Марбах

Опинившись у Німеччині через повномасштабне вторгнення Росії в Україну, я при нагоді хотіла відвідати місце поховання Івана Багряного в Новому Ульмі, бо люблю його творчість. Коли я стояла біля могили письменника, мене втішив напис українською на його надгробку: «Ми є. Були. І будем ми! І Вітчизна наша з нами!» І. Багряний. У цих кількох словах вмістилися всі три часи: минуле, теперішнє і майбутнє – тиха формула тривання нації. Ці рядки мене розчулили, але водночас змусили замислитися про долю його літературного спадку. Я знаю, де поховано тіло Івана Багряного, але де живе його думка – його рукописи, листи, щоденники?

Відповідь знайти непросто, тому що архів Багряного опинився розпорошеним між різними країнами й інституціями. Українська діаспора в США створила в 1975 році Фундацію імені Івана Багряного, яка займалася збереженням і поширенням творчої спадщини письменника та інших митців української діаспори. Зібрану за десятиліття колекцію Фундація передала до Центрального державного архіву громадських обʼєднань та україніки на постійне зберігання. Ця колекція свідчить про прагнення української діаспори зберігати живий звʼязок з українською історією, культурою і батьківщиною – щоб з «ми є» перейти в «ми будем».

Доля розпорошеного архіву Багряного віддзеркалює долю самого українського народу в еміграції. Що робити, коли сама памʼять нації розпорошена між різними країнами й інституціями через історичні обставини?

Відповідь на це питання я поїхала шукати в іншому місці – містечку Марбах на річці Неккар. Саме тут знаходиться найбільший літературний архів Німеччини, який виник не як державна установа, а завдяки громадській ініціативі. Як і Фундація імені Івана Багряного, Німецький літературний архів є не державним проєктом, а громадською ініціативою людей, які прагнули зберегти місцеву літературну памʼять. У 1890 році вчитель німецької мови Отто Ґюнттер організував у Штутгарті виставку, присвячену швабській літературі. Взірцем для нього стала кімната рукописів (Room of manuscripts) у Британському музеї. Цю виставку відвідав бургомістр міста Марбах. У цьому місті вже діяло Шиллерівське товариство, яке дбало про збереження памʼяті про Фрідріха Шиллера в його рідному місті. Бургомістру відгукнулася ідея Отто Ґюнттер про побудову в Марбаху музею Шиллера. У 1895 році тут заснували Швабське товариство імені Шиллера, яке з 1940-х років називається «Німецьке товариство імені Шиллера». Швабське товариство імені Шиллера розпочало збір коштів на побудову музею.

Шиллерівський національний музей було відкрито 1903 року. З самого початку роботи Швабське товариство імені Шиллера залучало до своєї діяльності тогочасних письменників і філософів. Так, наприклад, 1902 року Герман Гессе передав до музею свої перші рукописи віршів.

У 1922 році з ініціативи Теодора Гойса музей було перейменовано на «Національний музей імені Ф. Шиллера». У 1955 році в Марбаху заснували ще й Німецький літературний архів, тому будівля музею виконувала одночасно три функції: музею, бібліотеки й архіву, аж до відкриття в 1973 році окремої архівної будівлі. У 2006 році відбулося відкриття Музею сучасної літератури.

Як показує історія, Марбах поступово перетворився з регіонального музею Шиллера на один з найважливіших літературних комплексів Німеччини. Великі інституції памʼяті не виникають з одного указу – вони формуються поступово з рішень, ідей, пожертв, дій, співпраці, зі збору документів, рукописів, листів тощо. Усе це – як окремі піщинки. З часом вони накопичуються у великій кількості, ущільнюються і перетворюються на пісковик, у якому кожна дата є новим шаром. Так пісок стає каменем, а камінь – горою, а з окремих громадських ініціатив виростають національні інститути пам'яті.

В архітектуру будівлі музею закладені дві головні ідеї – замок і Пантеон. Після поховання італійського живописця Рафаеля римський Пантеон став місцем поховання і вшанування видатних митців і вчених. У XVIII столітті доба Просвітництва й секуляризація сприяли виникненню нерелігійних культових практик. Так виникла ідея збирати почесні поховання поетів, художників, політиків та інших видатних діячів в одній церкві. Згодом ця ідея переросла в концепцію секуляризованого храму слави, втілити яку збирався французький архітектор Етьєн-Луї Булле у 1783 році, але тоді цей проєкт не реалізували. Проте за часів Французької революції вдалося втілити його задум – у 1791 році церкву Святої Женевʼєви було секуляризовано й перетворено на французький Пантеон.

