Вона з Брюгге
«Вона –
мов Прованс в листопаді»
Оцим першим займенником «вона» треба впорядкувати зачин поезії. Зробити цей найважливіший перший рух, наче «па» у вальсі. То все тримається на першому рядку. Як фундамент у хаті, лише з тією різницею, що слід перевернути(сь) догори ногами. Поезія від своєї основи росте вниз. Навіть не росте, буде правильніше, а укорінюється. Перший рядок – нульова точка, з якої все і множиться. Проростає. І в авторки цим стартом стає «вона». Навіть не повнокровне ім’я, набрякле чіткістю визначення, не межовий знак, який відкидає всілякі домисли та сумніви. Але найбільше, замість імені, узагальнення, яке проте вже має своє струнке місце в ієрархії словесних взаємодій.
Хіба цей займенник на таке взагалі здатний? Питання невміле і школярське. Бо одразу згадується майже хрестоматійний приклад із укрліт та рок-культури, екзистенційний маніфест Москальця «А вона, а вона сидітиме сумна», який став голосом покоління у 90-х роках. І ця «вона» влучає в саме серденько, змушуючи його прискорено гупати із середини грудної клітки.
У такий спосіб простий особовий займенник набирає такої дивовижної сили, що здатен створити повідомлення навіть без втручання слова-дії. «Вона» породжує самодостатній, вібруючий сенсами, сигнал, що не потребує жодних віддієслівних часів, способів та форм. «Вона» дорівнює «Є», і цією суб’єктно-предикатною зв’язкою проростає крізь усі рядки поезії. Крізь простір і час. Взагалі крізь усе.
І, якщо перший рядок вірша – це прочинені двері у світ потаємного знання, то наступний – це рух крізь них енергії. Дамбу сумнівів прорвано певною визначеністю. І тепер у цей отвір струменіє рух думок, емоцій, змітаючи на своїй дорозі будь-яку перешкоду.
Тому «мов Прованс в листопаді» нам чітко підказує, що ми вже рушили в мандрівку. Яка вона буде? Що нас чекатиме на цьому шляху? Яким є Прованс у листопаді? Виглядає на випробування. На виклик. Листопад є місяцем не для Провансу, не для весни, не для квітучості. Чомусь зір застилає туман сірості та вологи. Таке враження, що починаємо спускатися у долину тіней. Бароковий присмерк, але не темрява, ніяк не згустки безформенних загадок, лиш присмерк із відповідною прохолодою, серпанком нечіткості, легким смутком та спліном. Листопад сам у собі містить щось спадаюче, якусь мінорну конотацію, втрати та зниження. Відтак перебувати посеред листопаду – це піддатися волі природи, її засинанню, її втишенню.
Усе це лише посилюють наступні рядки поезії:
«Самотня олива –
містраль нахилив її стовбур»
Ці кілька слів насправді можна розгорнути у якусь психологічної заплутаності новелу. Суміш Коцюбинського та середземноморської екзотики. Слово «самотня» не виникає знічев’я. Воно зазвичай позбавлене випадковості, адже наростає поза видимою нам межею якоюсь причинністю, ескапізмом чи вибіленим болем. Стусове «в самоту мою і німоту» пульсує сенсом пустельництва у схожих випадках порівнянь.
Яка достеменно ця самотність оливи є? Хто може точно описати? І в автора вона буде своєрідною, і у кожного з читачів. Ми всі годні додати тут щось своє, власний виплеск підсенсів. Множина самотностей. Безліч досвідів, які можна об’єднати схожим співпереживанням. Одне залишиться непорушним – на горизонті нашого, всіх разом сприйняття, пустельний крайобраз збіжиться у один об’єкт, який можна за згодою із усіма навколо буде визначити оливою.
І найважливішою виявиться та деталь, що містраль, якому словник дає визначення – «сильний, холодний та сухий північно-західний вітер, що дме з гірських районів (Севенни) через долину річки Рони до Середземного моря» – не зламав дерева. Лише нахилив. Тут оте «не зламав» легко впадає у темну гущавину можливих психостанів, аби вибратися із цього падолу впевненістю, що самотнє дерево має настільки сили та впертості, щоб лише нахилитися, тобто піддатися силі змін, хоча все ж зберегти ідентичність. І то вже не просто олива, але якийсь знак, що вказує напрям деконструкційної сили і засвідчує їй протидію. Що є твердим переконанням про можливість перетривати у часи геть непростих викликів.
