Великий Понеділок Страсного тижня 2025 року припав на 14 квітня. Зранку цього дня префекту Дикастерії у справах святих кардиналу Марчело Семераро зателефонували з секретаріату Папи Франциска і повідомили, що сьогодні Святий Отець працюватиме, тож можна нести документи на підпис. Слід лише сконтактуватися з отцем Пелліццоном, і той повідомить годину, на котру потрібно з’явитися до папських апартаментів. «Даруйте, що ми вам нагадуємо про речі, які ви знаєте краще за нас, – голос у слухавці лунав щиро. – Але протокол є протокол».
В указах, підготовлених Дикастерією на підпис Папі, йшлося про визнання «високоповажними слугами Божими» чотирьох осіб. Троє з них – П’єтро Джузеппе Трієст, Анджело Буґетті та Аґостіно Коззоліно – були священниками. Четвертий – архітектор Антоніо Ґауді – належав до мирян. Кардинал Семераро вивчив справи усіх чотирьох до найменших подробиць, і Святий Отець теж знав їх. Досьє кожного супроводжували томи документів, які укладалися десятиріччями і верифіковувалися комісіями у складі найавторитетніших істориків і теологів, аби врешті втілитися у конклюзію, що складалася з трьох слів: гідний статусу «Venerable».
Ці укази були чи не останніми, які затвердив Папа Франциск: рівно через тиждень після їх підписання він завершив свій шлях земний.
Новина про те, що в Апостольській столиці підписано указ про визнання Антоніо Ґауді “високоповажним слугою Божим”, вмить потрапила до інтернету, тож двоє таррагонських журналістів, які сиділи у цей час на терасі одного з ресторанів на площі Plaça de la Font, довідалися про неї швидше, ніж кардинал Семераро дійшов від папських апартаментів до своєї дикастерії.
Журналістам було трохи за тридцять, дописували вони не для місцевої преси, а для барселонських і столичних видань. Розмову провадили каталонською. Один із них, який називався Роберто, був типом богемним: мав густу бороду і зав’язаний на маківці голови ґудз темного волосся. Одягнутий на позір недбало, хоча якщо пригледітись, то пом’ятий костюм з льону на ньому був чи не від Balenciaga.
Його приятель навпаки виглядав як викладач муніципальної школи, директор якої – активний член місцевої католицької громади – пильнував, аби вчителі в усьому, і зовнішній вигляд не був винятком, дотримувалися норм християнської етики. Цей другий мав на ім’я Алехандро.
Щойно довідавшись про указ Папи, обидва вмить втямили, що на цю подію слід відгукнутися не зволікаючи, тобто чимшвидше надіслати до своїх видань матеріали, присвячені початку процесу беатифікації Ґауді.
Алехандро співпрацював з католицькою пресою, йому годилося б вже до ранку наступного дня написати колонку з рефлексіями на цю подію. Роберто дописував до видань ліберальної орієнтації, отже мав трохи більше часу.
– Не уявляю, що можна нового розповісти про Ґауді, – промовив він. – Хіба почати якось несподівано, щоб читач не одразу вкурив, що йому втулюють компіляцію. Може, підскочимо до Реуса і подивимося на реакцію земляків Ґауді на цю новину?
– Маю сумнів, що потрапимо там на народні гуляння, – відповів Алехандро. – Початок тижня, народ працює, йому не до фієст. Хіба ближче до вихідних. Можливо, у неділю мерія влаштує якийсь захід, але напевно не сьогодні.
– Ні, я це до того, щоб надати матеріалу ефект присутності. Учора стало відомо, що Ґауді може потрапити до сонму святих, і того ж дня наш кореспондент побував у місті, де народився архітектор Бога. Трохи простацько, звичайно, але наразі нічого цікавішого мені на думку не спадає.
Якийсь час вони сиділи мовчки, пили каву і спостерігали за людьми, що снували площею. Спостерігали радше механічно, не намагаючись малювати в уяві життєву історію того чи іншого перехожого, чим здебільшого займається sobre літературна публіка, коли нудьгує у кав’ярнях в очікуваннях ідеї, здатної розвинутись у щось більше, ніж звичайна побутова замальовка.
- Розпочну ab ovo, – порушив мовчанку Роберто. – Нагадаю, хто такий Бокабелла і яке відношення він має до Ґауді.
