Субʼєктність України – поняття, що сьогодні дедалі частіше з’являється в українському публічному просторі, однак досі не має ані усталеного наукового визначення, ані спільного експертного консенсусу. Довкола теми виникають багатовимірні й глибокі питання. Шукати відповіді або радше хоча б наблизитися до них випала нагода учасникам «Круглого столу», що вже вдванадцяте був реалізований у Львові Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Рефлексували навколо центральної теми зустрічі: «Субʼєктність України: державницькі, етнопсихологічні й ціннісні аспекти».
Директор Інституту фронтиру, викладач УКУ, член наглядової ради Суспільного мовлення Євген Глібовицький у своїй промові на тему «Суб'єктність України: національні та глобальні виклики» запропонував дивитися на сучасну українську стійкість не лише через призму війни, а й як на результат тривалого історичного, культурного та суспільного процесу. На його думку, світ досі не має адекватної оптики для розуміння України:
«Нашу державу часто оцінюють за двома критеріями. Перший – кількісний. Тут усе зводиться до простих питань: скільки вас, скільки у вас грошей, скільки ракет. І на таких замірах Україна виглядає доволі скромно.
Другий критерій – західний, переважно інституційний. Він дивиться вже не лише на кількість, а й на якість правил, систем, інституцій. Але й тут Україна опинялася десь у третьому кварталі країн – із показниками, які, щиро кажучи, нікого особливо не вражали. Тому і через кількісну, і через інституційну оптику Україна виглядала як країна, що мала би “впасти за три дні” у війні з Росією. І те, що цього досі не сталося, породило одразу кілька реакцій: здивування, захоплення і водночас роздратування. Бо світ мав одні очікування, а українці раптом змінили правила гри».
Глібовицький пояснює це феноменом української низової суб’єктності – здатності людей брати на себе відповідальність і діяти без очікування вказівок згори. Він пов’язує це з історичними та географічними умовами: родючими землями, що дозволяли людям бути більш автономними, а також життям «на перехресті» між різними імперіями, культурами й релігіями.
«Ми є продуктом різності. Кожен з нас – немов той інгредієнт, який щось приносить до столу», – наголошує доповідач, пояснюючи, що саме досвід багатоманітності сформував українську здатність до самоорганізації й опору. Водночас наша географія означає постійний безпековий виклик.
Говорив Глібовицький і про різницю між українським і західним досвідом державності. Українське суспільство має глибоку історичну недовіру до влади через досвід тоталітаризму, тому часто покладається не на інституції, а на власну ініціативу. Це пояснює, чому волонтерський рух, громадські ініціативи та горизонтальні зв’язки в Україні настільки сильні. Крім того, для українців держава, на відміну від багатьох західних суспільств, не є лише адміністративною системою, ба навіть сервісом. Українці готові боротися за неї як за середовище особистої свободи. Боротися ціною власного життя. І тут виникає чи не найголовніше, на думку Глібовицького, питання:
“Яким буде наш суспільний договір і чи зможемо ми перенести тягар захисту суб’єктності з людей на інституції? Бо не можна щоразу кидати найкращих людей “на амбразуру” кожної кризи чи реформи. Особливо тепер, коли ми дедалі гостріше усвідомлюємо цінність людського життя і потребу нової етики ставлення до людини”.
Нинішнє покоління, як підкреслив спікер у фіналі своєї промови, вже не «вирощує» суб’єктність, а змушене її захищати. Водночас Україна сьогодні є «наймодернішою лабораторією творення нової парадигми» – простором, де формується новий тип взаємодії між суспільством, державою та свободою.
Мирослав Маринович – натхненник та програмний керівник події. Він запропонував учасникам «Круглого столу» яскраву метафору українського спротиву – трави, яка підважує асфальт. Саме так, на думку пана Мирослава, сьогодні виглядає Україна у протистоянні з Росією: зовні крихка й значно слабша, але внутрішньо сильна та здатна руйнувати імперську монолітність.
