Дмитрасевичі – чи, точніше, Ґмитрасевичі – належали до когорти тих галицьких родів, в яких з покоління у покоління зростали священники й учителі, праця котрих на ниві просвітництва упродовж десятиліть приносила щедрі плоди. Тадей Дмитрасевич (саме він першим почав писати «Д» замість «Ґ») залишив по собі незатертий слід в історії Судововишнянщини. Багатогранна діяльність – як учителя, просвітителя, краєзнавця, археолога, художника і літератора – винесла його на перше і, напевно, недосяжне місце серед діячів цього краю. Адже Т. Дмитрасевичу вдалося стати відкривачем – літописної Судової Вишні, засновником – історико-краєзнавчого музею у Судовій Вишні, рятівником – дерев’яної церкви Св. Миколая XVII ст. у с. Дмитровичі (нині – пам’ятка архітектури національного значення), а також у радянський час залишатись вчителем-просвітителем.
В історії Судововишнянщини рід Ґмитрасевичів пов’язаний спочатку із с. Дмитровичі, де його представники учителювали впродовж трьох поколінь. Першим, хто прибув сюди, був Михайло (1839–1896), син Івана та Анни Бриттан – яворівських міщан. Проте Ґмитрасевичі корінними яворівцями не були – у своїх спогадах, занотованих Оксаною Яремчук-Петьовкою, Антоніна Дмитрасевич, Тадеєва сестра, зазначила, що її прадід Іван Ґмитрасевич походив із Білорусі¹. Чи не Михайловим батьком був отой Іван Ґмитрасевич, котрого згадують у зв’язку із заснуванням у Яворові руської (української) гвардії? В період Весни народів на Яворівщині створили окружну Народну раду² (серпень 1848 р.), а відтак взялись за організацію руської гвардії. Головним провідником українського національного руху на цьому терені був парох зі с. Шкло о. Григорій Гинилевич³, який підтримував зв’язок і Головною руською радою у Львові та привозив зі столичного міста зброю для яворівської гвардії⁴. Це військове формування мало темно-синій прапор із золотим левом⁵. Напередодні його посвячення яворівці вислали до Перемишля свого гвардійця Івана Ґмитрасевича, аби він привіз надрукований текст присяги. Його поява на перемишльських вулицях з левом на козацькій шапці та шаблею при боці захопила і вразила місцеву людність. Але якщо серед українців його образ викликав піднесення, то серед поляків – явне невдоволення⁶. Цілком ймовірно, що згаданий яворівський гвардієць-посланець до Перемишля був батьком Михайла Ґмитрасевича (у крайньому разі – котримось із його родичів). Що ж до матері, Анни Бриттан, то вона походила із відомого роду яворівських міщан, з якого вийшло чимало знакових постатей⁷.
Вчительську діяльність Михайло Ґмитрасевич розпочав на рідній Яворівщині – у с. Прилбичі⁸, де пропрацював у місцевій народній школі з 1864 до 1868 року⁹. З 1869 учителював в с. М’якиш Новий Ярославського повіту¹⁰, з 1876 р. – у с. Вільшани Перемишльського повіту¹¹, з 1880 р. – у с. Поповичі Перемишльського повіту¹², у 1882 р. – в с. Орява на Стрийщині¹³, і врешті 1883 р. перебрався до с. Дмитровичі Мостиського повіту¹⁴, де працював народним учителем до кінця своїх днів. Прибув сюди зі своєю уже на той час чисельною сім’єю – дружиною Катериною з Корончевських¹⁵ та шістьома дітьми – синами Миколою, Іваном, Антоном (Тадеїв батько, народився 31 серпня 1868 р.), Михайлом (1870 р. н.), Йосифом (1877 р. н.) та донькою Анною (1878 р. н.)¹⁶. У Дмитровичах 5 серпня 1883 р. народився наймолодший син Михайла – Володимир, якому судилося зробити найуспішнішу кар’єру.
Загалом М. Ґмитрасевич провчителював 37 років, помер передчасно 4 червня 1896 р. на 57-му році життя, захворівши на туберкульоз (у тогочасній Галичині – «вчительська хвороба»)¹⁷. Похорон відбувся 6 червня. В останню путь покійного проводили учителі та священники з околиць і селяни. Трагедію життя довголітнього дмитровицького учителя змалював у промові над його домовиною місцевий настоятель о. Теодор Савула¹⁸. Якоюсь мірою його слова віддзеркалюють незавидне становище багатьох народних учителів того часу, яким доводилось працювати у, без перебільшень, нестерпних умовах:
«Св.[ітлої] п.[ам’яті] Михайло був людиною сильною і здоровою, дивлячись на нього кільканадцять років тому, я думав, що до сто літ житиме. Як мені щиро шкода його було, коли я бачив, як він бореться з крайньою убогістю (нераз сам мусив випасати корову¹⁹ – годувальницю його численної сім’ї), і його майже надлюдські зусилля у тій норі з сотнею шкільної дітвори […] Не всі ці працівники (учителі – М.Х.) отримують належну опіку звідки мали б, так і св. п. Михайло, окрім цих жалюгідних умов, дуже переживав, що своїй чисельній сім’ї не міг забезпечити належного побуту. 30 років був тимчасовим учителем, і лише впродовж останніх 6 років усталився на цій посаді²⁰[…] Переживання і біда рвали його здоров’я, а надмірна праця кинула його в обійми передчасної смерті, осиротивши сім’ю, з якої тільки двоє синів, учителі, можуть заробляти собі на життя…»²¹
З часопису «Шкільництво» («Szkolnictwo»), де помістили цей некролог з промовою о. Т. Савули, довідуємось також, що два місяці напередодні смерті М. Ґмитрасевич нарікав на несправедливе нарахування йому заробітної платні – незважаючи на уже тривале перебування на посаді сталого вчителя, він таки не отримав п’ятилітнього додатку до зарплати²². Там же резюмували: «Нам видається, що то страшне мучеництво – служити 37 років і не добитись більшої платні, ніж неповних 300 злр.²³ і вбивчої нори, яку наші добродії називають помешканням»²⁴.
