Момент відродження

Те, що українська мілітарна поезія не закінчилася як жанр разом з останнім боєм УПА, очевидно, є цілком банальним твердженням, ще й цілковито підтвердженим емпірично появою ряду поетичних текстів на теми актуальної війни проти Росії. Причому ці тексти різножанрові  і частина вже перейшла в розряд співаної поезії – тобто певною мірою проходять ту ж еволюцію, що й деякі знакові твори попередніх епох та етапів.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Одначе між останнім боєм повстанців та першими залпами 2014-го року, не кажучи вже про лютий 2022-го, проліг ще один специфічний пласт співаної поезії, який складно однозначно визначити як військову поезію, хоча в ній аж рябіло від символів та відкликів до постатей і збірних ідентичностей попередніх періодів визвольних змагань. При цьому військовий досвід її авторів обмежувався у кращому разі строковою службою в совєтській армії. Позаяк доволі часто поетичному вмісту відверто бракувало мінімального стику з реальністю, до якої відсилалося, а художні засоби страждали від не завжди доречної емоційної патетики, пізніше ці тексти стали жертвою критики, часто доволі огульної. Інша частина зберегла свою популярність переважно серед зацікавлених середовищ, перетворившись на «нішевий продукт», кажучи дещо загально.

При цьому що критики, що переважна більшість шанувальників пройшла повз дуже важливу характеристику всього цього пласту. Зрозуміло, зовсім на видноті був ентузіазм від відновлення незалежності й очевидна потреба якось підхопити майже повністю обірвані зв’язки з попередніми етапами як визвольної боротьби зокрема, так і історії загалом. Але дещо глибше лежала потреба проговорення і рефлексування трагічного потрійного геноцидно-тоталітарно-колоніального досвіду ХХ століття і бодай приблизного формулювання цілого ряду моральних колізій, які виростали з цього досвіду. А таке проговорення вимагало уявно-символічного повернення у «вихідний пункт», тобто момент, який безпосередньо передував трагічному досвіду. Власне ці тексти і намагалися закрити описану лакуну – зрозуміло, з різним успіхом.

Йдеться про бардівські твори на патріотичну тематику, написані у 1990-ті та на початку 2000-х років. Одним із них є текст Ігоря Жука «Розмова», відомий теж як «Розмова з отаманом», під яким розуміють Симона Петлюру. Власне концентрація на особі його і виділяє. З двох причин. Передусім тому що текст, присвячений конкретній людині, так чи сяк вимагав вищого рівня володіння матеріалом, ніж той, який вважався «середньо загальноприйнятим» станом на 1990-ті роки, і суттєво глибшої рефлексії над епохою загалом. А друга причина – саме з «першими особами» визвольного руху та їхнім символічним спадком станом на 1990-ті – 2000-ні сформувалася і досі повністю не віджила (а все завдяки химерному сплаву водночас інерції та компенсації тоталітарних практик) доволі цікава схема співіснування. Зовнішній її шар виглядав достатньо характерно, щоб здобути поточну назву «забронзовлювання» – йшлося про трактування діяча суто в доволі таки патетично піднесеній редакції парадигми безнадійної і жертовної боротьби в ім’я державності. За цією парадигмою гинула не лише конкретна людина (якою був той чи інший діяч – так би мовити, «людське обличчя»), а й цілком реальні проблеми та колізії, які цілком варто було б обговорити. Та найголовніше – за цим пафосним і жертовним образом ховалося те, що пов’язувало діяча української історії й українців. Фактично, через показну пошану і весь реманент оспівування подвигу діяч де-факто виіншовувався з-поза спільноти, якій присвятив життя. У контексті того, що стараннями пропаганди і репресивного апарату будь-яка демонстрація видимих ознак причетності до ідейної спадщини того ж Петлюри загрожувала щонайменше «розбиранням» на партзборах, таке іншування виглядає як інерція тієї частини тактики виживання в умовах системного геноциду, де закладене показове сепарування від маркерів загроженої, а отже потенційно небезпечної у разі причетності спільноти.

