вічності» стає для поета передчуттям зустрічі з Творцем тієї краси... Одне слово – розділи-дороговкази до входження у величний, але такий, з першого погляду, мовби й закритий для стороннього ока світ Чепуркового Слова...
Іншу стежку до впровадження читача в таїну творчості Богдана Чепурка обрав Богдан Дячишин, автор уже численних книжок, писаних із дещо іншою інтенцією – розширити духовні обрії читача. Розширити – цитуванням авторів не однієї лиш часової доби (від біблійних, мовби застиглих у вічності часів, – до сучасних, поспішних, технізованих) і представників не однієї лише професії. Звернути увагу читача на життя образів, ідей, думок, на те особисте, «гарно сказане» (Сенека), що стає в процесі оприлюднення спільним надбанням.
Недовго тут шукати й за думками самого автора, скажімо, в першому розділі («Дещо про творчість Богадана Чепурка») – про мистецтво життя: «Мистецтво жити полягає в тому, щоб посіяне зернятко слова дало колосок, а посаджений сад засвідчив про нашу вічність, щоб пам’ять про зроблене не стиралася з пам’яті прийдешніх поколінь». Чи, наприклад, про думку: «Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мислення, а й згусток енергії слова, дарованої нам Богом». Цікаве бачення, радше чуття Чепуркового слова: «Його слово – це не лише поезія, проза, не просто читання – це молитва думкою»...
Тут – і стисле трактування своїх есеїв (де зразком для всіх – Мішель Монтень): «Мої есеї – це спроба заохотити читача до мандрівки у світ книжки, до роздумів» (ледве досяжним для когось зразком цього жанру – Марк Аврелій).
Так і далі, в заголовках розділів, – уже не вислови з творів Богдана Чепурка, як у Надії Гаврилюк, а довільні, на власне вподобання сформульовані теми для роздумів. Саме для роздумів, що є плетивом цікавих, простором і часом помежованих між собою думок. У цьому плетиві зникають межі – постає спільність людського мислення: перегуки, дискусії, одне слово – життя в духовному просторі...
У тій широчіні барвистим акцентом на обкладинці книжки (дизайн Яни Кучеренко) й подальше, графічно, – китиця калини, символ України, її душі, її голосу (соловейко на калині). Отінив чи осінив її (згадаймо слова Каменяра) могутній, глибоко вкорінений у рідний ґрунт, розлогий дуб – символ сильного духу, незламності, стійкості, непокори. На розгортці, під присвятою «Світлій пам’яті Богдана Чепурка», – його портрет роботи художника Володимира Півня...
Пам’ять, етимологічно, – широкий, розісланий силою людської думки простір... Пам’ять тих, хто залишається, – про тих, хто відійшов, хто з думкою про нас і ширив і сповнював світлом цей простір... Книжка «Таїна слова Богдана Чепурка» – запалена свіча, що висвітлює чимало цікавого в неосяжності Чепуркової поезії. Одна зі свіч, які, не вгасаючи, примножуватимуть свій ряд, щоб не бракувало світла – світлій пам’яті Поета...