Алехандро у відповідь кивнув головою – мовляв, слушна думка, і сказав, що він спробує накидати портрет архітектор-ченця. Може, згадає листа Папи Хуана Пабло ІІ (папи Івана Павла ІІ, – ред.) до митців, про який сьогодні мало хто пам’ятає. Таким чином пропозиція поїхати до Реуса втратила актуальність. Колеги замовили по келиху vino tinto і на якийсь час замовкли, занурившись кожен у свої роздуми. Потім розійшлися, позаяк треба було працювати.
Протягом наступних двох днів матеріали обох з’явилися у провідних барселонських виданнях. Подаємо їх без змін.
Брат Антоніо
Як відомо, той, хто постановив вступити у чернечий орден, повинен перейти через кілька підготовчих студій. Триває цей процес по-різному: часом місяцями, буває й роками. Відтак новик, тобто кандидат – якщо орден визнає його достатньо підготовленим до складання тимчасових обітниць і сам він висловлює готовність жити в убогості, непорочності та покорі – ступає на шлях наслідування Христу. Наступні Вічні обітниці – це, даруйте за порівняння, щось на кшталт підпису на контракті, вивіреному сторонами до останньої коми, який до того ж неформально вже набув чинності.
Якій з цих трьох вимог не відповідає або бодай у чомусь суперечить історія Антоніо Ґауді, починаючи з того дня, коли він у тридцять років полишив світський спосіб життя? Жодній. Якщо ж хтось забажає дорікнути Архітектору відсутністю назви ордену, до якого той належав, нехай почитає листа Папи Хуана Пабло ІІ митцям, написаного 1999 року. Епіграфом до листа є цитата 1:31 з Книги Буття Старого Заповіту: «І побачив Бог, що це дуже добре». Йдеться про висновок до слів «І земля видала зелень: траву, що розсіває насіння за родом її, і дерево, що плодоносить плід, у якому насіння його за родом його». Власне лист починається словами: «Ніхто не спроможний зрозуміти краще за вас – геніальних творців прекрасного – чим був патос, з яким Бог на світанку Творіння придивлявся творінню рук своїх. Не полічити, скільки разів відблиск того переживання з’являвся у ваших очах, митці усіх часів, коли, спантеличені таємною силою звуків і слів, кольорів і форм, дивувалися творам свого таланту, добачаючи у них ніби тінь цього містеріуму творіння, в якому Бог, єдиний Творець усіх речей, забажав, так би мовити, дати вам можливість узяти в ньому участь». У продовження цієї думки Святий Отець наводить слова великого польського поета Ципріана Норвіда: «Бо краса існує для того, щоб заохочувати до праці, а праця – аби воскреснути». Для митця краса є покликанням, даним йому Творцем разом з талантом, який слід розвивати, згідно з відомим євангелістським приписом. Йдеться про будівництво Скинії Заповіту у Книзі Вихід, яке Бог доручив Мойсею на горі Синай. Виконавцем волі Всевишнього – проєктуванням та виготовленням переносного Ковчегу Заповіту – було визначено Вецалела (його ще називають Ветселеїлом) з племені Юди, чоловіка, наповненого Божим Духом, тобто наділеного талантом, мудрістю та потрібними знаннями. Напевно, це і є перша та найголовніша згадка в Біблії про талант як про Божий дар. Не про ремесло, а власне про мистецтво.
Справжній митець, постулює далі Папа, повинен бути приготовленим працювати, зрезиґнувавши з марнославства, становчо оминаючи позірну популярність, відкинувши будь-які думки про щедру винагороду, яку одержить за свою працю. Чи не здається вам, що крізь ці рядки на нас прозирає постать Антоніо Ґауді?
Отже, візьмемо на себе сміливість стверджувати, що назва ордену, до якого належав Архітектор – Краса Божого Творіння, а монастирем, в якому він склав Вічні обітниці, була новобудова базиліки Sagrada Familia у передмісті Ешампле-Дрета – дивакуваті, позбавлені прямих ліній зачатки майбутніх веж, схожі на замки з піску, які діти зводять на пляжі Барселонета.
Монастицизм означає, серед іншого, максимальну сепарацію від зовнішнього світу, аскетизм, життя в молитвах, готовність до мучеництва, через яке перейшов Спаситель. Після тридцяти років життя Ґауді ступив на цей шлях. Не бачив іншого способу звести Храм, який стане найдивовижнішим пам’ятником Святій Родині. Всевишній дав йому талант архітектора, і розвинути його Антоніо міг лише sequela Christi – йдучи у слід за Спасителем. Як Тома Кемпійський. Усе, що він робив раніше, приносило славу, гроші, нові замовлення. Але не відчуття приналежності до чогось справді значущого, чогось такого, чому варто присвятити решту свого життя. «Sequela Christi, Sequela Christi, – невпинно повторював він подумки. – Sequela Christi».
