Метафізика часопростору в поезії на фронті російсько-української війни
(Артур Дронь, Ярина Чорногуз, Микола Леонович, Гліб Бабіч, Борис Гуменюк, Максим Кривцов, Павло Вишебаба)
Поезія, написана на фронті, відкриває інший модус часопростору — фронтова реальність перестає бути буденною подією, адже стає вічною миттю і тоді, як зауважив Карл Ясперс, людина починає осягати “буття як ціле, усвідомлюючи себе і свої межі”.
Часопростір у поезії військових це і втеча від війни як від реальності, щоб бодай на мить вийти з окопів, зайти до рідного дому і вдихнути свіжого повітря без диму від снарядів та запаху наближення смерти, і водночас це прийняття цієї самої реальності в метафізичному вимірі. Життя і смерть настільки близькі, що втрачається подільність часу і простору. Людина веде діалог зі смертю. Саме “там ставляться запитання, що сягають основ. На краю прірви шукається рятунок і свобода” (Карл Ясперс “Осьова епоха”).
Борис Гуменюк у збірці “Вірші з війни” осмислює цінність часу на війні та його інакшість: “Час на війні — це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів […] він вимірюється твоїм власним життям”. І зрештою: “Та що там час — мить усе вирішує в цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме”.
Артур Дронь у книжці “Гемінґвей нічого не знає” зазначає: “Письмо — це спосіб заперечити час. Сказати смерті: “Ти не зможеш забрати від мене всього”. Література — це наш спосіб вирвати себе з часу. І вирвати щось для себе” (з оповідання “Назавжди про тебе”).
Прикметно, що коли йдеться про часопростір у поезії військових, то увиразнюється насамперед метафора межі, яка відділяє час від вічности і простір від безкінченности. За Ясперсом, “це прагнення переступити власну межу є трансцендування. Світ завжди вказує на свої межі — на трансценденцію” (“Духовна ситуація часу”), тому, що не доступне для людського досвіду і пізнання. Йдеться про метафізичний вимір у поезії на фронті і спробу збагнути, що “цей світ ще не є все” (Людвіг Вітгенштайн).
З цього погляду, перший вірш “Перед межею збережи / оцю Любов” зі збірки “Тут були ми” Артура Дроня робить цю межу видимою, створюючи відчуття присутности позачасового і позапросторового вічного у реаліях гарячих точок війни:
Дійти до меж,
окреслити сліди.
Тримати межі
і триматись разом.
Межа прочитується крізь призму смерти, але “тримати межі” це спосіб встояти перед обличчям смерти. І саме “Любов” “тримається на тих / хто на межі // І тих / хто за межею”. Любов скріплює два виміри і в Артура Дроня вона не закінчується навіть там, де закінчується життя: “і тоді вона / переходить живим”.
Подібно прочитуємо і в Ярини Чорногуз. Тією ниткою, за яку людина може схопитися є любов, яка випливає із життя, що дарує життя і продовжує його, любов, яка, зрештою, накладає відповідальність за життя іншого:
я ніяк не прийду
любов вчепилася за мене обома руками
і каже що хтось напевне має
не відпустити (з вірша “[той світ]”)
Водночас у вірші “мертвих немає” Ярини Чорногуз ця межа перейдена: “смерть ‒ це те, що ми пережили” і земне буття поєднане з вічність (межа не відділяє, а поєднує): “життя зі шматком неба та // відрізаним від землі часом”, а далі:
треба вміти побачити нас
ми не мертві, ми ті, хто всього лиш здобули
вічне життя у бою
У вірші Миколи Леоновича з циклу “Інтермедія” ліричний герой наче блукає по колу, не бачачи цієї близької межі:
ПОВЕРТАЮЧИСЬ ТИ ОПИНЯВСЯ
В ПЕВНОМУ ІНШОМУ МІСЦІ
І ЖОДНОЇ МЕЖІ НЕ ЗНАЙШОВШИ
ПОВЕРТАВСЯ ВСЕ ДАЛІ
Я ВЖЕ ДУМАВ
ЩО ТИ НЕ ВЕРНЕШ
А у вірші “До часу” Леонович осмислює тему безчясся або “останнього порубіжжя” як способу достукатися до вічности. У поезії Миколи Леоновича межа між часом і вічністю наче невидима, як вікно, у яке дивимося і споглядаємо світ із кімнати або, як сон, у який заходимо, наче гості, а над ранок прокидаємося. А наближення до вічности зумовлене сповільненням, адже тоді людська свідомість перестає зосереджуватися на плинності часу.
У поезії “Хрест Дебальцевський” Гліба Бабіча ця межа виявляється у протиставленні землі і неба: “Ні, я не піду в небо сходами / Я у землю вчепився пальцями” та образу “розхристаного неба” (“Вщент країну вітер мою розітнув / І над нею — небо розхристане”), раю (“Без транзиту нас відправляли в Рай”) та янгола (“Для когось — полон, для когось — земля / Ну а решта — Янголу під крило”). У вірші “Сіра зона” Гліб Бабіч виявляє перемогу життя над смертю через природну потребу людини у втамуванні спраги і часопростір виявлений між буденністю та метафорою:
Як Смерть відходить за край,
Поранені просять пити,
І більше, ніж зазвичай, ‒
Жити хочеться, жити...