«Війна Росії проти України ввійде в підручники історії як ілюстрація остаточного занепаду великої у своєму насильстві і безчесті імперії», – наголосив Маринович у вступі до своєї доповіді на тему «Суб’єктність України: Як траві вдається підважити асфальт?»
Паралельно, за словами доповідача, це буде історія «набуття суб’єктності недавно вторинної, але великої у своєму духовному спротиві України».
Маринович зауважив, що повномасштабна війна стала каталізатором української суб’єктності – не лише військової, а й дипломатичної та політичної.
«Україна стрімко набула своєї мілітарної суб’єктності, за якою підтягнулася суб’єктність дипломатична й загалом державна. А Європейський Союз стрепенувся й усвідомив, що безпека Європи – в його власних руках. Втім, остаточне визнання суб'єктності України – це тривалий процес. Йдеться передусім про зовнішні чинники, а не внутрішнє наше сприйняття. Хоча й тут так само ще багато роботи», – зауважив пан Мирослав.
Якщо для далеких країн українська суб’єктність є предметом зацікавлення, то для частини сусідів – радше подразником. «Україна ніби каже своїм сусідам: “Посуньтеся”. А вони цього робити не дуже хочуть, вони до нашої суб’єктності не звикли», – зазначив Маринович, пояснюючи, що багато держав досі мислять Україну як територію чужого впливу, а не самостійного гравця.
Окрему увагу спікер приділив небезпеці самозаспокоєння після перших успіхів. На його думку, Україні важливо не впасти «в типову пастку» і не почати дивитися на світ зверхньо лише через нинішні технологічні чи військові досягнення. Він провів паралель між сучасною війною та потребою у новій інтелектуальній мобілізації.
«Продуценти нашої зброї в один голос стверджують, що нам не слід вважати, що зробивши технологічний прорив, ми вже “схопили Бога за бороду”. Подібні прориви можуть зробити як росіяни, так і інші талановиті зброярі у всьому світі. Тому той конкурентний забіг можуть виграти лише ті, хто, навіть обігнавши когось, не зупинятимуться. Цю саму логіку я переніс із мілітарної сфери у сферу інтелектуального та духовного “озброєння”. Україні потрібна нова і цілісна концепція її місця в мінливому геополітичному просторі та її ролі в майбутньому безпековому світоустрої. Україні потрібні великі дискусійні творчі “тиглі”, в яких кипітеме інтелектуальна думка і врешті “вибродить” нове цілісне бачення світу. Ще в юності я десь вичитав, що нова ідея падає лише в добре підготований ґрунт. Отож маємо його зорати, розпушити і засіяти. Маємо доповнити винахідливість військових і винайти, хай проститься мені таке ризиковане порівняння, новітні інтелектуальні та духовні “дрони”, які започаткують нове бачення світу. Інакше кажучи, Україні слід набути ще однієї суб'єктності – концептуальної або ідеологічної».
Опираючись на думки Олександра Фільца, Маринович також підкреслив, що головна криза сучасного світу полягає у застарілості політичного мислення: «Світ ХХІ століття значною мірою керується політичною уявою ХХ-го». Саме тому, вважає він, Україна має шанс стати не лише військовим, а й ідейним новатором.
Дискусія після виступів Євгена Глібовицького та Мирослава Мариновича показала, що серед молодих українських лідерів і лідерок домінує розуміння суб’єктності не як абстрактної політичної категорії, а як щоденної практики відповідальності, гідності та самоорганізації. Учасники постійно поверталися до думки про поєднання низової ініціативності з ефективними інституціями. Прозвучала теза про те, що централізована державна суб’єктність не повинна придушувати низову, а навпаки – репрезентувати її та давати їй рамку для дії.
Важливою темою розмови стала людська гідність як основа суб’єктності. Учасники дискусії говорили про досвід волонтерських і благодійних ініціатив, які виникають там, де держава роками не бачила проблем. Ці дії описувалися як ті самі “травинки, що пробивають бетон” – маленькі, але системні зміни, які повертають людині відчуття гідності. Саме через такі ініціативи, конкретні дії, а не декларації, на думку учасників, формується нова українська суб’єктність.
