СПОНУКИ ДО ЗДОБУТТЯ СУБʼЄКТНОСТІ УКРАЇНИ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ БАР'ЄРИ ДО ЇЇ УТВЕРДЖЕННЯ
Ірина СТАРОВОЙТ,
літературознавиця, поетка, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри культурології Українського католицького університету.
Доповідь, виголошена на Круглому столі «Субʼєктність України: державницькі, етнопсихологічні й ціннісні аспекти», що реалізовується Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Суб'єктність України – це наша агентність, спільна дія та спільна дума. Психологічні бар’єри, звичайно, існують. Соціальна психологія тут дуже важлива, і вона залежить від того, які люди складають суспільство: які в них біографії, який досвід формування, які цінності, мрії і як вони їм слідують. Отож говоримо про суб’єктність країни. Проте коли немає суб’єктності кожної окремої людини або принаймні значної кількості саморушних людей – навряд чи країна так просто може цієї суб’єктності набути.
Якщо згадати 1991 рік (а він для нас референтний, оскільки це рік нового витка української незалежності) – то чи ж були тоді в Україні люди і спільноти, здатні взяти на себе відповідальність за візію держави і за її втілення? Відповідь – радше ні.
Інституції в державі працювали погано, насамперед тому, що вони недобре працювали вже наприкінці існування Радянського Союзу. Керували ними передусім посткомуністичні еліти. Союз розпадався зсередини, і цей колапс відбувся ще до падіння самої вертикалі влади. Але коли ті самі інституції мали відповідати вже за нову незалежну державу, вони виявилися мало дієздатними.
Тоді всі насамперед думали про економіку та економічні показники. Але те, що відбувалося «тут» – у свідомості, у культурі, у способі мислення – теж визначало ймовірність нашого квантового стрибка: переходу від однієї економічної системи до іншої, трансформації, народження малого бізнесу, відповідальності за свої громади, готовності брати лідерство. Без лідерів суб’єктність неможлива.
Коли аналізую падіння Радянського Союзу, мені спадає на думку, що тоді співіснували дві важливі реальності. У Західній і Центральній Європі панувало відчуття «медового місяця». Здавалося, що холодна війна, яка будь-якої миті могла стати ядерною, остаточно завершилася. Нібито настало примирення – двох ворогуючих систем, капіталістичної і соціалістичної, більше немає, адже колишні республіки і сателіти СРСР прийняли ідею вільного ринку та приватної власності, тоді як у капіталістичних європейських країнах закорінилася ідея так званої «welfare state» – держави добробуту, де суспільство своїми податками і перерозподілом благ підтримує тих, хто не може подбати про себе сам.
Тим часом Україна входила в незалежність з глибокими внутрішніми проблемами. Передусім демографічними. Минуло лише п’ять років після Чорнобиля, і наслідки катастрофи були не лише екологічними, а й людськими: багато дітей так і не народилися, суспільство стрімко старішало. І, мабуть, найтривожніше: різко почало змінюватися співвідношення між тими, хто працює, і тими, хто вже досяг пенсійного віку і не зможе працювати. В абсолютних цифрах ця кількість тоді і тепер співмірна – йдеться про 11–12 мільйонів осіб. Однак уже за переписом 1989 року ця пропорція складала критичне число 1 песіонер на 2 працюючих, а сьогодні, ймовірно, це значення 1 до 1,5. Це погані показники, які свідчать про стрімко старіюче населення. Але що з ними робити? Як суспільству в таких умовах не лише виживати, а й набувати агентності та справжньої суб’єктності?
Насамперед, на мою думку, нам варто усвідомити: Європа, на жаль, втратила власну суб’єктність ще у 2022 році, а якщо зовсім чесно, то у 2014-му чи 2008-му. Все, що сталося потім з Україною у великій війні за незалежність, сталося також тому, що європейські партнери не ризикнули взяти на себе лідерства – не лише політичного, а й лідерства смислів. Вони не протиставилися тій ідеологічній потузі, якою на момент середини 2010-х років Путін і путіністи зробили Росію, європейці проігнорували виклик і не вступили у когнітивну війну.
Важливо зрозуміти, як виглядає парадигма ризику і небезпеки.
У житті людини й країни постійно виникають виклики. Іноді вони є екзистенційними – такими, що загрожують самому існуванню. Якщо ми приймаємо виклик, то виходимо із зони комфорту в зону ризику. Але ризик не завжди веде до катастрофи. Після ризику настає зона небезпеки, проте і вона не обов’язково переходить у загрозу. Вона може розв'язатися в happy end.