А у вірші “Серце ріки” Павла Вишебаби метафора водночас апелює до міфу, де річка стає межею, переправляючи з одного берега на інший:
Командире, прийом, затягнулась нічна переправа,
пливемо по ріці, що на мапах завширшки з канаву,
а на ділі за повінь дніпрову повніша,
місяць зблід і сконав, його рештки хитає на брижах
Тут з’являється міфічний триголовий Цербер та грецький острів Ітака (як символ дому або омріяного повернення додому, до якого Одіссей повертався близько 10 років після Троянської війни:
Цербер — пес чотириногий,
а Ітака — острів.
Як почуєш дзвін тривоги,
не питай, по кому обстріл.
[…]
і човняр вимагає платні, як сварливий рикша,
традиційно тут кожен дає йому найцінніше.
Смерть на війні наближена впритул до військових, які буквально перебувають між двох світів, постійно переживаючи досвід вічности, як-от у Ярини Чорногуз: “смерть – це те, що ми вже пережили / а бачте ми б’ємося все одно з вами”, – і досвід смерті: “ще життя зі шматком неба та / відрізаним від землі часом”. (“[мертвих немає]”. Осмислення сотеріологічного сенсу смерті:
я йду на той світ
я дуже довго йду на той світ
я ніяк не прийду
що далі — то важче терпіти його відсутність
тільки далі пахне куривом і життям
затерта зесеушна термуха
Поезія Ярини Чорногуз залишає виразне післявідчуття отого наскрізного барокового мотиву memento mory – пам’ятай про смерть (“Про смерть свою потрібно людям пам'ятати / І добрими ділами душу гартувати” (“Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного”)). Згаданий мотив memento mory опосередкований метафізичною концепцією поезії, у якій тема смерті осмислена часом і вічністю, межі між якими так само легко стираються, як війна стирає з лиця землі все живе на своєму шляху.
Часто розмивання межі створює ілюзію життя, втрати відчуття — сприймати життя без межі, як цілісність. Війна стає тим останнім днем. Так, вірш “Дивне відчуття коли відкриваєш рахунок” Бориса Гуменюка закінчується загибеллю від кулі товариша ліричного героя, і бачачи це, він робить висновок: “Після усього таке відчуття / Наче вже не залишилося межі / Яку не було б перейдено / Дивне це відчуття...”
Війна затирає цю межу між вимірами життя і смерті: “Будильник війни / пробудив живих і мертвих” (Максим Кривцов). Здавалося б річ, найточніше пов’язана з часом, але тут навпаки — будильник пробуджує не час, а вічність. Концепт неосяжної вічности приступає у простір життєвого світу людини.
Божественне в поезії Максима Кривцова стає частиною буденного фронтового життя: “Риє окопи / Марія / кожен робить / що вміє // Патрони несуть / Херувими / в посадку насипають / Серафими”. Схожий образ войовничої Діви Марії знаходимо у проповіді на “Покрову Пресвятої Богородиці” барокового письменника Лазаря Барановича, де Пресвята Богородиця подає щити захисту Христові, і ворожі стріли ламаються об щит Богородиці.
У Миколи Леоновича образ Мадонни, навпаки, маєстатичний. З метафорами мовчання і тиші співголосним є мотив молитви як внутрішньої стійкости у поезії з циклу “Володар трави”:
у молитві стоїш Мадонно
наче сниш у своїй царині
чи тікаєш кудись бездонно
або серце кладеш до скрині
Почасти “Людина сягає за межі самої себе, усвідомлюючи для себе всю цілісність буття і стаючи на шлях, який, як індивід, вона мусить пройти сама” (Карл Ясперс “Духовна ситуація часу”). У вірші “Боєць і Бог” Гліба Бабіча часопростір людини стає невід’ємним від божественного у модусі метафізичного бачення:
Як до безногого бійця
Прийшов босоніж син Творця,
Ступав по гільзах через дим,
а дим, як німб, летів за ним.
Боєць Його не впізнавав,
В гарячці братом називав,
просив води та глянуть там,
Чому так холодно ногам.
За Сьореном К’єркеґором, ця “відвага віри” виникає, коли людина може “вірити силою абсурду”, коли вона може “віднайти мир і спокій у власному болю” і “платить найвищу ціну за кожну мить свого життя”.