Попри невідрадне матеріальне становище, М. Ґмитрасевичу все ж вдалося забезпечити своїм дітям добру освіту. Про найстарших його синів у сімейному альбомі зберігся лишень скупий запис: Микола був учителем і помер у Любешці (пов. Бібрка), а Іван – священником і помер в Галівці (пов. Ст. Самбір). Третій син Антон, Тадеїв батько, навчався в учительській семінарії. Відчутною допомогою для нього, очевидно, була стипендія із фонду, створеного Галицьким сеймом для підтримки учнів та учениць семінарій. Згідно з рішенням Крайового виділу, А. Ґмитрасевичу надали її уже в перший рік навчання на період з 1 квітня 1891 р. до 30 червня 1893 р. – у розмірі 50 злр. у рік²⁵. Першим місцем його вчительської праці була школа у с. Черневе на Мостищині²⁶. Вчителювати у рідних Дмитровичах почав із 1899 р.²⁷ Те, що А. Ґмитрасевич залишився працювати у тій же школі, де і його батько, засвідчує, серед іншого, і ту довіру, якою користувалась сім’я у жителів села. 2 лютого 1904 р. він одружився з Кароліною Терлецькою (15 лютого 1872 – 2 січня 1945) у Львові в костелі Св. Лазаря²⁸. Свідками на весіллі були судовий службовець Михайло Пулюй (брат Івана Пулюя) та писар Владислав Сливинський²⁹. У них народилось двоє дітей – син Тадей і донька Марія-Антоніна. Як і батько, він з сім’єю спочатку проживав у помешканні школи, і тільки 1932 р. придбав хату³⁰.
Батьки Тадея Дмитрасевича – Антон і Кароліна (з Терлецьких)
Що ж до інших дітей М. Ґмитрасевича, то четвертий його син Михайло подався робити військову кар'єру, був підофіцером в австро-угорському війську, помер 1900 р. в Гориції (Görtz)³¹. П’ятий син Йосиф 1898 р. вступив у Львівську духовну семінарію³², однак навчання завершити йому не судилось – 18 січня 1900 р. на 20-му році життя він помер. Останні свої дні провів удома, у Дмитровичах³³. Отож, 1900 р. не стало двох середущих синів Михайла Ґмитрасевича – Михайла і Йосифа.
Гімназисти Перемишльської гімназії з українською мовою викладання. Під цифрою 1 – Володимим Ґмитрасевич, 2 – Теодор Пасічинський (пізніше – оперний співак), 3 – Пантелеймон Шпилька (пізніше – священник, творець Команчанської республіки). 1900 р.
Наймолодшому із Михайлових синів Володимирові судилося зробити найпомітнішу кар’єру. Закінчивши Перемишльську гімназію (1904 р.), він вступив на філософський факультет Львівського університету. Чи на той час Володимир планував священничу кар'єру – невідомо. Знову-таки із підписів під фото в родинному альбомі Дмитрасевичів довідуємось, що певний час він був домашнім учителем у с. Ботелка Вижня (Височанського деканату)³⁴, де навчав доньку о. Іларія Солтикевича Соню. Молодий учитель закохався у свою ученицю, але їм не судилося бути разом. Ця особиста драма визначила все подальше життя Володимира: після закінчення духовної семінарії він прийняв свячення неодруженим (1 вересня 1912 р.)³⁵. Впродовж 1925–1941 рр. був настоятелем храму Св. Йоана Хрестителя у Перемишлі, а у 1929–1935 рр. – ректором тамтешньої духовної семінарії. За період свого душпастирювання отримував різні нагороди. Зокрема, 1928 р. удостоївся почесного титулу Домового прелата Його Святості³⁶. Помер 8 лютого 1941 р. у Перемишлі, де і похований у капітульній гробниці³⁷.
***
Тадей Антонович Дмитрасевич народився 27 травня 1906 р. Згідно з записом у метричній книзі, в родах допомагала місцева повитуха Ева Білас. Таїнства хрещення і миропомазання здійснив парох о. Т. Савула, однак не одразу після появи хлопчика на світ чи на другий-третій день, як тоді водилось³⁸, а щойно 5 червня, тобто більш ніж за тиждень³⁹. Хрещеними батьками малого Тадея стали його тітка Анна Ґмитрасевич та селянин із Дмитрович дяк Григорій Гринишин ⁴⁰. Про дитячі роки Т. Дмитрасевича майже нічого не відомо. Про його захоплення навчанням ще змалечку свідчить дуже промовистий спогад сестри: «Я більше була пристосована до сільської праці, вміла все робити по господарці. Брат же більше тягнувся до книжок. Коли випадало залишатись нам самим і поратись вдома, то іноді все мусила робити сама»⁴¹.