Якщо нам усе вдається і ми проходимо через небезпеку, для нас відкривається можливість знайти себе на новому рівні існування і на новому рівні взаємодії. Саме так формується лідерство смислу.
Проблема от у чому: якщо на першій сходинці ми не наважуємося вийти із зони комфорту в зону ризику, то далі нічого не відбувається, і зрештою весь той потенційний прогрес стає неможливим. Мені здається, саме це і сталося з Європою за останні десятиліття. Після перемоги над нацизмом Європа втратила здатність позитивно ризикувати. Адже ризик веде не лише до небезпеки, а й до нового кращого. Невміння поставити щось на кін, зробити зусилля заради великої мети – це ознака занепаду.
Європу за це критикували ще напередодні Першої світової війни. За неможливістю розпізнати й усвідомити, що імперський лад завершується, прийшла потреба глибоких реформ. Ця короткозорість завершилася колапсом системи й війною, яку тоді назвали «війною, щоб завершити всі війни», і яку ми знаємо як Першу світову.
Також треба внести ясність: у 1991 році стосовно України й українців з боку Європи було багато нещирості. Не лише ми як пострадянське суспільство жили подвійними стандартами – Європа теж часто говорила одне, думала друге, а втілювала врешті-решт третє. Європейський Союз тоді тільки починав формуватися як політичний проєкт. До того це був переважно торговельний, економічний союз. І важливо пам’ятати: майже всі ключові держави ЄС були колишніми імперіями.
Коли ж розпався СРСР, країни Центрально-Східної Європи не захотіли залишатися в «нейтральності». Вони поспішили вступити до НАТО, а потім і до ЄС. І це теж була форма їхньої суб’єктності. Цікаво, що представників Польщі чи Балтійських країн у європейських структурах тоді часто називали «параноїками», коли вони попереджали, що Росія стає загрозою. Вони говорили про це ще тоді, коли Захід не хотів цього чути.
Після приходу Путіна до влади Росія не запропонувала жодної візії майбутнього, а тільки розворот назад у минуле – реставрацію радянського міфу і ностальгії, яка великою мірою є аморальною ностальгією.
І найважливіше – у Радянському Союзі всі досягнення були «безнаціональними». Не ставився лейбл національності до винаходів і винахідників, до тих людей, які рухали радянську Україну вперед. Наприклад, про Сергія Корольова ніде і ніколи не було сказано, що він – українець. Той, котрий запустив на орбіту спочатку літальний апарат, потім живу істоту, собаку, згодом людину, вернув її на Землю, а потім випустив цю людину у відкритий космос. Усе це було «радянське досягнення».
У той час, як кожна трагічна провина (справжня чи вигадана) завжди національно маркувалися. Наприклад, в трагедіях Другої світової з погляду сталіністів були винні українці на окупованих територіях чи забрані в трудовий полон до Німеччини, або кримські татари, яких як цілий народ звинуватили в “колаборації з Гітлером”. Далі знаємо.
І ціна, яку Україна сплатила у Другу світову війну, теж ніколи не була повною мірою артикульована. Адже Україна була окупована повністю майже на три роки. Саме через Україну двічі прокотився фронт – туди й назад. Саме українцями буквально «загатили» Дніпро під час форсування.
Ми досі маємо проблему з архівами, з пам’яттю, з доступом до власної історії. Частина архівів була знищена війнами, частина – радянською цензурою, частина – просто спалена на місцях чи вивезена до Москви при відході КГБ. А як може бути суб'єктною країна, яка не має свого архіву?
І зараз Росія робить усе для того, аби контролювати наратив. Їм навіть не так важливо, що Київ не вдалося «взяти за три дні». Їм важливо, як про це говоритимуть їхні нащадки. Російська пропаганда багато працює над тим, аби індоктринувати людей, робити їм ін'єкції «правильної історії», яку нібито тільки вони знають і тільки вони вміють розказати.
Саме тому суб'єктність українського народу як категорія набагато складніша, ніж просто психологічна здатність до лідерства. Українська суб’єктність та самозарадність стали можливими лише тоді, коли ми почали відновлювати соціальний і культурний клей, коли знову навчилися гуртуватися в спільноти.
