Мав приємність бути на Арсеналі, і настільки зміг опанувати своє цундоку (то така хвороба, коли накопичуєш книжки і відкладаєш їх читання на невизначене «потім»), що купив там лише дві книжки. Одну — бо дуже кортіло щось купити на стенді «Темпори», а інша — то «Гра чисел» Євгена Шибалова.
«Гра чисел» називається так тому, що «все, що ми робимо [на війні], підвищує наші шанси вижити, але ніяких гарантій тут немає і бути не може [...] Гра чисел усе-таки лишає тобі якісь важелі впливу на твою долю. Але й чесно попереджає, що тут не все залежить від тебе».
У кожній грі найцікавіше не те, чи ти виграв чи програв, а те, які ти робив під час того вибори. Щось же має робити ту гру красивою.
Це негеройська книжка — історія про звичайну людину, щось таке як «малєнькіє люді» в росії, тільки в нас звичайні люди бувають чесними зі собою. Наші звичайні люди йдуть захищати зі зброєю свою країну, витримують полон, і взагалі — щось вирішують: чи здатись, чи жити далі, чи взагалі що описати і що згадати. Бути чесними навіть в описі таких неприємних речей, як побут в СІЗО. Не замовчувати, коли в полоні були якісь мудаки, як от Ютубич. Люди вирішують, на що можна сподіватись. Наші звичайні люди роблять вибір.
Я познайомився з Шибаловим в листопаді, він читав тоді кілька військових оповідань, смішних і життєвих. Було про те, як солдати склали уявну чергу на кльову куртку в мультикамі, на випадок, якщо власника задвохсотить. А черга — на випадок, коли разом з курткою новому власнику доведеться успадкувати і число 200.
Стоїмо потім на балконі, Євген каже, що демобілізувався, коли почали відпускати тих, хто пройшов полон.
Я боюсь питати про полон. Взагалі боюсь розпитувати про досвід війни, хіба що в когось дуже близького. Боюсь зранити когось своєю нечутливістю. Відповідаю Євгену на репліку про полон чи то зітханням, чи чимось есхатологічним типу «піздєц».
Через кілька місяців Женя видає книжку про те, про що я боюсь питати. Він не пробує бути кимось, хто пише гарно, дотепно, життєво, транслюючи сенси, опираючись на традиції, заперечуючи традиції, і взагалі — пише, бо хоче увійти в історію. Це не потрібно — Шибалов вже увійшов у історію, бо те все точно з ним сталось, і він в тій історії головний герой. Він — це чоловік, що вижив.
Ця книга про полон не є методичкою, як вберегти здоровʼя на допитах і потрапити в списки на обмін, хоча звісно, в ній є чимало практичного — що треба шукати можливість сказати рідним про те, де тебе утримують. Не треба занадто сильно сподіватись, бо надмірна надія підкошує. Варто прочитати «Людину в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла, аби знати, що може допомогти пережити концтабір. Та й взагалі «Гра чисел» не про полон як такий, хоча воно так здається на позір. Це про те, чим ти можеш жертвувати і, що найголовніше, заради чого.
Для того, аби зрозуміти Шибалова, не конче щось читати. Може, я себе так заспокоюю, бо чомусь хотів би читати більше. А з іншого боку, досвід полону неможливо зрозуміти. Мабуть, так само неможливо зрозуміти досвід того, як Артурчик витягував Дока, скільки би разів це не було повтореним. Ймовірно, що неможливо відчути будь-який інший досвід, навіть коли ти читаєш і сильно кліпаєш, бо так щемко, що рядки пливуть перед очима? Де межа літератури і як доторкнутись до когось, не знецінюючи того, що він пережив, нібито ти це розумієш?
Шибалов пише короткими реченнями. Він точно вміє в складнопідрядні, але йдеться про те, що реальність, яка стоїть за кожним реченням, задосить промовиста, авжеж. Цей ритм письма, трохи щоденниковий, а трохи тривожний, дає зрозуміти крихітність віконечка мови, через яке Шибалов прагне показати нам те, що було. Ті речення відчуваються як перші зображення, зроблені людиною — якщо вірити археологам, то це були відбитки рук з печери Ель Кастильйо в Іспанії. Просто червоний відбиток долоні, зроблений 40 тисяч років тому, говорить «я справді тут був, я ось такий, і ось доказ того. Відчуй мене, наскільки зможеш». В тому, може, і є суть всілякої творчості. Не стільки слід, скільки послання.
Пробуєш зрозуміти, якого розміру кавалок реальності треба було вмістити в кілька слів, наприклад:
Допитують нас поодинці. Розвідник сипле короткими напористими запитаннями. Хто такі, яка частина, чим озброєні, скільки нас, яке мали завдання на момент потрапляння в полон. Відповідати вимагає швидко, не роздумуючи. Будь-яка заминка — удар по ребрах. Боляче. Видно, що удар поставлений. Але відчувається, що бʼє без особливої злоби. Ми для нього джерело інформації, а піздюліна — робочий інструмент.
Можна вибрати будь яку сторінку з книги наосліп, і це буде такий ж згусток темного буття. Тема непроста, але такі вже часи. Попри те, що можна сфокусуватись на якомусь легшому письмі, яке несе радість і позитив, читати про полон треба — щоби краще розуміти, скільки коштує те, що ми можемо просто мати хвилину мовчання о 9.00, чи щоби знати, чого коштує можливість читати книжки українською.
«Гру чисел» теж варто читати, бо тут є зріле окреслення того, ким є ми.
Шибалов, який пройшов полон, не лукавить, коли каже «вижити заради любові». До своїх кривдників він проживає страх, огиду, зневагу, втому, відсутність жалю, але не сліпу ненависть чи бажання помсти. Часто розуміє їхні мотиви, інколи навіть виявляє зацікавленість до співрозмовника, але це не підважує те, що він сам українець. Його робить українцем щось глибше, ніж ненависть до москалів. Мати ненависть як частину ідентичності — така собі ідея, адже що тоді виходить — ми є українцями доти, доки існують москалі?
Шибалов не хоче знищити ворогів більше, ніж це потрібно. Він проводить кордон,— і особистий, і державний,— і залишається людиною найперше для себе. Воювати — це прикра необхідність, без провини, але й без того, що можна назвати бажанням геноциду у відповідь.
Людина мусить вижити найперше тому, що вона знає, ким вона є. А розгадка на питання, ким вона є, доволі проста і парадоксальна — людина є тою, хто дотепер вижила. Have been. І нам усім в цьому парадоксі не можна сумніватись, бо інакше проблеми з головою. Фляга буде свистіти, як пише Шибалов.
Історію, що Женя вижив, треба було засвідчити. Не заради слави, а заради пацанів, яким обіцяв, що згадає їх, коли увійде в … царство небесне? Ні-ні, Шибалов таки вижив, і свобода, яку дарує життя, здається, є цікавішою.
Пацани, яких Женя згадує в “Грі чисел”, на момент виходу книжки вже теж повернулися з полону.