Людина у поезії військових передчуває вічність, яка приходить до неї ще в цьому світі. У Ярини Чорногуз:
ми сидимо посеред пустки
як посеред вічності
Ця вічність приходить у тиші, коли все замовкає, навіть музика:
ми сидимо посеред вічності
і вся написана світом музика занадто мовчазна
Водночас межа ще не перейдена, бо з’являється брама вічности:
сюди приходять коли очам вже не сила
коли легеням вже навіть не повітря
стукають у браму
таку вічну що старомодність скидається
на вінтажну забавку часу
Інша семантика часу простежується у метафорі ночі, зокрема в Максима Кривцова: “Ця дика ніч і тут горланить все минуле”; і дотичні метафори темряви “як темрява ковтає сонце”; і особливо чорноти: “Я йду по чорній вулиці / на чорне світло / чорні машини / виїжджають на чорне шосе // У чорному небі металеві чорні птахи / втім / я не можу розгледіти їх”. Чорний тут як стан душі, те що спустошує ліричного героя — це війна і смерть: “Пахне землею і пахне вогнем / на тротуарах лежать чорні люди / вони намагаються щось сказати / притуляюсь до одного / не дихає”. Чорний тут усюди довкола і в самій людині. Чорний затирає всі кольори і поглинає світло разом зі здатністю слухати своє серце: “А серця власного я далі / не чую”.
Але ліричний герой намагається віднайти вихід з цієї чорноти, тому шукає “червоні двері / яких насправді немає”. А далі: “Я заплющую чорні очі / і бачу чорні сни”. Саме темрява ночі асоціюється з чорнотою і втратою здатності бачити. Про це й писав Пауль Целан (“Злам подиху”): “Чорно / як рана пам’яті / вишукують очі тебе”.
У вірші “ніч, друг і ворог” Ярини Чорногуз саме ніч і пітьма замикають простір людини у двобої: “ніч заносить над тобою засув / замахується і вганяє тебе по коліна в землю”; “ніч стискає тебе в кулак / показує у сні поранених у бою”.
Вірш “Два: варіації” Миколи Леоновича виявляє час як “здатність бути поділеним на щось” (О. Фільц “Проблема часу в психологічному вимірі”). Людина тут дуже хистка, втрачає власний голос і сутність: “і за відсутності голосу / хочеться каменем стати / принаймні деревом”. Між рядками прочитується знайоме твердження, що часу немає, і це відображено через метафору “непрочитаних книг”:
Ніч минає у шепоті книг непрочитаних,
ліжко твердне, і тіло затерпне все,
і замість млості ‒
лункі секунди, тривожні.
Закінчення вірша апелює до метафізичного осмислення часу в поезії Івана Величковського (“Зеґар з полузеґарком” 1690 р.), який пише про денні та нічні години та про “минути” (хвилини) усіх — спільного всеосяжного часу (“минут всѣ времена”), а також “минути” злих (“минет слава”) і “минути” добрих (“минут хоробы”) ‒ часу як поняття справедливості. В Миколи Леоновича особливо звучить мотив тривожних нічних і до того ж лунких секунд. Здається, що ліричний герой на грані екзистенційної кризи у прагненні осягнути тривкість ‒ тут і тепер.
У вірші “Йона” Леоновича метафізика простору відображена в біблійній історії про триденне перебування пророка Йона у череві кита, і це перебування у череві Йона виявлене через мотив сну ліричного героя, від якого потрібно прокинутися, щоб відчути справжнє життя, вийти за межі комфорту, де можна “солодко” лежати.
Так, з метафорою ночі тісно пов’язана метафора сну. Тут можна перефразувати цитату Педро Кальдерона (“життя — це сон”), оскільки життя не здається сном, а навпаки: сон — це можливість прожити ті миті, які в реальності є неможливими. Як можливість повернутися до “нормального” життя, без війни. Виникає тотальна ностальгія за дофронтовою безтурботністю, подібно як в дорослої людини за дитинством.
Гліб Бабіч у вірші “Чорний янгол терикона” пише: “Сни — як шанси повернутись / Хлопці, беха, квітнуть вишні / Всі живі й усі сміються / тільки зранку вже не смішно”.
Сон стирає межі дійсного простору і наближує до найжаданішого. Ярина Чорногуз у вірші “про істину”: “і сниться дочка яка вічно чекає / тебе із війни / твою сиву тінь із болю та попелу / що обростає білим цвітом втрат / і дихає на всіх полум’ям”.
Ніч проникає в людське життя у Миколи Леоновича, виявляючись як на рівні чуття, так і на підсвідомому. Стерта межа між сном і смертю: “Ви всі спите. Ваш сон і ваша смерть / Сплелись в обіймах на гербах і травах / І Місяць кровію наповнивсь вщерть” (“Вночі всі живуть на небі” із вірша “Полтава” тощо).
У Максима Кривцова цей світ вже поранений. Світ стає згустком болю: “Світ болить / його судомить / розкажи мені про небо”; світ маліє: “Складається світ / як кораблик / з паперу”. І навіть простір власного серця є замалим і закритим: “Моє серце давно не б’ється / витікає, як річка”; “Так тісно у в’язниці / в камері власного серця / не вибратись / не дихати”. Простір цього світу стає недостатнім для людини, яка шукає істини, тому перетікає в метафізичні категорії, у чому виявляється тяглість “барокового духу” (Алехо Карпентьєр).
Фото: Євген Гулевич
07.06.2026