Центральна вулиця Франківська, яка заводить у старе місто, сформувалася не так давно, на початку двадцятого століття. Називалася лінією А. Вона символізувала прогрес урбаністики. Пряма, широка, довга – фактичний вихід повноцінного нового міста за межі колишніх мурів, валів і ровів. Там почали будувати найкращі камениці. Два перші шестиповерхові хмарочоси, готелі, банки, каварні, книгарні і цукерні. Андрій Чайковський описував, як у 1919 році у цих рестораціях безжально тратили великі гроші військовики і дипломати з Великої України, приїжджаючи з місіями до столиці ЗОУНР. Навіть тоді ця вулиця була осердям люксу.
А у 1986 вулицю зробили пішохідною. Брук, особливі ліхтарі, вуличні меблі, кілька фонтанів з басейнами, різьба, кераміка, державна премія, справжній громадський простір, перший такий в УРСР. Місце, куди всі сходилися на прогулянки, шпацери, зустрічі, посиденьки, любовний хід по вулиці Радянській (тепер Незалежності, перед тим Сталіна, Гітлера, Леніна, Сапіжинська), ремонт фасадів.
А над головою – щораз вишуканіша святочна ілюмінація, арки, які утворювали дивовижний світловий тунель, а ще сіті і килими, мов зоряне небо, що опустилося надто близько.
Ті, хто мешкали у квартирах на Сотці (так чомусь цей відрізок неофіційно назвали передовсім немісцеві), окрім високих стель старих домів і зручного розташування житла на мапі міста отримували на додаток безперервний шум корзо. Від миття і чищення найкращим тракторцем о п'ятій ранку до святкових тлумів, десятків вуличних музик, вечірніх прощань підпилих товариств різного віку і походження, нічних сварок, бійок, останніх перед розходженням одкровень.
Наприкінці весни 2022 року десь на середині вулиці з'явилося кілька нових конструкцій. Вони нагадували невеличкі риштування. Металічні труби, складені у форму порожнього куба. Два метри на два і два у висоту. Через кілька днів стало зрозуміло, для чого вони. На бічних гранях з усіх чотирьох сторін натягнули видруковані фотографії. То були портрети франківців, які загинули ще у лютому і березні.
З того часу таких самих конструкцій додавалося кожного тижня. Тепер вони, притиснені одна до одної, заповнили усі чотириста метрів вулиці, завернули до середмістя ще на двісті метрів і почали розсуватися площею довкола найдавнішого міського скверу.
Коло кожного портрету – квіти і свічки, близькі приходять до своїх, як на паралельний цвинтар. Над кожним наші прапори і прапори бригад. Коли є вітер, то вони гудять. Коли буря – квіти і свічки сунуться дорогою. Коли вимикають вуличне освітлення, свічки не дають бути темряві.
А всі фотографії дуже якісні. Чіткими є всі деталі. Виразними відкриті очі. Навіть неуважно і заклопотано ідучи вздовж цього ряду, неможливо не зустрітися хоча би з кількома десятками німих промовистих поглядів.
І це те, з чим відтепер місто має жити. Це як той двадцять п'ятий кадр, який робить своє, незважаючи на те, якою є твоя реакція на видиме. Знаю таких, які не можуть втримати сліз, проходячи фотографії й імена. Знаю таких, які приходять сюди помолитися. Знаю таких, які дякують Богові, що вони не тут. Різні реакції. Страх, вина, жаль, розпач, віра і зневіра.
Коли часто ходиш попри них, то – окрім тих, кого знав, хто був тобі приятелем чи знайомим – нехотячи закарбовуються окремі обличчя або прізвища. Або дати народження і смерті. Отак розмотані у хроніці війни дати смерті у сполученні з названим місцем загибелі дають особливу хроніку інтенсивних бойових дій. Густина смертей завжди корелюється з певними військовими операціями. І незалежно від того, чи знаєш ти цього чи іншого особисто, не можеш позбутися думки, що кожен з них багато разів бував на оцій вулиці, на цій лінії А, де тепер стоїть його зафіксований колись погляд. І кожен колись ступав чи навіть стояв саме там, де тепер його знимку розмістили комунальні служби.
І думаєш собі. Оце їх понад тисячу. Не рахуючи тих, хто пропав, бо таких хоч страшенно багато, але тут нема. Не рахуючи тих, чиї родини не захотіли отакої згадки. Не рахуючи тих, чиї портрети ще не встигли зробити. Не рахуючи тих, яких ще доведеться додавати. Вони з різних поколінь. Вони по-різному жили, різне робили. Але усвідомлюєш одне – у цьому місті їх більше ніколи не буде. Місто, отже, назавжди буде без них. Значить, це вже зовсім інше місто. Востаннє таке було у сорокових роках двадцятого століття. Без сумніву, що буде заміна кожному, кого не стало. Але ж нікуди не подінеш тих, хто когось втратив.
11.06.2026