Дорога

Передчуття переміщення, дороги, шляху почасти нагадує рівняння з багатьма невідомими. Ніколи не знатимеш, кого зустрінеш, з ким мандруватимеш і як воно все складеться. А коли повертаєшся після довготривалої відсутності домів – дорога ще в тобі гуде. Торохкотять автобуси, вистукують металічні колеса залізничних вагонів, натужно звучать авіаційні мотори. Дорога – звучить музикою побаченого, почутого і пережитого. Дорога – завжди про пережите, тобто про досвід в русі. А що ж там з переміщенням в літературі? Воно важливе, бо проводить персонажів крізь простір і час. Чи то буквальне переміщення, чи переміщення уяви і думки – все пов’язано з рухом від точки А до точки Б. Я люблю знаходити в літературі мотив дороги: чи то дорога, що стелиться перед батьком Бруно Шульца в «Санаторії під клепсидрою»; чи дорога, у яку вибирається головний герой роману Германа Гессе «Сіддхардха»; чи, зрештою, Джек Керуак зі своїм романом «В дорозі». Якщо вже розмірковувати про різні філософські чинники нашого буття, то дорога не тільки звучатиме, але й запам’ятовуватиме й розповідатиме.

Цього разу повернувшись в Нью-Йорк, я відчув втому, бо шлях, що приводить тебе у простір війни, ніяк не може бути легким – навіть якщо тобі пощастило уникнути тривог і прильотів. Все одно ти подорожуєш із небезпекою, що чатує над країною кожної миті. Подорожі потягами завжди були для мене улюбленими. Можливо, це підліткова пам’ять про щорічні мандри з Кривого Рогу до Тернополя і назад. Можливо, у тих потягах відчувалася відносна свобода та короткотривала можливість співіснування з випадковими людьми, яких ніколи в житті більше не зустрінеш. Унікальна нагода почути їх, побачити і затримати в пам’яті. А можливо, запахи колії, миготіння пейзажів, залізничники з прапорцями? Тепер також я побачив ті будки на переїздах зі шлагбаумами і чергових з прапорцями. А ще почув перемовини диспетчерів на станціях. Усе як колись, але минуло чимало літ і наспіли нові обставини. Потяг, продираючись крізь ніч, рухається, блимаючи світлом. Світяться у вагонах вікна – і цей рухливий світловий ланцюг може стати мішенню для дронів. Ось такі нові обставини.

Я їхав презентувати роман «Ангел і Осел. З віршами про вогонь і воду», на який витратив п’ять років. Дорога письма також таємнича й незнана, але її подолав. Тепер потрібно було здолати відстані поміж містами.

У Львові після презентації Тарас Возняк запросив мене й Аллу Татаренко до палацу Потоцьких. У кабінеті, завішаному старовинними картинами та обставленому стильними меблями, відчувався стиль. Господар щедро частував, ми пили вино і чай, розмовляли. При кінці, уже перед тим, як розпрощатися, я отримав в дарунок книжку про Бруно Шульца. Гадаю, що не випадково. Це було наше спільне відчуття ґрунту, не просто землі, а її метафоричних втілень, написаних польською мовою дрогобицьким євреєм, гімназіальним вчителем. Подумалося, тримаючи книжку, що війна, у якій не вижив письменник Шульц, тепер також забрала чимало українських письменників. Війна, звісно, не перебирає, та й часи, в яких доводиться жити, також не вибираємо.

Я подорожував потягами в купейних вагонах. Моїми супутниками були різні люди різного віку. Один чоловік, який допоміг затягнути до вагона мою громіздку валізу, згодом у вузькому коридоріпідійшов і сказав, що кохве і сахарь у нього, якшо шо, єсть. Я був вдячний йому за бажання поділитися зі мною кавою, до якої байдужий. Це був з його боку дружній жест підтримки й, можливо, усвідомлення, що потяг і вагон на кілька годин стають нашим спільним простором, в якому ми переміщаємося кожен до своєї станції. Провідниця показала мені, звідки можна брати гарячу воду в разі потреби – тицьнувши вказівним пальцем на червоний краник машинерії. Вагон похитувався, стугоніли колеса, відбиваючи такт, я пив чай і вдивлявся в густу темінь.