Ґауді дотримувався целібату. Як відомо, історія його кохання до Йосефи Мореу закінчилася нічим: жінка не відповіла йому взаємністю. Ми знаємо, що Йосефа справді була дуже вродлива і, крім того, не обділена музичним талантом та ерудицією. Однак якби Антоніо її пошлюбив, Барселона, а разом з нею світ одержали б ще одну добропорядну буржуазну родину, а Ґауді, найвірогідніше, не став би «архітектором Бога». Далося взнаки і те, що Йосефа Мореу вирізнялась антиклерикалізмом. Антоніо, вихований у глибоко релігійній родині, намагався не помічати цього, але якби дійшло до шлюбу, то навряд чи їхній зв’язок потривав би довго.
Як на мене, це Провидіння подбало про те, аби Архітектор якоїсь миті згадав слова з Пісні пісень зі Старого Заповіту «Fortis est ut mors dilectio – Кохання сильне, як смерть» і подумав, що талант творити, даний чоловікові Всевишнім, може дорівняти своєю потугою цим двом стихіям. Кохати і бути коханим – велике благо, але можливість творити мистецтво, гідне слави Бога, не йде у жодне порівняння з суто людським уявленням про своє призначення на землі. Так промовляв до себе Ґауді, коли свідомо відмовився від супружного життя. Відтоді його єдиною родиною стало Святе сімейство, і саме йому від постановив створити пам’ятник, рівного якому не буде у світі.
Чернець за покликанням, Ґауді сприймав випробування, які випадали на його долю, з чернечою покорою. Целібат, в даному випадку, не був винятком. Антоніо довго не міг забути своє перше і водночас останнє кохання, але рішення коритися волі Бога виявилося сильнішим за тугу, що довгі роки поспіль не відпускала його, коли згадував Йосефу. Робити це було складно ще й з огляду на його власний темперамент – врівноважений інтроверт Ґауді насправді мав рвучку вдачу, здатну миттєво вийти з-під контролю. Здебільшого таке траплялося на будівельному майданчику, коли хтось з майстрів з власної волі чи випадково відхилявся від настанов Ґауді. В такі миті він дослівно вибухав, не спроможний опанувати свої емоції. «З моїм темпераментом, – звірився він якось, – не маю іншого шляху, окрім називати речі своїми іменами. Люди від цього, звичайно, потерпають. Завдяки силі волі я міг здолати будь-які перешкоди, але в одному лишався безсилим: супроти приборкання власної вдачі».
Духівники Ґауді знали про це… Свої людські вади (sic!) він намагався компенсувати аскетизмом, доведеним до абсолюту: жив у кімнаті, де єдиними меблями був великий робочий стіл, крісло і металеве ліжко, носив поношений сурдут і старого капелюха, через що на вулиці його могли сплутати з жебраком. 10 червня 1926 року, коли він помер мученицькою смертю, виявилося, що в гардеробі Архітектора немає жодного пристойного вбрання, в якому його можна було б поховати. Тоді хтось з родичів Ґауді запропонував одягнути небіжчика у чернечу рясу. Для цього, однак, потрібна була згода Palau Episcopal de Barcelona, позаяк за життя Ґауді не складав Вічних обітниць. Єпископ Хосеп Міральєс заперечувати не став.
Отже, ховали Архітектора як ченця: у чорному габіті з вервицею у руках, яку він перебирав того фатального вечора 7 червня 1926 року, коли його збив трамвай по дорозі з базиліки Сан Феліпе Нері до будівельного майданчика Саграда Фамілія, де він фактично жив. Там на нього з вечерею чекали сторож з дружиною. Не дочекались… Історія, знана барселонцям до найменших подробиць. Упоминаюсь про неї лише для того, аби звернути увагу на одну цікаву річ, пов’язану з базилікою Сан Феліпе Нері: портрет засновника ордену ораторіанців св. Феліпе Нері, який можна побачити у цьому барселонському храмі, був написаний художником Хуаном Льїмона на початку минулого століття і з’явився у базиліці 1902 року. На той час Льїмона працював з Ґауді, і коли ораторіанці замовили йому портрет засновника ордену, він вирішив, що напише його з Архітектора.