Здобувши початкову освіту, Т. Дмитрасевич впродовж 1916–1924 рр. навчався у Перемишльській гімназії з українською мовою викладання. Про його успішність у гімназійні роки можемо судити з виказу оцінок за перше півріччя шкільного року 1922/23, коли він навчався у 7 класі (документ підписаний 1 лютого 1923 р.). Оцінку «дуже добре» він мав з поведінки, релігії, польської та грецької мов, гімнастики і співу; оцінку «добре» – з руської (української), латинської та німецької мов, історії, географії, математики, фізики та хімії⁴². Тобто відмінником Т. Дмитрасевич не був. Іспит зрілості склав 27 червня 1924 р., в атестаті отримав відмітку-рекомендацію вступати до університету («… z postępem celującym do studiów w szkołach akademickich»)⁴³.
У гімназійний період викристалізовувався світогляд Т. Дмитрасевича, формувались ті цінності, яким він залишався вірним до кінця своїх днів, серед яких – служіння своєму народу, любов до рідного краю. Важливе значення у цьому однозначно зіграла скаутська організація «Пласт», до перемишльського осередку якої він належав. Тоді у Перемишлі діяв Пластовий полк ім. полк. Івана Богуна, який складався із шести гуртків – «Бобрів», «Зозуль», «Круків», «Псів», «Пугачів» і «Чайок». Т. Дмитрасевич належав до «Псів». Зі звітів вимальовується подай приблизна картина тодішньої діяльності перемишльського скаутського осередку та конкретно його у ньому участі. За період свого перебування у «Пласті» – з 1921 по 1923 рр., як засвідчують звіти, – Т. Дмитрасевич частіше, ніж його приятелі, готував реферати, які виголошував на сходинах. Зокрема про Василя Стефаника (у звіті відзначено, що реферат дуже старанно підготовлений)⁴⁴, Т. Шевченка («Коротка характеристика історично-романтичних поем Т. Шевченка»)⁴⁵. Донині збереглося відзначення Т. Дмитрасевича з підписом полкового опікуна Теодора Поліхи – «за дуже добре повнення трудних і відповідальних пластових обов’язків, а з окрема за виконання головної прикраси домівки (намальовання тризуба)»⁴⁶.
Тадей Дмитрасевич серед пластунів (у другому ряду зверху четвертий зліва)
У той час перемишльські пластуни активно займались впорядкуванням українського військового цвинтаря у Пикуличах. Зі звітів бачимо, що Т. Дмитрасевич не пропустив майже жодних відвідин кладовища⁴⁷. Остання згадка про нього у пластунських звітах стосується 31 травня 1923 р. – тоді пластуни мали черговий похід на кладовище у Пикуличах, де з пів сьомої ранку до 12 години працювали над упорядкуванням гробів, зокрема розчистили територію від хащів і покосили траву⁴⁸.
Тадей Дмитрасевич – випускник Перемишльської гімназії. 1924 р.
Після успішного закінчення Перемишльської гімназії Т. Дмитрасевич 1925 р. вступив у тамтешню духовну семінарію, однак не провчився у ній і року. Після появи рішення, що висвячувати на священників будуть тільки у статусі неодружених (целебсів), чимало семінаристів покинули навчання, серед них і Т. Дмитрасевич. Ще напередодні він їздив до митрополита Андрея Шептицького у складі делегації із трьох осіб, пізніше згадував, що «двічі цілував руку митрополита». А вже в літньому віці розповідав, що зважився на цей крок і покинув семінарію «не з переконання, а з почуття солідарності з своїми колегами»⁴⁹.
Отож, після нетривалого навчання у духовній семінарії Т. Дмитрасевич ще того-таки 1925 р. вступив до Львівського університету імені Яна Казимира. До складання екзаменів він уперше зголосився аж 23 травня 1930 р.,⁵⁰ а останній із них склав 16 грудня 1933 р.⁵¹ Дипломну роботу підготував на тему «Педагогічне значення слухняності та принципи, за якими її слід вимагати». Його 40-сторінковий рукопис оцінили на четвірку. У відгуку (20 червня 1936 р.) екзаменатор проф. Казимир Твардовський зазначив:
«Вона (дипломна робота – М. Х.) свідчить про похвальне прагнення до прозорого викладу та до точних формулювань, однак реалізоване це прагнення не завжди вдало. Як педагогічне значення послуху, так і засади, за якими слід його вимагати, Кандидат розглядає на тлі різних різновидів (типів) послуху, що, щоправда, має свої позитивні сторони, але водночас ускладнює чітке виокремлення основних моментів проблеми. Крім того, виклад роботи подекуди грішить загальниками. У предметному плані погляди Кандидата, загалом слушні, місцями виявляють надто далеко посунутий оптимізм. У цілому робота заслуговує на те, щоб оцінити її як добру»⁵².
Диплом магістра філософії із педагогіки Т. Дмитрасевич отримав 23 червня 1937 р⁵³. Таке тривале навчання в університеті (вступ у 1925 і отримання диплому допіру у 1937 р.), яке тривало із перервами, слід пов’язувати із непростим матеріальним становищем і потребою заробляти на прожиток. Сестра Антоніна згадувала, що Т. Дмитрасевич був приватним учителем у селі Висічка на Тернопільщині, щоправда, не вказала, у яких роках⁵⁴. Детальніше про період кінця 1920 – першу половину 1930-х рр. у його житті наразі нічого не відомо.
Тадей Дмитрасевич у Дмитровицькій школі. Кінець 1930-х рр.