В купе я не почув розмов. Колись в тих криворізьких вагонах, чи то купейних, чи то плацкартних, люди знайомилися, ділилися горілкою і закускою. Теревенили про життя, про ціни на помідори, про своїх дітей та онуків. Тепер в купе нависала тиша. Рипіли тільки відкидні полиці, постукували вагонні колеса і час до часу вночі миготіли вогні переїздів. Подорожуючі віталися, заходячи в купе, і занурювалися в мовчанку. Мабуть, кожного обсідали різні-прерізні думки. Потім, розпакувавши з целофану постелі, стелили і вкладалися спати, залишаючи на підлозі взуття. Я прокидався зранку, щоби встигнути без черги помитися, залити в пластиковий стаканчик з пакетиком чаю гарячої води і стояти у вагонному проході. Стояти й дивитися. Я вже казав, що дорога розповідає. Мені ж розповідали одеські степи, невеликі станційки, що траплялися на шляху, південна забудова сіл, польові дороги, порослі зелен-рутою. Розповідали київські околиці, платформи з очікуючими на електрички до Києва, протоптані стежки до станцій та платформ. Перебиваючи одне одного, показували себе то станція «Волочиськ» з помальованими білою фарбою бордюрами і трьома підлітками, що саме очікували на свій потяг, потім станція «Підволочиськ», а тоді річечки-потічки з клубами ранішнього туману, посадки, польові дороги, якісь старі, залишені напризволяще авта і, нарешті, нові забудови при наближенні до станції «Тернопіль». Мова землі і ґрунту зеленою фарбою обмащувала усе довкілля і здавалося, що будівлі станцій, пристанційні прибудови наче соромилися своєї присутності. Травень розкошував щорічною життєдайною силою, яку показував усім.

І коли ти навіть виходиш з вагона, промовивши провідниці «дякую», дорога ж не завершується.

В Одесі ти спочатку смакуєш налисниками в товаристві двох чарівних одеситок. Далі ви їдете до Аркадії. Спокуса занурити руку ув води Чорного моря тебе не полишає. На обід буде рибний ресторан з усім розмаїттям місцевого вилову. Далі – запис на радіо і зустріч з читачами. Одеса, незважаючи на часті обстріли, тримається гордо, повсюди висять українські прапори, а в центрі оркестра переспівує знайомі утьосівські гіти українською. Місто залите сонцем й омите морем. Місто українського кіна періоду ВУФКУ. Місто Тичини, Бажана, Яновського, Бучми. Немає моїх сучасників Бориса Херсонського (здається, в Італії) та Аркадія Штипеля (нещодавно відійшов у засвіти). Зате можна згадати вірш Павла Тичини «Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі» й поміркувати про імперію, поезію, пам’ятники, війну, кривди, культуру й антикультуру. Той пам’ятник Пушкіну, до якого звертався Тичина, тепер прикритий фанерою. Війна вносить свої корективи в культурні ландшафти Одеси. Можливо, в майбутньому Тичина з Бажаном зустрічатимуть гостей міста і впишуться пам’ятниками у його пейзаж. Культура імперії та її поети повинні посунутися місцем поетам національним. Принаймні, так волає пролита безневинна українська кров. А там побачимо, що і як.

У Києві було спекотно і кілька разів місто накривала злива. Поночі з готелю «Україна», з одинадцятого поверху, я споглядав за Майданом. Не спали патрульні. Сновигали поліцейські автівки. Мені відкривалася освітлена широчезна панорама нічної столиці та цей бентежний тривожний спокій. Але протягом трьох днів мого перебування Київ спав мирним сном. Вдень на Хрещатику наче все як завжди, але щось таки не те. В підземних переходах порожньо. Як вияв ідіотизму звучить російська мова. Її звучання після стількох воєнних років, обстрілів, тяжкої проминулої зими без тепла і світла провокативне. Таке враження, що дехто живе в паралельній реальності. Плитка, якою встелено майдан Незалежності, в багатьох місцях потріскалась від численних прильотів та вибухів. Мереживо тріщин на плитці в центрі Києва схоже на метафору нашої країни. Усе потрібно змінювати, оновлювати, реформувати. Були відвідини майстерні Матвія Вайсберґа та музею Шевченка на Козиному болоті. Було чимало зустрічей і розмов: з Кирилом Стеценком, з моїми троюрідними братами, з читачами і читачками.