У цій історії присутні два запитання, на які немає відповіді й до нині. Перше: чому Льїмона обрав натурником Ґауді, якщо існувала посмертна маска св. Нері? І друге: чому Ґауді погодився позувати? Це ситуація, настільки не типова для Архітектора, який усе життя свідомо уникав будь-якої публічності, що пояснити історію з портретом можна лише одним: то було Боже Провидіння. Живописна з’ява того, кому суджено стати святим, за земного життя мусить у тій чи іншій іпостасі зберегтись у пам’яті християнської громади, до якої він належав. А Ґауді молився у цій базиліці щодня.
Проєктуючи Sagrada Familia та інші будівлі, він намагався послуговуватися формами, що ними послуговувався Бог, створюючи Природу, й уникати тих, які Творець не використовував. Звідси «біологічний» характер його стилю – заокругленість форм, рослинні мотиви в архітектурних оздобленнях, техніка побудови вертикальних готичних башт з гнутих ліній. Ґауді відобразив зміст і символи Нового Заповіту у камені, склі та кераміці, але враження таке, що будівельним матеріалом йому слугувало листя дерев, хвилястий морський прибій, мокрий пісок узбережжя Каталонії, спів Божого птаства, дивовижне світло, яке проливається всередину базиліки, здається, з самого Елізіуму. Промовляючи у Sagrada Familia 11 липня 2010 року, Папа Бенедикт XVI cказав, що Ґауді своїм мистецтвом демонструє нам вимір людини як Божого творіння. «Таємницею справжньої оригінальності, – наголосив тоді понтифік, цитуючи Архітектора, – є повернення до самого Початку, а ним є Бог». Сьогодні цю думку розвинув наш архієпископ кардинал Хуан Хосе Омелла, який сказав про Ґауді таке: «Він прагнув перетворити мистецтво на гімн хвали Господу і вважав своєю місією розповідати про Бога та наближати людей до Нього».
Серед митців святих небагато. 1982 року був беатифікований великий флорентійський маляр Фра Ангеліко. Сподіватимемось, що наш земляк Антоніо Ґауді наступного року поповнить перелік цих славних імен.
Таке написав Алехандро. А ось матеріал Роберто.
Спершу було Лорето
Сподіваюсь, ви ще пам’ятаєте, хто такий дон Хосе Марія Бокабелла Вердагер? Точніше, ким він був, перш ніж відійти у засвіти 24 квітня 1892 року. Зрештою, до кого я звертаюсь? Якщо до людей, які сидять у пабліках, то ледве чи ім’я Бокабелли їм про щось мовить. Якщо ж до каталонців, чиї голови дивним чином залишилися не засміченими непотребом соціальних мереж, то може ми порозуміємося.
Отож, колись книжкові магазини у Барселоні були чимось на кшталт брендових бутіків на Пасео де Грасіа. Ну, щось типу «Коко Шанель» чи «Луї Віттон», а може й крутішими. Купувати книжки вважалось привілеєм барселонців, представлених не лише у рейтингах заможності, але й у шкалі інтелектуального виміру. Не дивно, що видавець і книготорговець дон Бокабелла був постаттю помітною у цьому середовищі.
Він походив з родини, яка займалась переробкою бавовни, з ремісників тобто. Батьки Хосе були людьми побожними і, відповідно, виховували сина в атмосфері глибокої релігійності. То був час, коли традиційний католицизм в Каталонії почав відчувати загрозу з боку ліберальних ідей, які ставали дедалі популярнішими серед різних соціальних прошарків. Тобто якщо ви гадаєте, ніби нинішнє протистояння між глобалістами і консерваторами є породженням ХХІ століття, то сильно помиляєтесь. О, ні! Вже тоді не згідні з розповсюдженням ідей лібералізму, яких у нас не бракувало, оголосили, що стають на захист традиційних цінностей, чи не найважливішою з яких було збереження основ християнської родини. Навряд чи їм йшлося про опір комусь схожому на нинішніх прихильників кольорів веселки. Перейматися такими явищами тоді було завчасу. Йшлося здебільшого про невдоволення слабкістю влади після Славної революції 1868 року, що, зрештою, завершилося реставрацією Бурбонів і, як наслідок, обмеженням політичних свобод, тобто поверненням до абсолютизму. Такі-от речі маємо в нашій історії. Та зараз не про них.
1861 року Бокабелла вирушив до Риму, подорожував Італією, подивляв тамтешню сакральну архітектуру, а коли відвідав базиліку Санта-Каса у Лорето, зрозумів, що мусить побудувати таку саму в Барселоні. Можливо, навіть не сама базиліка (безумовно прекрасна) справила на нього таке враження, а та обставина, що під її величним куполом розташувався дім, в якому, згідно з традицією, архангел Гавриїл повідомив Непорочній діві Марії про її божественне Материнство.
