Класі, мабуть, в шостому нам ненадовго здалося, що ми знайшли на неї метод. Ми – це я і мій тезко через парту від мене, якого згодом мій майбутній кум (надалі – Кум) шанобливо прозвав Котярою. А на неї – це на вчительку. Ну, недолюблювали ми її, що тут скажеш. Та й вона, як на те, з усією взаємністю терпіти нас не могла. До того ж була не місцевою, не з нашого села. А таких недолюблювати легше, бо місцеві вчителі зазвичай виявлялися як не далекими родичами, то близькими сусідами, як не приятелями батьків, то батьками приятелів – так чи сяк, сильно не розгуляєшся. Доводилося мотати нерви чужим.
Метод був такий. Коли нам ставало надміру нудно, ми з тезком по черзі піднімали руку і ставили якесь запитання. Точніше, не якесь, а максимально дурне, ніяк не пов’язане з темою уроку і, ясна річ, обидва – одне й те саме. Можна як завгодно ганити радянську школу, але виховна робота в ній відзначалася немислимим сьогодні розмаїттям. Наприклад, учителі не лише спорадично жбурляли в учнів крейдою чи гатили їх транспортиром по плечах, а й мали право просто виганяти тих, хто намагався зірвати урок, за двері.
Наша вчителька попервах цим правом користалася, за що ми з тезком були їй щиро вдячні, бо, вигнані вдвох, могли собі разом збігати в сільмаг на коржики з лимонадом «Буратіно», пролізти в шкільний сад на яблука або – якщо щастило і з розкладом, і з погодою – засісти в кущах за спортмайданчиком і спостерігати, як старшокласниці стрибають на фізкультурі у довжину чи куди вони там стрибали. На жаль, досить швидко вчителька зорієнтувалася, про що нам ідеться, і винайшла контрметод: почала – теж по черзі – виганяти нас по одному. А одному хоч від коржика з лимонадом, хоч від старшокласниць радості мало. На тому наша спільна забава тоді й заглохла.
Не знаю, дивно це чи так і має бути. У кожному разі зі мною так є. Важко звикнути до того, що під час війни будь-чия смерть може настати миттєво, але ще важче – до того, що війна може змінити траєкторію будь-чийого життя назавжди. От є журналіст і письменник, автор – серед іншого – «Столика з видом на Кремль», лавреат численних престижних премій Павел Решка, який працював репортером в Афганістані й Руанді, Грузії й Чечні для майже всіх найвідоміших польських видань. І є Войцех Ґжендзінський – особистий фотограф президента Польщі Броніслава Коморовського і так само лавреат численних престижних премій за фоторепортажі з шести воєн на трьох континентах. Що мало статися, аби у віддавна не причетному ні до чого буковинському селі шляхи Решки і Ґжендзінського перетнулися зі шляхами Кума і Котяри? Власне, війна і мала статися.
Вирвавшись із Гостомеля до Чернівців, Оленка Масон наступного ж дня погнала мене волонтерити. Першими персонально до нас повалили буси з Туреччини, забиті берцями і розгрузками. Задзвонив Кум: висуваюсь, мовляв. Розгрузку потім дуже хвалив і дякував, про берці тактовно промовчав. Середній брат на зв’язок із-під Авдіївки не виходив. Молодший невдовзі опинився в Сєвєродонецьку і запросив тепловізор. Не відразу, але вдалося. А десь у квітні з Херсонщини озвався Котяра і сказав, що мріє про коліматорний приціл.
– Нащо йому, шоферові, коліматор? – трохи інакшими словами дивувався Кум. – Але як можеш, то дістань. Тільки з умовою, щоб ще цього року звільнив Херсон. А нє, то най відшкодовує десятикратно.
Далі було так. Масонка знайшла постачальника і передала коліматор мені. Я передав Кумові, а Кум – Котярі. Назавтра Котяра обматюкав по мобільному Кума, бо бачив, як люди прикручують планку замість штатного цілика, а ця якась не така, і не знати, куди її тепер тулити. Кум обматюкав мене, я – Масонку, Масонка – постачальника. Постачальник відповів, що ця планка Пікатіні справді не така, і прикріплювати її треба на тверезу голову. Тобто не на голову, а на газовідвідну трубку, замінивши попередньо накладку. Але робити це все одно краще тверезим. Після чого всі у зворотному порядку обматюкали Котяру. А дарма, бо до кінця року кацапи таки втекли з Херсона, і ніхто нікому нічого відшкодовувати не мусив.
Кумові, щоправда, й пізніше час від часу ставало нудно, як нам колись на уроках. Тоді він видзвонював Котяру і мучив його одним і тим самим питанням:
- Ти коліматор получив? Получив. А якого х.. Путін ще живий? Куди ти в п…. цілишся?
Коли вийшов український переклад «Столика з видом на Кремль», Павел із Войцехом вкотре приїхали в Україну, завітали до мене в гості і, щоб зробити новий журналістський матеріал, запитали, чи можу я їх звести з кимось із ветеранів. Обох братів я вже на той момент поховав, але Кум і Котяра якраз були вдома, в селі. Ми поїхали в село, засіли у Кума на кухні і довго розмовляли. Ну, як розмовляли: я наливав, Павел розпитував, Кум і Котяра, перебиваючи один одного, розповідали, Войцех фотографував. На прощання домовилися, що обов’язково ще зустрінемося. Зокрема – щоб хлопці побачили репортаж про себе, який мав з’явитися в тижневику «Polityka».
Репортаж з’явився. Але Котяра його не побачив, бо повернувся на фронт. І вже не побачить, бо минулого тижня я попрощався з ним – виснаженим до невпізнаваності привезеною з окопів хворобою – востаннє. Не він перший серед моїх однокласників, але перший – під урочисті три залпи холостими патронами. Схоже, той, від кого це залежить, навчався у нашої вчительки: поки що він виганяє нас із класу строго по одному, щоб ми там, за дверима, не надто веселилися.
P.S. Після похорону я написав до Павела Решки. Павел відреагував зворушливим постом на фейсбуці. Кум, відколи разом із програмою телепередач пропала районна газета, читати перестав, а польською і так ніґди не пробував. Але якщо страшно захоче, має шанс бодай побачити фоторепортаж зі своєї кухні.
Для ілюстрації використано знимку Войцеха Ґжендзінського зі згаданого фоторепортажу
05.06.2026