Київ провів мене дощем, і наступного ранку я зійшов з нічного київського потяга на станції Тернопіль. Таксист – небалакучий. Тисячу разів вдячний йому за це. Ми їдемо до будинку моєї мами знайомими вуличками. Як же він розбудувався, цей Тернопіль!. Я міг би із заплющеними очима дістатися до будинку і виїхати ліфтом на шостий поверх. У мами ті ж налисники. Снідаємо. Розмовляємо. Я дивлюся на мамині нові зморшки, яких не було ще два роки тому. Дивлюся і мовчу. Через кілька годин, трохи відлежавшись з дороги й вислухавши мамині нарікання на її хворобливі ноги, ми вибираємося до нашого родинного села. Там хата, могили рідних і мамина й моя пам’ять про наші дитинства. Зовсім немало для нас з мамою. Буяння травневої зелені зустріло наше авто й накинулося на нас. Джуринка поросла кущами та деревцями, що й не видно плину глиняної річки. Хата, що ледво тримає на своїх раменах поіржавілий бляшаний дах. Поросла обора, обвалений штахетник. На кухні, в спеціальній кишенці, свого часу вишитій бабцею, стирчала пластикова ручка гребінця. Залишений, бо нікому не потрібен. Але ця ручка – наче витягнута рука, що волає про поміч. Я давно розминувся із сентиментальністю. Життя терло і тре, і кропива жалить, і різні думи обсідають, але тут пробило і про втрати, і про невідворотність плину буття, і про ці незначні деталі – ось хоча би... гребінець.

Під вечір ми поверталися в Тернопіль.

Ну, ось воно, місто дощів! Бери його, напихай в рот, як колись зелені уприни; ховай за пазуху, як достиглі паперівки; толочи його, як мокру після дощу траву. А уже не хочеться. Чи то переситився, чи то вікова оскома. Хочеться просто сидіти і дивитися на воду міського ставу. Сидіти, мовчати і дивитися. Зрештою, я написав про все в оповіданні «Чому Борхес перетворився на синього тигра?» Я сказав про те, що возвеличує це місто і що його принижує. Вночі мене розбудив гучномовець. Він завивав, оголошуючи повітряну тривогу. У коридорі увімнулося світло і почулося мамине чалапання.

«Тривога», – повідомила вона.

«Почув, – відповів я. – Що робимо?»

«Нічого, – сказала мама. – Куди я зі своїми ногами?»

«Тоді я з тобою», – і зателефонував до Києва.

Брат відповів.

«Мабуть, піду до сховища, – сказав він. – Щось цього разу надто гучно».

Ми з мамою не спали до п’ятої ранку.

Ще здалеку я побачив бучацьку Ратушу. Вкотре приїжджаючи до цього міста, щоразу відвідую каварню, ту, що поруч тихоплинної Стрипи. Цього разу я привів туди Івана Ципердюка, який прибув зі Станиславова. «Власне до цієї каварні, – сказав я Іванові, – вчащав Віктор Прейснер». Мені захотілося текст роману вписати в міський пейзаж, тут і зараз. Іван все зрозумів, а от у двох юних офіціанток розширилися зіниці. Ми бродили з Іваном вздовж Стрипи. Говорили й не могли набалакатися. Потім відвідали бібліотеку, крихітну кімнатку Центру Аґнона, і нарешті дійшовши до Арт-двору, місця Шмуеля Аґнона, наперед розпрощалися: мені потрібно було йти на сцену, де на мене вже чекала Мар’яна Максим’як, а Іван залишався серед глядачів. Я наче вдруге переживав за Прейснера його бучацьку одісею. За Аґнона – його дитячі та підліткові бучацькі роки. І тільки Бучач залишався Бучачем, і Стрипа залишалася Стрипою, бо хто б не мешкав в цьому місті, чи в реальності, чи в тексті воно завжди поглинатиме: і людську тінь, і тінь травневої бджоли.

Я знову повернувся в Тернопіль, бо зранку заплановий запис на телебаченні.

Ніч проминула без тривог.

Ми сиділи з мамою на кухні. Обідали й прощалися.

Через дві години у мене потяг на Перемишль.

Мама залишається в порожній квартирі, коридором якої буде гуляти її чалапання, а при дверях, спершись, стримітиме палиця.

«А коли потяг прибуває до Перемишля?»

«Через години чотири».

«Вічно ти в дорозі», – каже мама, і я не вловлюю: чи то осуд, чи просте ствердження.

«Так виходить».

«Всі ми в дорозі», – філософськи підсумовує мама.

Я ствердно киваю головою і намагаюся запам’ятати її обличчя, вірніше зморшки.