Власне сама Санта-Каса з Назарету була невеличкою: завдовжки 9 з лишком метрів, завширшки трохи більше чотирьох. Зате стеля її сягала 4,3 метра. Це була прибудова до печери, де мешкала Свята Родина. Згідно з традицією, коли сарацини завоювали Святу Землю, ангели, рятуючи Санта-Касу, перенесли її до Європи (від себе додамо: з допомогою тамплієрів, які розібрали хатинку і завантажили на корабель). Відтак доки не опинилася у Лорето, ще довго мандрувала, а потім з нею працювало багато архітекторів, скульпторів, малярів. Ну і вийшло як вийшло: дуже круто.
Повернувшись з Італії, дон Бокабелла остаточно ухвалив будувати у Барселоні базиліку Святої Родини. До слова, сама собою ця ідея новою не була. Його близький товариш священник і письменник Хосеп Маньянет, канонізований Папою Хуаном Пабло ІІ 2004 року, носився з нею вже багато років, про що у Барселоні знали. Сьогодні сперечатися стосовно того, хто і наскільки близько стояв біля витоків цього великого проєкту, щонайменше некоректно, аби не сказати – безглуздо. Дякувати Богу, в Каталонії були Маньянет, Бокабелла, отець Кларет (згодом архієпископ Куби), каноніки нашої славної Таррагони отці Палау та Кайшалем, доктор Франциско Мас і Артігас, доктор Палладіо Карріус та ще багато видатних постатей, з якими постійно комунікував дон Бокабелла.
На той час він вже був багатим чоловіком: друкарня і книгарня Vidua de Pla, розташовані між вулицями Котонерс і Принцеса, приносили добрий зиск. Крім того, 1866 року Бокабелла заснував «Асоціацію відданих святому Йосифу» з власним друкованим органом – часописом «Пропагандист відданості святому Йосифу». Журнал виходив двічі на місяць накладом 25 тисяч примірників – кількість рекордна на ринку тодішньої іспанської періодики. Та усе ж грошей, якими він диспонував, могло стати лише на придбання землі у ель Поблеті. Йшлося про суму чималеньку – 172 тисячі песет (не менш ніж 2 мільйони євро). Решту грошей, які уможливлювали початок будівництво, Бокабелла сподівався залучити за допомогою членів «Асоціації відданих святому Йосифу», яких налічувалось вже понад 600 тисяч.
На щастя, Бокабелла виявився людиною підприємливою. Якби за цей проєкт узявся хтось з числа персонажів, які мислять категоріями на кшталт «ото добре було б, якби…», але при цьому не здатних нічого організувати особисто, ми про Sagrada Familia у Барселоні мову сьогодні не вели б. Можливо, екскурсоводи розповідали б туристам історію репліки лорентійської Санта-Каса, але напевно не храму, який приніс Барселоні всесвітню славу.
Не буду нагадувати, коли Антоніо Ґауді з’явився на будівельному майданчику в ель Поблеті – сподіваюсь, ви цю дату пам’ятаєте. Нагадаю лише, що попервах Бокабелла запросив до розробки проєкту архітектора Франціско де Паулі Вільяру Лозано. Той одразу сказав, що копіювати італійський храм не варто, краще збудувати власний у стилі готичного Відродження. Бокабелла вагався, але врешті погодився, і 1882 року єпископ Хосе Марія де Уркінаона освятив наріжний камінь фундаменту базиліки Святої Родини. Але невдовзі з’ясувалося, що у замовника і виконавця усе ж різне бачення проєкту, і врешті де Паула відмовився від подальшої співпраці. Тоді Бокабелла звернувся до знаного архітектора Марторелла Монтелеса. Той повідомив, що має надто багато поточної роботи, і запропонував доручити цю справу молодому талановитому архітектору Антоніо Ґауді. Бокабелла нічого про нього не чув, однак авторитет Маторелла переважив, і за кілька днів Ґауді запросили на зустріч з відомим барселонським меценатом. Через деякий час вони зустрілися знову, і молодий чоловік зненацька запропонував Бокабеллі принципово інший проєкт храму Святої Родини. І той (sic!) погодився. З цього все й розпочалося.