В таких обставинах сам собою факт ставлення в центр конкретної знакової постаті української боротьби за незалежність уже виглядає феноменальним – бодай на тлі статистики загальної картини. Одначе якщо враховувати, що в силу як рівня середньостатистичної поінформованості про постать (у даному разі – Петлюри), так і солідної відстані між часом написання тексту поезії і моментом перебігу подій, до яких відсилається в пісні, а ще більшою мірою геноцидного, тоталітарного і колоніального досвіду, якого зазнали українці за цей час, то текст поезії починає виглядати дуже своєрідним діалогом не стільки між ліричним героєм чвертьстолітньої давності й реальним Петлюрою, скільки між двома варіантами сприйняття спадщини отамана, а беручи ширше – всього його покоління.

І починається цей діалог насправді з доволі парадоксального обміну думками:

– Хлопці, чи чули, як сурма по нас голосила?

Сила ворожа закрила до волі нам шлях...

– Пане Петлюро, якби ж то була просто сила,

Ми б тою силу давно вже тримали в руках.

Перше, об що в цій строфі спотикається око, – це образ сурми, яка голосить. Річ у тому, що сурма зчитується зазвичай як елемент образу тріумфу, перемоги. «Голосить» у сенсі символічного елементу образу смутку, поразки, похорону радше скрипка, в образах, які прямо апелюють до козацтва, – бандура, якщо йдеться про Західну Україну – трембіта. Але ніяк не сурма – цей інструмент асоціюється якщо вже не з перемогою, то з закликом до бою.

Утім, відразу ж приходить і пояснення – ішлося про очевидну перевагу «ворожої сили», яка закрила «шлях до волі». Запитань щодо того, що це за сила, вочевидь не виникає – ідеться передусім про «червоних» росіян, бо ж саме в складі СССР зрештою опинилася основна частина України, а ще за чверть століття і ціла. У контексті цього факту і всіх його наслідків стає зрозуміло, чому сурма голосить – адже в такому разі йшлося про бій не стільки за перемогу, скільки за честь і можливість знати, що зробили все можливе, аби не допустити поразки.

Але чому тоді уявні бійці армії УНР, бо саме вони виглядають найлогічнішими адресатами звертання «хлопці» з уст головного отамана, стверджують, що, мовляв, ішлося не просто про силу? Тут можливі варіанти тлумачень. Найпростіше припущення – попри фінальну перемогу «червоних», воювати протягом 1917–1921 років довелося і з «червоними», і з «білими», і з польською армією, а час від часу мати справу ще й з місцевими «отаманами», серед яких далеко не всі підтримували УНР. Тобто в уявній відповіді йдеться про не просто перевагу ворога, а натякається на ситуацію кількох ворогів зразу, чиї зусилля об’єктивно себе підсилюють.

Одначе в контексті геноцидного досвіду українців, який вони пережили під совєтським контролем, напрошується ще одне тлумачення. Річ у тому, що досвід геноциду в його найяскравішій редакції (тобто масового вбивства членів національної, релігійної, соціальної та іншої спільноти власне за те, що вони є тим, чим вони є) залишає не просто відчуття порушення певного належного порядку разом з власною неможливістю запобігти цьому порушенню, а ще й підсвідоме відчуття глибинного паралізуючого жаху. Цей жах виростає з розуміння абсолютної позамежності з точки зору будь-якої моралі того, що відбулося, – і власне це почуття, одночасно з загрозою екстремального насильства, забезпечує геноцидникові покору вцілілої частини спільноти. Діє страхітлива у своїй простоті логіка – «якщо вони змогли вчинити таке страхіття, то що їх узагалі зупинить?» І окреслення «не просто сила» насправді непогано лягає на описане «відчуття жаху». Позаяк саме означення «якби ж то була просто сила» начеб натякає, що йдеться про якесь «друге дно», яке робить зіткнення з такою силою подвійно складним завданням.

У наступних двох строфах Петлюру начеб переконують у тому, що не все так погано:

– Плакали верби над долею нашою злою,

Тільки й було того щастя на мент, на ковток...

– Пане Петлюро, ми йшли не намарне до бою;

Щось таки, бачите, виросло з наших кісток!..

– Щось таки виросло, кажете?.. Так, правда ваша, -

Але ж дивіться, як глушить те зілля осот!..

– Пане Симоне, то коникам завтрашнім паша,

А хто на коників сяде – досягне висот!