У паризькому Пантеоні ідея храму слави поєдналася з ідеєю національної держави. У Німеччині цю ідею швидко підхопили. Валгалла (храм слави видатних німецьких особистостей) була споруджена за наказом короля Людвіга І поблизу Регенсбурга. У 1807 році, після початку проєктування, німецький історик Йоганнес фон Мюллер запропонував назву «Валгалла». Він вважав, що найбільша потреба нації – памʼятати саму себе. Саме навколо цієї ідеї поступово формувалися пантеони, музеї та архіви.

У 1899 році німецький вчитель і класичний філолог Пауль Вайцзеккер опублікував у журналі «Schwabenland» статтю під назвою «Швабська зала слави», яка починалася такими словами: «Де вона? Наш край Швабія багатий на славу й пошану. Він дав світові чимало чоловіків і жінок у царині духовної і мистецької творчості, які прославили його імʼя у всьому світі. Але марно ми шукаємо в столиці землі залу слави, де були б зібрані найкращі представники нашого народу. Мюнхен має свою залу слави. Німеччина має свою Валгаллу. Ваймар має свою бібліотеку з портретами тих, хто прославив його. А в Штутгарті нічого подібного немає».

Нині літературний архів у Марбаху налічує близько 1600 літературних і наукових спадщин (Nachlass) та колекцій письменників і науковців, понад 50 архівів літературних видавництв, а також 450 000 візуальних і матеріальних обʼєктів.

Бібліотека є найбільшою спеціалізованою збіркою новітньої німецької літератури й охоплює понад 1,6 мільйона одиниць зберігання (книги, журнали, аудіо- та відеоматеріали й інші документи). Від часу свого заснування у 1955 році Німецький літературний архів задумувався також як архів літератури екзилю. Він мав стати місцем зберігання архівів письменників, які були змушені залишити свою батьківщину – як у минулому, так і в наш час. Наприклад, там знаходяться письменницька спадщина Альфреда Дебліна, Ганни Арендт, Генріха Манна та ін.

Побувавши в Марбаху, мені хочеться перефразувати слова Пауля Вайцзеккера й спитати: «Де вона, українська зала слави?» Українська слава й чимало могил видатних українців розпорошені світом. Іван Багряний похований у Новому Ульмі, Степан Бандера – у Мюнхені, Павло Скоропадський – в Оберстдорфі, Симон Петлюра – у Парижі, Євген Коновалець – у Роттердамі, Михайло Драгоманов – у Софії. Цей перелік – лише декілька прикладів розпорошення.

Могила Івана Багряного в Новому Ульмі – це одна з піщинок української національної памʼяті, розсіяної світом. Україні не бракує видатних діячів, але їй досі бракує загальнонаціонального Пантеону на зразок італійського, німецького чи французького – місця, де памʼять про видатних українських діячів була б зібрана в єдиному символічному просторі. Адже нація, історію якої часто писали сусідні імперії, ризикує дивитися на себе чужими очима. Не знаючи власних видатних діячів, власної історії, масштабу своєї культурної спадщини, вона врешті починає вірити у власну меншовартість. Тому головними завданнями загальнонаціонального українського Пантеону були б допомагати українській нації пам'ятати саму себе й повертати собі національну самосвідомість. А щоб створити український Пантеон, потрібно збирати розпорошені піщинки памʼяті й накопичувати їх. Тоді вони зможуть ущільнитися і перетворитися на пісковик. З таких піщинок народжуються інституції, які допомагають нації памʼятати саму себе, як показує нам приклад Німецького літературного архіву в Марбаху.

Щоб з «ми були», «ми є» перейти в «ми будем». Щоб памʼять нації про саму себе стала її наріжним каменем.

Використана література:

1. Marbach. Schillerhöhe. Hundert Jahre Architektur für Literatur/hrsg. Von Ulrich Ott. – 2., durchgesehene Aufl. – Marbacher Magazin. – Nr. 103. – Marbach am Neckar: Deutsche Schillergesellschaft, 2011.

2. Deutsches Literaturarchiv Marbach: Geschichte

3. Deutsches Literaturarchiv Marbach: Ueber-uns