Помітною була й спроба осмислити складний баланс між цінністю людського життя та готовністю жертвувати собою заради свободи країни. Учасники рефлексували про те, як важливо зберегти культуру гідності та поваги до людини, але не перетворити суспільство на “інертне середовище”, не здатне ризикувати й захищати себе.
Ще більше занурив молодь у питання хибних дихотомій голова правління ГО Деколонізація, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ Валерій Пекар. У доповіді «Суб'єктність України: що це і навіщо?» він підняв ще більше зовсім непростих питань. Зокрема запропонував розглядати суб’єктність України з позиції еволюційної психології за допомогою концепції суб’єкт-об’єктного переходу, відповідно до якої людина дорослішає тоді, коли починає керувати тим, що раніше керувало нею.
На думку Пекаря, те саме зараз відбувається з Україною. Якщо раніше вона була радше об’єктом імперських, колоніальних чи геополітичних процесів, то сьогодні постає завдання перейти до ролі суб’єкта, який сам визначає власну історію, правила гри та бачення майбутнього. Тож Пекар запропонував три аспекти, аби предметно розглянути застосування цієї механіки по відношенню до нашої країни.
Розпочав спікер з концепції України як фронтиру, яку ми не можемо ані повністю прийняти, ані відмовитися від неї:
«Фронтир – це рухлива зона взаємодії, де різні етнічні, мовні, культурні й правові системи співіснують, взаємовпливають і породжують нове. Але це також сіра зона, де правила слабкі й мерехтливі, де постійна небезпека, війна і хаос. Тут важко постають сталі інституції, тому люди покладаються на саморганізацію, громаду, зброю і неформальні домовленості. І ми опиняємося перед складною дилемою: якщо приймаємо концепцію фронтиру – погоджуємося, що будемо “вічним щитом Європи”, який постійно воює з хаосом зі сходу. Якщо ж відкидаємо її – ми відкидаємо і значну частину власної історії, натомість добре вписуємося у радянський ідеологічний міф про націю недолугих пастухів і землеробів».
Вихід бачиться у переосмисленні самої категорії фронтиру за допомогою субʼєкт-об’єктного переходу:
«Як казав Айнштайн, жодна проблема не може бути вирішена на тому рівні, на якому вона виникла – треба піднятися на рівень вище. Не може бути компромісу, але може бути вихід на наступний рівень. І тут нам стане в пригоді цей суб'єкт-об'єктний перехід: “Ми не об’єкт фронтиру – ми його суб’єкт”».
Наступний аспект, який навів Пекар, – колоніальний. Українці були не лише жертвами імперії, а й частково її співтворцями – через участь у розвитку держави, управління, науки, армії й культури. Саме тому українська суб’єктність не може будуватися виключно на ролі жертви або на повному запереченні радянського досвіду.
«Якщо ми відкидаємо колоніальну історію, ми викреслюємо і забуваємо мільйони жертв геноциду, терору й інших форм винищення нашої етнічності. Це дуже зручно для Москви. Тоді Голодомор – це не імперський геноцид, а помилкові дії місцевих еліт. Якщо ж навпаки ми відкидаємо, що ми творили цю імперію, то ми викреслюємо і забуваємо десятки тисяч філософів, полководців, управлінців, інженерів, митців, які мали би складати нашу національну гордість, і тоді знову вписуємося в класичний імперський міф “затурканих хліборобів” без власної еліти, що і стверджує Москва», – описує ризики доповідач.
Так само, як і в попередньому випадку, Пекар пропонує розглянути перехід від обʼєктів цієї моделі до її субʼєктів. Нам необхідна зріла готовність прийняти складність власної історії – із досягненнями, співучастю та відповідальністю: «Ми не маємо заперечувати жодну частину своєї історії».