І тут важливо, що в Радянському Союзі колективізм був токсичним і насильницьким. Людям не давали вибору. Тому після розпаду Союзу багато українців відсахнулися в інший бік – у приватність, у «мою хату скраю», у побудову власної екосистеми за високим парканом. Бо їхні прабатьки так багато втратили, а спадкоємство кілька разів було перерваним, тож треба було майже в кожному поколінні починати все з нуля. І чимало українців після розпаду СРСР таки не знали, як це – гуртуватися, жити разом, творити великі спільні проєкти. Натомість суспільство вчилося виживати індивідуально: не довіряти нікому, закриватися у власних родинних проблемах, відправляти когось із сім’ї на заробітки за кордон, будувати дім за домом, обносити їх високими парканами й вірити, що діти-внуки житимуть поруч і світ залишиться таким, як вони його знають.
Але світ змінився до невпізнання… Багато зусиль і ресурсів були вкладені не зовсім мудро, недалекоглядно. Проте це теж був своєрідний терапевтичний жест суспільства, яке після травм і втрат намагалося повернути собі бодай якесь відчуття опори і добробуту.
І саме тому 2004 рік став таким важливим досвідом. Вкрадені вибори і протест проти такої несправедливості вперше показали українцям: якщо ми здатні згуртуватися, то можемо досягти результату. І цей результат може бути спільним великим виграшем.
Після переможної Помаранчевої революції настав той короткий період, коли все українське раптом стало престижним. Тоді вперше почали відкрито говорити навіть про травматичну пам’ять, зокрема про Голодомор – не як про ознаку нашої поразки чи меншовартості, а як про спільний досвід, який пояснює: коли рішення за нас ухвалюють в імперських столицях, нічого доброго з цього не виходить. Так само і Чорнобиль був не «фатальною випадковістю», а катастрофою, створеною людьми – наслідком рішень, ухвалених далеко від України і без відповідальності перед нею.
Революція Гідності, боротьба з корупціонерами, зрадниками присяги і нечесними людьми на верхах української влади, її безвідповідальність та готовність розстрілювати власних громадян, Небесна Сотня, втеча Януковича до Росії, анексія Криму – за кожним болісним моментом в історії незалежної України завжди стояла Росія.
Європа ж, мовчки спостерігаючи за поступовим руйнуванням міжнародного порядку і права, просто усе це проковтнула. Вона в той момент уже дуже добре розуміла, що відбувається. Але значно зручніше було і далі вдавати, ніби нічого надзвичайного не сталося – зберігати business as usual, не виходити із зони комфорту, не ризикувати усталеними економічними й політичними зв’язками.
Лише після реформи децентралізації, на мою думку, в Україні справді почалося те, що британці назвали take back control – суб’єктність і повернення контролю над власним покликанням і життям. А після повномасштабного вторгнення Україну почали міряти зовсім іншою шкалою – не як «молоду пострадянську державу», а як країну з тисячолітньою історією: політичною, духовною, культурною, соціальною.
І водночас самі українці почали ставити собі нові питання. Не лише «де мій спадок?», а значно глибше – «де моя спадщина?». Де моя Київська Русь? Де моє бароко? Де мій Сковорода? Де мій Шевченко, прочитаний по-новому, як сучасник, а не музейний символ?
І разом із цим народжувалося ще важливіше питання: «де моє ми?» Не просто «хто я?», а «до якої спільноти я хочу належати, де мене чують, де мій подвиг і мої мрії та потреби мають значення?» Так ми поступово досвідчили і зрозуміли головне: людина не може повністю реалізувати себе наодинці. Неможливо бути щасливим у суспільстві нещасливих людей.
Тому connection, collaboration, communication, commitment і contribution – ці п’ять «С», які українці продемонстрували за останні 15 років, – стали нашими абсолютно рятівними параметрами.
Тож хочу завершити фінальною строфою з вірша британського поета 19 ст. Вільяма Ернеста Генлі «Invictus», яка є епіграфом тихого стоїцизму до міжнародних ветеранських «Ігор нескорених»:
It matters not how strait the gate,
How charged with punishments the scroll.
I am the master of my fate,
I am the captain of my soul.
(Байдуже мені — вузькі чи широкі ворота,
і скільки ще випробувань записано мені на роду.
Саме я господар своєї долі.
Я сам — капітан своєї душі).
Мабуть, ця карбована поезія дає нам найкоротше визначення суб’єктності.
04.06.2026