Кінець ХІХ століття. Мистецтво починає чинити опір епосі. У пошуках шляхів до справжньої краси та щирості народжується модерн. Як стиль став проявом свободи? І що насправді змусило людство відмовитися від ідеалу? Художник Гліб Рахманін, куратор Галереї органного залу, автор циклу лекцій про візуальне мистецтво у "Гомін Центрі" пропонує продовжити роздуми на сторінках “Збруча” та порефлексувати про те, як могло би розвиватися мистецтво, якби не великі потрясіння ХХ століття.
Приклад історизму у роботі архітектора Огастеса Пʼюджина - Вестмінстерський палац. Лондон
Світ навчився будувати вокзали швидше, ніж людина встигала зрозуміти власну самотність у ньому.
Навчився виробляти тисячі ідентичних предметів – і майже втратив відчуття живої форми.
Навчився підкорювати міста сталі й бетону – але водночас почав втрачати саму ідею мистецтва як простору свободи.
Саме з цієї тривоги народжується велика європейська культура кінця XIX століття. Не з комфорту й декоративності, а з відчуття, що світ стрімко механізується, а людина поступово втрачає зв’язок із матеріалом, природою і власною внутрішньою чутливістю. Мистецтво вперше за довгий час перестає бути лише прикрасою епохи – воно починає чинити їй опір.
Європейське мистецтво другої половини XIX століття формується в момент глибокого цивілізаційного зламу. Індустріалізація змінює темп життя швидше, ніж людина встигає осмислити власну епоху: міста стрімко розростаються, фабрики витісняють ремесло, а предмети дедалі частіше втрачають пам’ять про матеріал, руку майстра й саму ідею індивідуальної форми. Архітектура поступово перетворюється на механічне цитування минулого – декоративне, академічне, але дедалі менш живе.
Саме в цей момент у європейській культурі з’являється Огастес П’юджин – архітектор, із якого зазвичай починають історію неоготики, хоча насправді з нього варто починати історію великої європейської тривоги. Для П’юджина готика не була стилем у сучасному розумінні. Вона була моделлю втраченого порядку – світу, у якому краса ще мала моральний зміст, а архітектура залишалася продовженням етики. Його ідеї повертають у мистецтво думку про те, що форма повинна бути чесною, органічною й внутрішньо цілісною, а не створеною лише для репрезентації влади чи смаку епохи.
Парадоксально, але саме ця спроба врятувати минуле відкрила шлях майбутньому.
У творчості Вільяма Морріса ностальгія за середньовіччям перетворюється вже не на реставрацію історії, а на справжню естетичну революцію. Морріс одним із перших зрозумів: мистецтво не може розвиватися через сліпе копіювання. Воно повинно рости природно – так само, як росте дерево чи формується ландшафт. Саме тому він відмовляється від механічного історизму й повертає мистецтву ручну працю, ритм природної лінії та відчуття живої форми. Його книги й декоративні об’єкти були не просто красивими речами, а критикою світу, у якому масове виробництво почало знищувати індивідуальність предмета.
Саме тут народжується модерн – перша велика спроба Європи створити мистецтво, вільне від історичного та державного диктату.
Кастель Беранже. Багатоквартирний будинок Ґімара. Париж
Наприкінці XIX століття архітектура вперше за довгий час перестає озиратися назад. У Віктора Орта лінія вперше починає природньо текти, метал стає пластичним, а будівля виглядає не зібраною, а вирощеною. У його учня і послідовника Ектора Ґімара модерн виходить у простір міста, перетворюючи повсякденне життя і навіть входи до метро на частину єдиного художнього живого середовища. У Анрі ван де Вельде архітектура, графіка, меблі та навіть одяг починають існувати як цілісний організм. А у Антоніо Ґауді архітектура майже втрачає геометричну жорсткість і стає біоморфною, живою, майже природною структурою.
На початку XX століття Європа фактично підійшла до моменту, коли мистецтво могло почати розвиватися природно – без залежності від історичних стилів, академічних канонів чи політичного замовлення. Модерн загалом, а пізніше експресіонізм і авангард, стали не просто новими стилями, а спробою звільнити саму художню форму. Вперше за довгий час мистецтво намагалося існувати не як інструмент влади, а як автономний простір думки, емоції та експерименту.
Яскравий приклад свободи в мистецтві - Каса Міла Антоніо Гауді
І саме в цей момент у мистецтво починає активно втручатися держава.
Тоталітарні режими дуже швидко зрозуміли головне: вільне мистецтво є небезпечним. Воно не може існувати в системі, яка прагне контролювати спосіб мислення, емоцію й навіть уявлення людини про красу. Жива форма завжди передбачає свободу інтерпретації, а будь-яка диктатура потребує зрозумілого, прямого й контрольованого образу. Держава майже завжди боїться мистецтва саме тоді, коли воно перестає бути слухняним.
Саме тому у нацистській Німеччині модерн, авангард, експресіонізм і Баухауз були оголошені «дегенеративним мистецтвом». Роботи десятків художників вилучали з музеїв, а самих митців позбавляли можливості працювати. Але режим боявся не «неправильної» естетики. Він боявся самої ідеї мистецтва, яке не підпорядковується державі.
Подібний процес відбувається і в Радянському Союзі, де мистецтво поступово підкоряється соціалістичному реалізму – офіційному стилю, створеному не для розвитку художньої мови, а для ідеологічного контролю. Держава знову починає визначати, якою має бути краса, що є «правильним» мистецтвом і яким повинен бути художник. У цей момент мистецтво перестає розвиватися природно – воно починає виконувати функцію пропаганди.
Фактично саме диктаторські режими XX століття відкинули розвиток європейського мистецтва назад. Після десятиліть, упродовж яких модерн, експресіонізм і авангард поступово звільняли форму від історичних та академічних обмежень, мистецтво знову було повернуте до монументу, дисципліни та офіційного стилю. Лінія, яка у Орти нагадувала рослину, а у Ґауді – живий організм, знову випросталася в колону, символ влади й інструмент державної репрезентації.
Всесвітня виставка, Париж, 1937 рік. Павільйони двох тоталітарних режимів - СРСР і Третього Райху
У цьому і полягає одна з головних трагедій XX століття: диктатура не створила нового мистецтва – вона зупинила його розвиток. Вона перервала той сакральний момент, у якому європейська культура майже навчилася існувати вільно, органічно й без страху перед експериментом. Там, де мистецтво могло розвиватися як жива система, держава нав’язала йому форму наказу.
Саме тому модерн сьогодні виглядає не просто стилем минулої епохи, а нагадуванням про короткий історичний момент, коли мистецтво майже отримало право розвиватися без контролю влади – і майже одразу втратило цю свободу.
Довідка:
Лекції та майстеркласи з Глібом Рахманіним у "Гомін Центрі"
Серія розмов про візуальне мистецтво та творчість:
4 червня: “Що сталося з візуальним мистецтвом у ХХ столітті”
11 червня: “Білий на білому. Про естетику кольору”
30 червня: “Модерн: коли краса стала всім”
Майстеркласи з малювання “Слухати очима” (9 та 25 червня):
Спробуйте вільне малювання під музику, щоб відчути мистецтво через звук.
09.06.2026