Петлюра постає у цих двох строфах мало не безнадійним скептиком, якого мусять витягувати з прірви розпачу його підлеглі. Власне, десь на цьому місці зароджується підозра, що авторові йшлося про Петлюру в дуже конкретний період його життя – на початку 1920-х років, відразу після поразки визвольних змагань, коли розпач від програшу був чи не домінуючою емоцією, а одночасно почався і тривав процес пошуку винних у поразці – утім, тут явно не йдеться про цей аспект.

У такому разі нотки безнадії цілком зрозумілі. Одначе момент зневіри не пояснює всього. Передусім, історичний Петлюра після воєнної поразки продовжував боротися вже на дипломатичному фронті, зрештою, залишався політичним лідером української незалежницької еміграції – відверто, історія його діяльності не в’яжеться з образом людини у зневірі. Другий аспект – явне звуження перспективи. Практично все, що йому кажуть, пісенний Петлюра коригує у бік применшення і звуження – щастя було небагато, «зілля» (в сенсі, вочевидь, наступних поколінь) «глушить осот».

Ще виразніше цей акцент звучить у першій частині наступної строфи:

– Хлопці, то що ж: вам не шкода й життя молодого? -

Ваші кохані вже правнуків няньчать своїх...

Тут різниця настроїв виростає до повноцінної діаметральної дихотомії, де з одного боку – можливість прожити спокійне життя поруч з коханою людиною, а з іншого – боротьба, у якій багато хто загинув. Це вже не просто мить зневіри – то радше колосальне звуження перспективи, яка зрештою зосереджується навколо суто фізичного існування, на противагу ширшим можливостям. А ось це вже один із симптомів глибокої травми, яка може бути асоційована з геноцидним досвідом.

І тут, власне, стає зрозуміло, що співрозмовниками пісенного Петлюри були не просто його бійці, а бійці полеглі – ще в тій війні за самостійність:

– Пане Симоне, ми з тим нині ближче до Бога,

Щоб не за себе молитись Йому, а за них.

Власне тут вони ж його переконують: 

– Що ж, Україні не вік вікувати сумною,

Ми ще народимось в наших онуках не раз!

Хлопці, я дякую вам, що були ви зі мною,

Хлопці, я дякую долі, що був біля вас!

Фактично, «хлопці» отримують свого роду стратегічну перемогу. Утім, важливо чітко зафіксувати логіку аргументів. Передусім, різко змінюється перспектива: апеляція до Бога має тут не релігійний а радше екзистенційний зміст – у тому сенсі, що відсилає до певного набору базових понять, які мають значення, незважаючи на те, наскільки їм цього значення надають.

І вкрай важливо, що остаточним аргументом, який таки перехиляє шальку терезів на користь надії, стає факт відродження «в наших онуках». Ідеться тут, річ ясна, не про фізичне спадкоємство – точніше, не лише про нього – йдеться про передачу певного modus vivendi у вигляді набору рис, які визначають ідентичність, відчуття приналежності та спадкоємності, усвідомлення себе і світу – а вже це, своєю чергою, визначає певний modus operandi. Одначе факт, що ця передача асоціюється з відродженням, є не лише художньою метафорою – а й, знов-таки, натяком на геноцидний досвід, позаяк однією з цілей масового вбивства членів спільноти, загроженої геноцидом, є примус відмовитися від власної ідентичності й перерізати природні шляхи її відтворення в наступних поколіннях.

У цьому плані згадана вище дихотомія перестає бути нею – навпаки, проглядається екзистенційний зміст щоденності, передусім той простий факт, що в умовах загибелі, ув’язнення, вимушеної еміграції чоловіків саме жінки ставали тими, хто міг передати (і часто таки передавав) ідентичність. Родина ставала певною мірою замаскованим сховком, доказом чого є численні випадки наявності у вояків ЗСУ родичів – учасників попередніх етапів збройної боротьби за державність.

По суті, в такому контексті увесь сюжет – він насправді не про реального Петлюру в якомусь із періодів його життя і діяльності. Він радше фіксує момент усвідомлення дуже важливої речі – сенсу всього того, що відбулося. Сенсу тогочасної боротьби і розуміння, що й державність України у 1991 році – це, певною мірою, відкладений наслідок «ще тамтої», як кажуть на Галичині, війни. І того, що саме цей сенс пов’язує «тоді» й «тепер», а саме його існування – це і є перемога ще в тій війні.