Приблизно з середини 1930-х рр. Т. Дмитрасевич активно ангажувався у культурно-громадську роботу в рідних Дмитровичах. Зокрема саме в цей час належав до повітового кружка «Рідної школи» у Судовій Вишні. Цікаво, що в переліку членів його записано саме «Дмитрасевич»⁵⁵. Цей документ не датований, однак зберігається у справі про заснування кружка «Рідної Школи» у Макуневі, в описі якої зазначені дати 1934–1939. Очевидно, список стосується 1934 р. (чи 1935), бо у ньому записаний також о. Євген Модрицький, який душпастирював у Судовій Вишні (як сотрудник/катехит) впродовж 1931–1935 рр.⁵⁶
Будинок школи у Дмитровичах у міжвоєння.
В середині 1930-х рр. у Дмитровичах діяв Марійський кружок для позашкільної молоді. Провідниками таких організацій зазвичай були священники, але головою, який організовував його роботу, могла бути і світська особа. Так і було в Дмитровичах – провідником заснованого у квітні 1935 р. Марійського кружка ім. Св. Юрія був місцевий парох о. Яків Війтович, а головою – Тадей Дмитрасевич. Згідно зі звітом (квестіонара, який надсилався до Управи Марійського товариства молоді у Львів), укладеним 5 листопада 1935 р., до організації належало 7 членів – 5 хлопців і 2 дівчат. Кружок мав свою відзнаку – на білому щиті синю букву «М» із жовтим хрестом над нею. Свого прапора товариство не мало. Щомісячна вкладка становила 5 сотиків (на момент звіту у своєму розпорядженні кружок мав 85 сотиків). Звичайні позацерковні сходини відбувались щотижня по п’ятницях (у залі місцевого Народного дому), релігійних сходин не було. У гуртку діяла спортово-лещетарська секція. Велися членська, касова й архівна книги. Бібліотека гуртка налічувала 21 книгу, із християнських часописів передплачували «Наш Приятель» (в одному примірнику)⁵⁷.
У квестіонарі в 20-му пункті було відведено місце для заміток, де голова гуртка міг розповісти про труднощі в організації, важливі події у житті гуртка, висловити побажання і т. п., причому в дужках було зазначено: «В браку місця ужити слідуючої вільної сторони». Цим запрошенням Т. Дмитрасевич скористався сповна. В його тексті, окрім багатьох цікавих фактів з поточного життя гуртка, зустрічаємо також чимало особистих, подекуди досить різких оцінок тогочасної дмитровицької громади. Почав він з констатації: «Орґанізація повстала і працює в середовищі о дуже низькім уровені освітнім і моральнім; серед дуже маловартого людського матеріялу змушена приєднувати членів». Найперше Т. Дмитрасевич нарікав на нерозуміння і навіть бойкотування («[…] часто прямо вороже відношення до обявів діяльности орґанізації і до неї самої – з ріжних мотивів, найчастійше з особистих і з антипатій чи претенсій до голови Кружка. Постійним обявом є підбурювання дітей»). Старші хлопці і дівчата насміхались над тими молодшими від них, які відвідували гурток, з боку батьків майже не було зацікавлення. Додавався і низький загальний рівень освіченості дітей⁵⁸.
У наступному квестіонарі, підписаному 25 жовтня 1936 р., зафіксовано, що організацією гуртка повністю займається сам голова, себто Т. Дмитрасевич. З яких причини о. Я. Війтович усунувся від нього – невідомо. Кружок ще більш змалів – членів зосталося шестеро. Робота велась у двох секціях – музичній і драматичній. Вкладка залишилась тією ж (у касі було всього 1 злотий 15 сотиків). Релігійні сходини і надалі не відбувались, а на звичайні позацерковні гуртківці збирались раз у тиждень по четвергах. Т. Дмитрасевич записав у звіті, що на зібраннях читали різні книжки духовного змісту: «До Люрду» о. М. Марисюка, ЧСВВ, «Життя св. Йосафата» о. Я. Левицького, «Антихрист» о. Ф. Шпіраго (уривки). У гуртку і надалі вели членську і касову книжки, удержували архів і бібліотеку (20 томів). Окрім «Нашого приятеля», як торік, почали передплачувати по одному примірнику «Українського юнацтва». У звітному році гурток відіграв п'єсу С. Черкасенка «До світла – до волі» в двох діях (у дужках Т. Дмитрасевич зазначив: «з пєси вичеркнено місця, які моглиб дати згіршення»). Оскільки товариство не мало власного приміщення, то позацерковні сходини відбувались у приватному помешканні Т. Дмитрасевича⁵⁹. Чому не у народному домі, як торік, – невідомо.
І в цьому звіті у рубриці «замітки» Т. Дмитрасевич знову не поскупився на опис ситуації, в якій функціонував Марійський гурток, зокрема гостро розкритикував брак відповідної літератури, найперше п’єс, при чому це був камінь у город як оо. василіян, так і інших українських видавництв:
«Хлопці мають охоту до сценічних вистав, однак не можна нігде дістати відповідних пєс. Бібліотека "Релігійної Драми", яку видають оо. Василіяне ("Неон", "Весталька") має цей важний для села брак, що видає пєси, які вимагають спеціяльних костюмів, притім є властиво для старших. Штуки для дітей і молоді, які можна дістати в укр. книгарнях, є або нецікаві, маловартні під оглядом ідейним і артистичним, або нераз шкідливі. З засади ці штуки вимагають для свойого виставлення участи так хлопців, як і дівчат. Однак спільні проби хлопців і дівчат мають на участників дуже лихий вплив і то до цеї степени, що приходиться часто і звичайно зречися устроєння вистави»⁶⁰.
