Сенс після знищення

У рамках мого, Олесі Ісаюк, авторського проєкту «Дешифрування на Лонцького» у неділю, 7 червня, о 15:00 на другому поверсі Національного музею-меморіалу відбудеться розмова з авторкою повісті «Одинак і Місяць» Юлією Сиромолот.

Олеся ІСАЮК

Національний музей – меморіал «Тюрма на Лонцького»

Центр досліджень визвольного руху

Ми вже звикли називати війну Росії проти України геноцидальною. Щороку поминаємо жертв Голодомору-геноциду. Поминаємо також жертв ще двох геноцидів, які сталися на теренах України, – Голокосту і Сюргюн. Поступово має шанси стати страхітливим трюїзмом розуміння, що майже все ХХ століття – це, по суті, досвід геноциду, позаяк СССР, у чиїх межах українцям довелося жити більшу частину цього часу, ніколи не припиняв ліплення «нової радянської людини», що передбачало знищення інших ідентичностей – національних, релігійних, політичних, соціальних…

І чи не найстрашніший момент у розмовах про геноцид і геноцидний досвід наступає навіть не в момент усвідомлення масштабів убивства і насилля. Найстрашніше – розуміти, що йшлося навіть не стільки про фізичне знищення як таке, скільки про вбивство за те, що ти є, ким ти є. І що якби був інший спосіб знищити самість, ідентичність, перервати можливість бути собою – то, ймовірно, його б і використали. Але від того геноцид не став би менш жорстоким.

А разом із самістю зазвичай вбивається і сенс буття – та й сенс загалом. Бо про що можна говорити перед обличчям найтяжчого зі злочинів?

Зворотний наслідок вищесказаного – спільнота, яка стала жертвою геноциду і все ж уціліла після нього, мусить наново відбудовувати сенс власного існування. Наново розуміти, для чого взагалі варто жити. Саме цим насправді зайнята вигадана уявою письменниці Юлії Сиромолот спільнота марсіві з повісті «Одинак і Місяць».

І тут є три шляхи. Перший та, ймовірно, найбільш очевидний – помста. Причому помста у таких випадках не знає іншого модусу, ніж «око за око, зуб за зуб». Не тому, що жертва озлоблена, а тому що один зі способів заспокоїти страх повторення жаху і втишити біль за мертвими –переконатися, що призвідці вже ніколи не матимуть сили повторити коли-небудь те, що раз уже зробили. Жорстокість помсти у даному разі – не про схильності месників, а про глибину і болісність пережитого.

Другий, теж доволі очевидний – потроху відвойовувати позиції. Поволі й максимально непомітно, збираючи сили і використовуючи обставини. Фактично йдеться про своєрідну керовану еволюцію. Одначе вона має важливий недолік – є ризик застрягнути в болю та ресентименті, марно намагаючись відбудувати те, що вже ніколи не повернеться.

І є, зрештою, третій шлях – найменш очевидний і найскладніший. Це пошук нового сенсу.

Цей шлях найменш очевидний, бо після тотального вбивства навіть думка про якийсь сенс може видаватися блюзнірством. Але тільки він відчиняє двері для справжнього відновлення – в тому сенсі, що повертає власне, максимально незалежне від інших бачення світу і, зрештою, відчуття недаремності присутності в цьому світі та спроможності міняти власну долю. Що позбавляє відчуття безсилля і безсенсовності, яке залишається після геноциду вцілілим членам спільноти-жертви.

Одначе цей шлях, у принципі непростий, сповнений парадоксами. Передусім, жертва геноциду вкрай мало нагадує традиційних для творів «високої полиці» драматичних страдників. Частіше це дратівлива, ображена на всіх, підозрілива істота, яка не схильна когось щадити. І не схильна до мінімальних поступок. Не лише тому, що вона має за собою досвід, який не знає напівтонів. А ще й тому, що її переслідує відчуття власної нікчемності як наслідок однієї з раціоналізацій її трагедії, спроби пояснити собі, чому ж її намагалися вбити.

І все це породжує гострий внутрішній конфлікт всередині самої потерпілої спільноти. Гострий настільки, що дехто ладний вбивати одноплемінників, аби лише відплатити ворогові. І це не єдина колізія, яка виникає в пошуках нового сенсу існування.

А ще на шляху з’являться люди, бодай зовнішньо належні до ворога. І доведеться вирішувати, що робити з ними. Як, зрештою, буде справедливо.

Власне у цьому колі крутяться персонажі повісті Юлії Сиромолот «Одинак і Місяць». Обговорення того, яким чином сюжет, на перший погляд, цілковито науково-фантастичного, далекого від гуманітарного знання жанру відчиняє двері до однієї з найскладніших тем для дискусій про постгеноцидні суспільства – уже в неділю, 7 червня, у стінах Національного музею «Тюрма на Лонцького».

Запрошуємо всіх, хто цікавиться історією, фантастичним жанром чи хоча б чимось одним із цього переліку.