Завершував свій виступ підприємець і громадський діяч роздумами про крайнощі в питанні євроінтеграції та місця України в новому світовому порядку. Він застеріг, що сліпе прийняття європейських правил ризикує залишити Україну “периферією”, тоді як відмова від європейського шляху означала б ізоляцію та втрату шансів на розвиток. І в цьому випадку висновок був уже очевидний – Україна повинна бути не об’єктом євроінтеграції, а співтворцем нової Європи, здатним змінювати самі правила, а отже – субʼєктом цього процесу.
Політолог та громадський діяч, виконавчий директор фонду «Відродження» Олександр Сушко у своєму виступі на тему «Хто і в який спосіб формує субʼєктність країни? Вироблення субʼєктності в публічному просторі» говорив про те, що суб’єктність не є застиглою конструкцією, а постійно формується через конкуренцію різних суспільних груп та ідей.
«Народ є динамічним. Відповідно, і суб’єктність, і усвідомлення власного інтересу, власних корінних завдань можуть бути достатньо гнучкими. В плюралістичному суспільстві постійно триває боротьба за право представляти національний інтерес, а отже – і саму суб’єктність держави".
Йшлося і про ризики так званої «злоякісної суб’єктності» – ситуації, коли демонстративна сила або гучна публічність лише імітують справжню суб’єктність, але фактично послаблюють державу. Як приклад він навів сучасну політику США та зростання поляризації в демократичних країнах.
«Той, хто голосніше заявив про себе, хто зробив щось максимально публічне і помітне, автоматично починає сприйматися як носій суб’єктності. Але чи тотожна ця демонстративна сила дії зрілій суб’єктності? У мене є серйозні сумніви», – каже Сушко.
Небезпечно, коли окремі групи починають говорити від імені всього суспільства, ототожнюючи власний інтерес із загальнонаціональним.
Водночас український досвід, переконаний політолог, демонструє іншу модель формування суб’єктності – через співпрацю та об’єднання людей із різними поглядами. Як приклад він навів обидва Майдани, коли «неформальні й ніде не прописані альянси людей з дуже різними політичними поглядами об’єднувалися задля спільної мети». Саме в такі моменти, за словами Сушка, народжується справжня суб’єктність:
«Найбільш продуктивні прояви української суб’єктності виникають саме там, де є максимальна синергія, взаємодія та здатність до об’єднання».
Водночас він застеріг, що українське суспільство не має гарантованого імунітету від поляризації, яка сьогодні розколює західні демократії, а тому культуру діалогу потрібно свідомо розвивати.
Зріла суб’єктність не може бути нав’язана «згори», а має виростати з постійного суспільного діалогу та взаємного визнання різних позицій. «Політика має народжуватися в процесі національного діалогу. Саме з цього проростає зріла і якісна суб’єктність, – каже він. – Лише суспільство, здатне чути різні голоси та домовлятися між собою, може сформувати таку суб’єктність, за яку нам, ймовірно, не буде соромно».
Серед тем, що їх порушували учасники дискусії після виступу Олександра Сушка, особливо гостро звучали: небезпека «простих рішень» і усвідомлення того, що складні суспільні проблеми не мають швидких та однозначних відповідей; потреба виходити за межі власних інтелектуальних і ціннісних «бульбашок», зберігаючи здатність говорити з ширшим суспільством без скочування в популізм; культура діалогу як необхідна умова для здорового демократичного розвитку; ризики узурпації права «говорити від імені більшості» та небезпека концентрації моральної чи політичної монополії; вплив війни на спрощення моральної картини світу – коли категорії «добра» і «зла» стали значно чіткішими; водночас – загроза будувати суспільну єдність виключно навколо образу спільного ворога і ризик пошуку нових «внутрішніх ворогів» після завершення активної фази війни; досвід великої суспільної довіри та взаємопідтримки, який українці здобули під час повномасштабної війни, і важливість його збереження в майбутньому.