І далі Т. Дмитрасевич пише, якими мали б бути твори для вистав:
«[…] драматичні штуки для дітей і доросту мусять відповісти наведеним вимогам, а саме: написані виключно для хлопців або дівчат, не вимагати трудних костюмів і т. п.; мати бодай три дії, мати благородну тенденцію, а в ріжних темах провідну гадку: змагання людини до Христових ідеалів так у особистому як і публичному життю, непохитність супроти спокус і найріжніщих перешкод, тріюмф духа навіть тоді, коли тратиться річи дочасні»⁶¹.
Наступних звітів наразі не виявлено. Чи проіснував гурток і далі – невідомо. Наприкінці 1930-х рр. Т. Дмитрасевич активно працював у дмитровицькій читальні «Просвіти». Згідно зі звітом з 1937 р., при читальні діяв театральний гурток, до якого належало 22 осіб. Він працював нерегулярно, опікувались ним Т. Дмитрасевич та парох о. Я. Війтович. У звіті зазначено, що гурток мав 4 п'єси (у 10 примірниках), декорації, приладдя і строї. Впродовж 1937 р. він зумів поставити 4 вистави: «Ясні зорі», «Потерчук», «Блудний син» і «Гостина Св. Миколая»⁶². 1938 р. у звіті керівником театрального гуртка зазначений тільки Т. Дмитрасевич (записано – «професор гімназійний»). Гурток відчутно змалів, у ньому залишилось 15 членів, працював він спорадично. У звітному році дмитровицькі театрали-аматори двічі ставили виставу «Ніч під Івана Купала»⁶³. Того-таки року при читальні «Просвіти» у Дмитровичах діяв самоосвітній гурток для молоді, який вів Т. Дмитрасевич. До нього належали 28 членів, усі – чоловіки. Впродовж року гуртківці зустрічались 22 рази. На сходинах розглядали різні питання з таких предметів, як астрономія, історія і географія українських земель. У звіті в графі «успіх» зазначено – «без успіху», бо діяльність гуртка перервано 1 квітня 1938 р. і на момент звітування його робота не відновилась⁶⁴. Місцева жителька Ганна Бардин-Іваницька згадувала, що стараннями родини Дмитрасевичів у читальні «Просвіти», у просторій глядацькій залі, організовувались цікаві «чайні вечори»⁶⁵. Можливо, йшлося саме про зустрічі цього самоосвітнього гуртка. Також, згідно зі звітом читальні «Просвіти» у Дмитровичах, у 1938 р. Т. Дмитрасевич був її скарбником⁶⁶.
Активна культурно-просвітницька діяльність Т. Дмитрасевича не залишилась непоміченою з боку польської адміністративно-політичної влади. 1939 р. (точна дата невідома) його заарештували і доставили в концентраційний табір «Береза Картузька», де він пробув до початку Другої світової війни⁶⁷. У чому полягало звинувачення – невідомо. Ірина Котис, яка у радянський час працювала у бібліотеці в Судовій Вишні, згадувала, що читала різні рукописи, які приносив їй Т. Дмитрасевич, зокрема його спогади «Береза Картузька»⁶⁸. Цей же рукопис у своїх спогадах згадала і Мирослава Шот, яка на початку 1960 р. відвідувала краєзнавчий гурток Т. Дмитрасевича⁶⁹. Проф. Роман Шуст (на початку 1970-х – також гуртківець) розповідав, що спогади про перебування у Березі Картузькій Т. Дмитрасевич писав на прохання редакції мостиської районної газети «Соціалістичний шлях», однак там їх відмовилися друкувати, нібито тому, що автор недостатньо переконливо змалював знущання над в’язнями.
Після повернення додому Т. Дмитрасевич пережив трагічний випадок, про який розповіла через десятиліття його односельчанка Євгенія Кубішин. Одного дня пізньої осені 1939 р. з самого ранку в селі зчинився великий гармидер – радянські солдати гнали під дулами автоматів босого, тільки у спідній білизні Т. Дмитрасевича. Руки наказали підняти догори. Вони, з її слів, звинувачували його у тому, що він пан, «білоручка». Селяни просили і переконували, що це їхній сільський вчитель. На горбі подвір’я панського дому стояла шибениця – саме туди його гнали. Жінки плакали, падали перед горбом і молились. Врешті москалів таки вдалось цим вмовити і вони відпустили Т. Дмитрасевича⁷⁰.
Період першої радянської окупації змінився окупацією німецькою (1941–1944). З цього часу майже не маємо жодної інформації про Т. Дмитрасевича і його родину. Виняток – але який промовистий! – історія порятунку єврейки Берти Шмуклер з дитиною. Спочатку її переховували у війта Гринишина, вона натоді ще була вагітна. Та хтось видав цей сховок, і тільки лічені хвилини врятували жінку від смерті. До війта прибігла Антоніна Дмитрасевич, Тадеєва сестра, і забрала її до себе. Чотири роки Дмитрасевичі переховували Берту і її хлопчика. Вони вийшли зі сховку аж у 1944-му, коли німці відступили. Пізніше виїхали⁷¹, згодом опинились у США. Збереглися листи від Берти Шмуклер, написані українською мовою – Тадею Дмитрасевичу (29 грудня 1957 р., Нью-Йорк) та Антоніні Дмитрасевич (29 грудня 1965 р.), які нині зберігаються у Народному музеї історії м. Судова Вишня.