«Лавандове поле давно відцвіло,
всі соняхи стято,
лоза виноградна, хоч гарна,
але вже без грон…»
Ця поезія поступово рухається берегом по той бік вічної ріки, де не залишилося жодних квітів. І пасивність, що переконливо домінує у творенні крайобразу «відцвіло», «стято», безпомилково підводить нас до того виду проминальності, яким закінчується всіляка пора збору врожаїв та цьогорічного життєіснування. І те саме фіксує відсутність виногрон. Так ніби спеціально названо все те, чого немає. Справжні списки відсутнього, як доказ перебування у тому місці, у той час, коли саме буття є швидше небуттям із втратою надій та певних радісних сценаріїв. Це п’єса про наближення смерті.
Лоза без грон має геть сумнівну категорію гарності. Хіба вона саме такою є гарна? Аж ніяк. Вона гарна лише у двох точках: у минулому, ще з плодами, і в майбутньому, знову з плодами. А теперішнє провисає на цій натягнутій струні часового феномену, і саме цим вона, лоза «але вже без грон», може видаватися гарною, як тінь на платоновій печері, як звук лютні, який ще триває, хоч струн вже кілька хвиль як ніхто не торкається. Тут тільки й справжнього, що залишається, то це «але вже без грон». Цей момент є істинним, а все поза ним потопає у розфокусованих закапелках алхімічної лабораторії. Тому авторка не має сміливості просто назвати лозу гарною. Усе має залишитися у сповнених сумнівів домислах – «лоза виноградна, хоч гарна,/ але вже без грон…»
Але, на щастя, на цьому уся ця штивна сповільнена аж до нерухомості конструкція образів, мов залитий бурштином світ, мов залізобетон емоцій, покривається тріщинами, сколами, осипається і розлітається на порох, вивільняючи усю накопичену внутрішню силу:
«Та щойно вона усміхнеться –
лавандових піль мерехтіння
і соняхів пломінь,
й грон полиск рожевий
і в тій усмішці зринуть,
як світло Провансу
коштовне»
Усміх, не виключено, що позичений/відтворений у Джоконді, приводить у рух усю машинерію перетікання соків та звільнення потаємних пружин. Усе знерухомлене починає оживати, розправляти м’язи, випускати довгі паростки енергії, змін та життя: «мерехтіння», «пломінь», «полиск», «зринуть», «світло». Таке враження, що ми спускалися в долину тіней лише із тим наміром, щоб взяти зручний темп, ритм та, вхопивши момент руху, випурхнути із цього яру зі швидкістю світла, світло і осідлавши. Усяка листопадова зневіра не має тут більше ні місця, ні сили, ні перспектив. Відумерлі лаванди, соняхи та виноградні грона раптово воскресають, осяяні зсередини духом пишних барв, запахів та візуальних ефектів. Усміх вмикає реверсний режим відтворення життя. Ніби на повторі дивимося спортивну подію, щоб визначити під ретельними поглядами журі, що ж насправді спричинило цей каскад метаморфоз, буйство екзистенції та ренесансний пароксизм. Де ця точка, що переписала сумну, меланхолійну історію, котра заповідалася на самому початку? Хтось чи щось перемкнуло тумблер, і енергія потекла нестримним потоком у зворотному напрямку. Епітети раптом набрали неабиякої ваги, і відверто перетягнули на свій бік усі можливі виграшні номери в поетичному лото: нехай спершу нейтральні «лавандових», «соняхів», «рожевий» завершаться кодою найвищого регістру та смачності, адже буде йтися про світло «коштовне». І, якщо в Москальця вона «сидітиме сумна», то в Петросаняк «щойно вона усміхнеться», як потечуть «ріки живої води».
І ми вкотре полегшено видихнемо, відступивши від прірви.
04.06.2026