Літературознавиця, поетка, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри культурології УКУ Ірина Старовойт означила тему своєї промови :«Спонуки до здобуття субʼєктності України та психологічні барʼєри до її утвердження».
Вона запропонувала розглянути українську суб’єктність як глибоко психологічний і культурний процес, що неможливий без особистої агентності людей. На її думку, суб’єктність держави не виникає сама собою: «Якщо немає суб’єктності кожної окремої людини або принаймні великої кількості людей – навряд країна так просто може набути цієї суб’єктності».
Старовойт наголошує, що Україна увійшла в незалежність 1991 року без достатньо сформованих спільнот і лідерських середовищ, здатних взяти відповідальність за державну візію. Пострадянські інституції залишалися недієздатними, а суспільство було зосереджене переважно на економічному виживанні, тоді як внутрішня трансформація свідомості лише починалася.
Окреме місце у виступі спікерки займає аналіз психології ризику та втрати суб’єктності Європою. Старовойт вважає, що після завершення холодної війни Захід поступово втратив здатність до «позитивного ризику» і фактично обрав комфорт замість стратегічного лідерства.
«Якщо нам усе вдається і ми проходимо через небезпеку, для нас відкривається можливість знайти себе на новому рівні існування і на новому рівні взаємодії. Саме так формується лідерство смислу. Проблема от у чому: якщо на першій сходинці ми не наважуємося вийти із зони комфорту в зону ризику, то далі нічого не відбувається і зрештою весь той потенційний прогрес стає неможливим. Мені здається, саме це сталося з Європою за останні десятиліття. Після перемоги над нацизмом Європа втратила здатність позитивно ризикувати. Адже ризик веде не лише до небезпеки, а й до нового і кращого. Невміння поставити щось на кін, зробити зусилля заради великої мети – це ознака занепаду», – зазначає Старовойт.
Саме небажання європейських еліт ризикувати й протистояти російському реваншизму стало однією з причин великої війни. Водночас країни Центрально-Східної Європи, які прагнули вступу до НАТО та ЄС, продемонстрували приклад суб’єктності, бо «не захотіли залишатися в “нейтральності”».
Авторка також звертає увагу на колоніальну спадщину Радянського Союзу, де українські досягнення навмисно позбавлялися національного виміру. Саме тому боротьба за суб’єктність для України нерозривно пов’язана з поверненням власної історії, пам’яті й права на власний наратив.
Водночас доповідачка наголошує, що українська суб’єктність стала можливою лише після відновлення горизонтальних зв’язків і довіри між людьми. Після розпаду СРСР суспільство довго жило за принципом індивідуального виживання – «моя хата скраю», високі паркани, недовіра до спільної дії. Проте Помаранчева революція, а згодом Революція Гідності стали переломними моментами, коли українці усвідомили силу колективної дії.
«Самі українці почали ставити собі нові питання. Не лише: "Де мій спадок?", а значно глибше – де моя спадщина? де моя Київська Русь? де моє бароко? де мій Сковорода? де мій Шевченко, прочитаний по-новому, як сучасник, а не музейний символ? І разом із цим народжувалося ще важливіше питання: "Де моє ми?" Не просто "хто я?", а "до якої спільноти я хочу належати, де мене чують, де мої мрії та потреби мають значення?" Бо ми поступово зрозуміли: людина не може повністю реалізувати себе наодинці. Неможливо бути щасливим у суспільстві нещасливих людей».
Завершуючи виступ, Ірина Старовойт описала українську суб’єктність через п’ять «С»: connection, collaboration, communication, commitment і contribution – зв’язок, співпрацю, комунікацію, відповідальність і внесок. На її думку, саме ці якості стали основою української стійкості останніх років. Символічним фіналом доповіді стали слова з вірша Вільяма Ернеста Генлі «Invictus»: «I am the master of my fate, I am the captain of my soul» («Я – господар своєї долі. Я – капітан своєї душі»). Старовойт підсумовує: «Мабуть, це і є найкоротше визначення суб’єктності».
11.06.2026