У повоєнні роки Т. Дмитрасевич відновлює педагогічну діяльність. У його трудовій книжці⁷² (завершеній 12 червня 1947 р.) перший запис – 1 жовтня 1939 р., коли він був прийнятий завідуючим початкової школи у Дмитровичах рішенням «Комітету незаможних селян». Цей запис внесено на основі свідчення свідків, завіреного нотаріусом. 10 листопада 1940 р., уже під час радянської окупації Західної України, Т. Дмитрасевича прийняли на роботу завідувача тієї-таки школи новоствореного Судововишнянського району. 24 червня 1941 р. він припинив вчителювання у зв'язку з німецькою окупацією. З 1 серпня 1944 р., уже після відступу німецьких військ, знову влаштувався учителем, але уже в Судововишнянську середню школу⁷³. Викладав іноземні мови – німецьку й англійську, а в другій половині 1940-х рр., коли бракувало вчителів, ще й географію⁷⁴. 1 листопада 1951 р. його перевели у Макунівську середню школу вчителем німецької мови, а 18 липня 1953 р. він знову повертається у Судову Вишню⁷⁵. Зі спогадів випливає, що у 1959–1960 рр. вчителював також у Бортятинській восьмирічній школі⁷⁶. Восени 1967 р., згідно з наказом районного відділу народної освіти (райВНО), Т. Дмитрасевича перетарифікували, оскільки він мав 25 років педагогічного стажу⁷⁷. На пенсію вийшов після навчального року 1967/68. Однак ще вертався на два місяці у 1969 р., очевидно, на заміну⁷⁸. Загалом підміняти його кликали частенько, що було пов’язано, серед іншого, з декретними відпустками молодих вчительок⁷⁹.
Тадей Дмитрасевич з Вікторією Колосовою, відомою дослідницею давньої й ранньомодерної української поезії, багаторічною співробітницею Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Краєзнавчий музей у Судовій Вишні. 1968 р.
***
У радянський час Т. Дмитрасевич продовжив активну культурно-просвітницьку діяльність – заохочував молодь до навчання, прищеплював їй любов до рідного краю. Краєзнавство стало для нього єдиною легальною можливістю просвітницької роботи – справжньої, україноцентричної. Він став своєрідним мостом між старим українським світом Галичини та новою дійсністю, в якій картини минулого цих теренів, позначені змаганнями на всіх ділянках в ім’я української справи, мали бути змарґіналізованими, звульгаризованими і затертими.
У тодішній Судововишнянській школі уже з кінця 1940-х рр. велася гурткова робота, але не така, яка могла бути до вподоби Т. Дмитрасевичу. Так, наказом від 10 жовтня 1948 р. у 6-10 класах мали бути організовані гуртки з вивчення статуту ВЛКСМ (Всесоюзного ленінського комуністичного союзу молоді, комсомолу). Керівниками цих гуртків призначили учителів, насамперед класних керівників. Т. Дмитрасевич очолив цей гурток у своєму 6-Б. Керівникам гуртків доручили скласти плани роботи і проводити заняття в гуртках 2 години у тиждень, починаючи з 15 жовтня. На кожне заняття гуртка мав бути складений поширений план-конспект, який напередодні передавали в районний комітет ВЛКСМ на затвердження⁸⁰. Власне краєзнавчий гурток був створений роком пізніше, у 1949 р. Першим його керівником була вчителька географії Катерина Непочатова. На перших порах він займався переважно вивченням природи та економіки району⁸¹. Згодом помітну роль у шкільному краєзнавчому русі зіграв вчитель російської мови та літератури Олександр Дун (1929–2001)⁸², який, зокрема, організував зустріч учнів зі старожилами зі с. Стоянці, які ще пам'ятали, як Іван Франко у 1897 р. балотувався в окрузі Перемишль-Мостиська-Добромиль до Віденського парламенту⁸³. Про цей та пізніший період діяльності гуртка, як і про культурно-просвітницьку діяльність Т. Дмитрасевича ми багато дізнаємось із його ж статті «З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області», уміщеної у методичний збірник «З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області». Ініціаторами його видання був Обласний інститут удосконалення кваліфікації вчителів і обласна дитяча екскурсійно-туристська станція. У ньому надрукували чотири статті, три з яких були виголошені на обласних «Педагогічних читаннях», де отримали загальне схвалення (зокрема і стаття Т. Дмитрасевича)⁸⁴.
Програма тодішніх гуртківців включала широкий тематичний горизонт – серед доповідей і рефератів, прочитаних на заняттях, Т. Дмитрасевич називає такі: «Подорож М. М. Пржевальського», «Вивчення і освоєння Арктики», «Антарктида», «Міклухо-Маклай», «Міжнародний геофізичний рік», «Будівництво гідростанцій на Волзі»⁸⁵. Ще тоді локальною історією рідного краю учні займались дуже мало. Головна причина, звісно, полягала у політиці пам'яті, затвердженій, насадженій і пропагованій у тоталітарній більшовицькій країні. Такі сюжети, як стоянецький⁸⁶, звісно, вітались, адже йшлося про таврування злочинів імперіалістичних (в даному випадку австро-угорського) режимів. Але ж стільки тем залишалось поза можливістю ознайомлення і вивчення. А скільки було перекручень чи недомовок у тих історіях, яких все ж можна було торкатись.