Тип людей, до яких належав Бокабелла, зветься пасіонарним. Це люди, які переймаються долею людства, а у його меншому вимірі – долею своїх співвітчизників. На жаль, про таких згадують нечасто, здебільшого «при оказії», та й тоді мимохіть. Так влаштоване життя, і з цим годі щось вдіяти. Чи часто згадуємо ми ченця Ордену тринітаріїв Хуана Хіля? Того самого Хіля, який в останню критичну мить викупив Сервантеса з марокканського полону і без якого, з великою вірогідністю, світова культура не знала б, ким був хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі?
Як і Ґауді, Бокабеллу, вірогідно, беатифікують. Бо хто, крім святих, міг створити базиліку Sagrada Familia, будівництво якої тривало 144 роки і триватиме ще кілька років!? 2013-го громадська організація «Veritat i Justica» ініціювала канонічний процес беатифікації дона Бокабелли і подала відповідну заяву в архієпископство Барселони. Чекаємо.
Наведені нариси були опубліковані у травні 2025-го. Минув рік – у червні 2026-го, до сторіччя з дня смерті Антоніо Ґауді, згадані журналісти з Таррагони підготували чергові матеріали про Архітектора. Зрештою, не лише вони – у ці дні світова преса писала про Ґауді достатньо багато. Цитувати її немає сенсу, позаяк той, кого цікавить тема життя і творчості автора Sagrada Familia, знайде потрібну інформацію в інтернеті. Однак згадати події 7 -10 червня 1926 року варто.
…про що думав Архітектор, повертаючись того дня з вечірньої Служби до своєї майстерні у базиліці Sagrada Familia? Ми про це не довідаємося ніколи, тому що того вечора Ґауді збив трамвай, а через три дні він відійшов у засвіти. Зрештою, Архітектор і не розповів би про це нікому. Останніми роками Ґауді рідко з ким спілкувався. Його найближчі друзі – товариш і помічник Франциско Беренгер і меценат та однодумець Еусебіо Гуель – відійшли у засвіти. З іншими він не мав про що особливо говорити. Можемо лише припускати, що, перетинаючи у темряві трамвайні колії, старий чоловік в убогому одязі, стягнутому в подертих місцях аґрафками, був занурений у свої роздуми і помітив трамвай лише в останню мить. Інстинктивно позадкувавши, зачепився за якийсь камінь, похилився – і в цю мить його вдарив вагон, який прямував паралельною колією у зворотному напрямку.
Ґауді довго лежав у сутінках, що вже огорнули Барселону, аж поки нерухоме тіло помітив хтось із перехожих. Старий був непритомним, але ознаки життя подавав. Жодних документів при собі не мав, у кишенях знайшли лише горішки й аркуш з накресленим олівцем малюнком чогось незрозумілого з дивакуватими округлими лініями. Таксисти, які проїжджали повз місце випадку, зупинялися, але везти брудного волоцюгу в чистому салоні не бажали, бо господар вирахує з них за чистку сидінь. Нарешті хтось покликав поліцію, та примусом зупинила якесь авто і наказала везти потерпілого до шпиталю. Ким насправді є доправлений з вулиці нещасний, схожий на безхатька, зрозуміли не одразу. Коли стало зрозуміло, що це Ґауді, Барселона стрепенулась, однак було запізно…
20 лютого 2026 року проєкт, якому Ґауді присвятив своє життя, формально було завершено: остання з веж базиліки Sagrada Familia – вежа Ісуса Христа – здійнялась у небо над Барселоною. Заголовки повідомлень про цю подію у медіа рясніли словами: «Найвища у світі». Насправді Антоніо Ґауді не йшлося про те, аби здивувати когось, чи увесь світ разом з тим кимось, висотою запроєктованого ним храму. Висота 172 з половиною метра була подиктована єдино тим, що центральна вежа базиліки не може перевищувати висоту гори Манжуїк, яка головує над Барселоною. Людина у своєму марнославстві не повинна перевищити створене природою – вважай Богом. «Висота Манжуїк – 173 метри, ми – на 30 сантиметрів нижче», - так постановив Архітектор.
Вікнини – чорні діри на поверхні землі, в яких кипить плазма війни – провадять до темного царства Аїда. Далі дороги не має. Сяючі шпилі веж Sagrada Familia провадять у височінь. Вони розчиняються у безкрайньому небі столиці Каталонії, яку так любив Ґауді. Там, звідкіля починається вічність, у неосяжній сонячній блакиті немає кінця. Кінець існує лише на землі.
P.S.
10 червня 2026 року Папа Лев XIV освятив головну вежу базиліки і молився біля крипти, в якій похований Гауді. Процес беатифікації Архітектора триває.