Попри те, поглиблене вивчення історії рідного краю таки розпочалось – у 1956 р., з моменту, коли одним із керівників краєзнавчого гуртка став Т. Дмитрасевич. Він почав організовувати зустрічі зі старожилами міста і довколишніх сіл з метою назбирати якомога більше матеріалу про минувшину цих теренів⁸⁷. Звісно, Т. Дмитрасевич змушений був поводити себе обережно, дуже виважено підбирати теми та осіб для зустрічей. Так, 1957 р. краєзнавчий гурток взяв активну участь в обласній краєзнавчій естафеті, присвяченій 40-річчю "великої жовтневої соціалістичної революції", в рамках якої було організовано низку зустрічей зі старими комуністами – колишніми членами КПЗУ, зокрема жителькою Судової Вишні Естеллою Самсонівною Брандлер та жителем села Орховичі Степаном Васильовичем Курб'яком. Лейтмотивом таких зустрічей було протиставлення злиденного і безправного життя основної маси населення під ярмом поміщиків і капіталістів щасливому і заможному життю за радянської влади⁸⁸. Таким тоді мало бути виховне завдання шкільних краєзнавчих гуртків. І принаймні на початку Т. Дмитрасевич змушений був із цим миритись, але це тривало недовго.
Оскільки кількість учасників гуртка зростала (сягала 42 учнів із 7-9 класів!), постала потреба його реорганізації – поділу на секції. Поступово виділились три: географічно-туристична, історична і археологічна. Краєзнавчим гуртком натоді займались К. Непочатова, М. Моргунова і Т. Дмитрасевич. Загальні збори усіх гуртківців проводились двічі на місяць, а у секціях зустрічі відбувалися щотижня⁸⁹. Це відкривало нові можливості, і Т. Дмитрасевич блискуче скористався цією нагодою, обравши власне той напрямок, де міг діяти найменш скуто, – археологію.
У своїй статі в краєзнавчому збірнику він так і зазначив: «За останні два роки (1957–1959 – М.Х.) особливо інтенсивну і цікаву роботу розгорнула археологічна секція, якою керую я». Дослідження розпочались із території поблизу Комарової гори (західна окраїна Судової Вишні перед передмістям). Щороку учні судововишнянської школи допомагали колгоспникам у польових роботах, а у перервах разом з Т. Дмитрасевичем і О. Дуном ретельно перешукували територію урочищ, які мали у народі назву Замчисько і Вали. Йшлося про велику круглу площу, яку оточували виразно помітні, але уже напівзруйновані вали і рови. Під час польових робіт у цьому районі неодноразово вдавалося натрапити на різноманітні знахідки – як залишки побутових речей, так і уламки зброї. Учнівські дослідження під керівництвом учителів у вільний від польових робіт час увінчались немалим успіхом – вдалося виявити чимало уламків глиняного посуду, шматки шлаку тощо. Уже тоді у Т. Дмитрасевича майнула думка, якою він поділився з О. Дуном, – що це городище може бути територією давньоруського міста Вишні⁹⁰. Історія Судової Вишні була його захопленням ще зі студентських часів, тому немає нічого дивного у тому, що йому напрошувалось припущення про тотожність цього городища із тією Вишнею, куди «безбожний» боярин Филип у 1230 р. підступно заманював галицького князя Данила Романовича⁹¹. Це давало підстави вважати Судову Вишню значно давнішим містом, адже до того часу її історію вели від 1368 р. – року отримання магдебурзького права.
Для підтвердження чи спростування цієї гіпотези потрібно було встановити вік знахідок, а це могли зробити лише фахівці. Тому Т. Дмитрасевич восени 1956 р. відвіз дещо зі знайденого до Львівського історичного музею. Це був дуже хвилюючий момент, адже якби після дослідження спеціалісти встановили, що йдеться про ХІІІ ст., то, безумовно, йшлося б про літописну Вишню. Невдовзі Т. Дмитрасевич отримав лист зі Львова, на який так очікував, – від наукової працівниці музею Галини Власової⁹². Він прочитав його учням. Подаємо його зміст за Дмитрасевичевим переказом з його статті:
«...Шановний Тадей Антонович! (...) Археологічний матеріал, переданий Вами до Львівського історичного музею, являє собою наукову цінність.
Датується він ХІ–ХІІІ ст. (кераміка, обмазка), ключ – XV–XVI ст.
Для обслідування городища в Судовій Вишні в 1957 році буде направлено два наукових працівники історичного музею. Якщо на городищі будуть знайдені ще якісь речі, дуже прошу надіслати їх в музей.
З привітом – науковий працівник Г. Власова»⁹³.
Звісно, такі новини справили велике враження на учнів-гуртківців і швидко розлетілись по місту. У краєзнавчому гуртку побільшало учнів, його розділили на дві секції – географічно-туристичною керувала К. Напочатова, а Т. Дмитрасевич очолив гурток, де вивчали історію Судової Вишні. Це був його зоряний час. Аби ще більше заохотити учнів, він прочитав лекцію про історію міста для гуртківців, а потім ще й на комсомольсько-молодіжному вечорі у школі та на вечорі молоді у Будинку культури (у до- і післярадянський період – Народний дім)⁹⁴. Роботу з гуртківцями своєї секції Т. Дмитрасевич розпочав з опрацювання зібраних натоді історичних відомостей і переказів, що стосувались минувшини міста. На початку 1957 р. уже була підготовлена перша редакція нарисів історії Судової Вишні. У скороченому варіанті вони частинами друкувались у районній газеті⁹⁵.
Екскурсійних мандрівок на городища побільшало. Учні проявляли небувалий інтерес до пошуку різноманітних предметів старовини – вони приносили до школи знайдені на полях уламки кераміки, старі монети та ін. Такі знахідки спонукали зробити ще один крок, і Т. Дмитрасевич на нього зважився – разом із групою учнів зробив на території городища пробний розкоп площею 2 кв. м. На глибині одного метра археологи-аматори наштовхнулись на кам'яний фундамент. Зіставлення знахідок дозволило зробити висновок, що це була домниця – піч для витоплювання заліза. Тоді ж, але в іншому місці, в кінці урочища Вали, учениці 9 класу натрапили на поховання, в одному із яких знайшли скелет чоловіка, а в другому – розтрощений скелет дитини серед уламків грубостінного глиняного посуду⁹⁶.
Поступово знахідок ставало все більше, і тоді з'явилась ідея заснувати районний краєзнавчий музей. На початку 1957 р. група учителів-ініціаторів (Т. Дмитрасевич, К. Непочатова, О. Дун та ін.) навіть опублікували у районній газеті статтю, у якій висловили думку про доцільність створення такого музею. Однак тоді ця ініціатива не знайшла підтримки. Відтак було вирішено зосередитися на створенні шкільного краєзнавчого музею, який міг би стати попередником районного. Щоправда, навіть його організація у школі виявилось непростим завданням. Вітриною для розміщення знахідок поділилася шкільна бібліотека. Оскільки вільної кімнати одразу знайти не вдалось, вітрину поставили на коридорі. Це було незручно, однак мало й перевагу – завдяки такому експонуванню усі знахідки постійно були у полі зору учнів школи, що сприяло популяризації краєзнавства. Музей наповнили віднайдені експонати (кераміка, рештки залізних предметів, старовинні монети – польські з XIV–XVIII та австрійські з XVIІІ–XIX ст.), а також альбоми і схеми, виготовлені під керівництвом Т. Дмитрасевича⁹⁷.
Вагому роль у розгортанні судововишнянського краєзнавчого руху відіграли контакти Т. Дмитрасевича з Інститутом суспільних наук Академії наук Української РСР, які розпочались того-таки 1957 р., опісля направлення в Львівський історичний музей знахідок із городища. Тоді ж, у другій половині літа, в Судову Вишню з інституту прибула археологічна експедиція під керівництвом Олексія Онисимовича Ратича (1906–1975). Опісля ознайомлення з територією городища він вирішив негайно розпочати дослідження, однак у перші дні не вдавалося підшукати робітників-землекопів. Виручили гуртківці, учні 8-го і 9-го класів, усього дев'ять осіб. О. Ратич роз'яснив їм суть роботи, а також багато чого іншого, що стосувалось археологічних розкопок⁹⁸.
Слід відзначити, що експедиції О. Ратича отримали достатнє фінансування та підтримку місцевої влади завдяки інтересу до цього дослідження з боку очільника відділу археології княжої доби Інституту археології АН УРСР у Києві В. Довженка, який також звернув увагу на ймовірний зв'язок досліджуваного городища і садиби боярина Филипа. Тому дослідження велися упродовж 1957–1962 рр., як правило по 2–3 місяці щороку. У них брали участь різні учені, зазвичай – по одному науковому працівнику (1958 р. – Г. Власова, у 1959–1961 рр. – Р. Багрій); також – інженер-геодезист, художник-рисівник (у 1957–58 рр. – Л. Крушельницька) та лаборант (з 1960 р. – дружина О. Ратича Михайлина Авксентіївна). Це дані згідно з кошторисом. Що ж стосується щоденників, то там кількість працівників суттєво більша. Так, у 1960 р. наукових працівників було 7, більшість із них – із університету І. Франка; серед них записаний і Т. Дмитрасевич. У 1960–1961 рр. у Судовій Вишні проходили археологічну практику студенти історичного факультету ЛНУ. Щорічно досліджували від 5 до 20 арів до глибини в середньому 1,2–1,7 м⁹⁹.
Влітку 1958 р. були виявлені нові городища на території сучасної Судової Вишні. Зокрема на ділянці, де раніше були розташовані будинки для найманих робітників – так звані «Чвораки». Т. Дмитрасевич припускав, що саме на «Чвораках» знаходився дитинець, а на території за валом і аж до потоку (який тече із-за парку довкола Палацу Марсів – резиденції дідичів маєтку Судова Вишня кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.) – посад¹⁰⁰.
У другій декаді вересня 1960 р. у «Соціалістичному шляху» з'явилась стаття Т. Дмитрасевича «Результати археологічних досліджень у Судовій Вишні»¹⁰¹. У ній він розповів про черговий завершений сезон розкопок, які велись на оборонному валі урочища Замчисько. Саме тоді були виявлені в'їзні ворота. Т. Дмитрасевич наголосив, що на території Західної України це перший випадок виявлення таких воріт, що засвідчує високий рівень будівельної справи будівників вишенського замку. Ширина в'їзду сягала 4 м. Археолог-реконструктор М. Рожко свого часу навіть запропонував відтворення зовнішнього вигляду цих в'їзних воріт¹⁰².
Тоді ж виявили дерев'яні споруди – кліті (27 штук), які стали жертвою пожежі (кін. ХІ ст.). Від них збереглися звуглені підлоги, залишки стін і в'язань клітей, будованих взруб з полін (якби не пожежа, вони б з часом просто зігнили, не залишивши сліду). Т. Дмитрасевич писав:
«Цьогорічні розкопки виявили ще одну несподіванку, а саме: дерев'яні кліті валу в південній стороні городища закінчуються і не йдуть дальше на захід до воріт, тільки йдуть в поле, в бік так званої Крільової долини. Пробний розкоп на лінії цих клітей виявив у грунті профіль валу. Можна зробити висновок, що збережений досі оборонний вал городища охоплював далеко більшу територію і, як здається, в південно-західній стороні був подвійний: існуючий оборонний вал, пізніший хронологічно, був насипаний на руїнах старого валу. Він охопив меншу територію, здається, з оборонних розрахунків, причому повністю засипано і зарівняно в'їзні ворота, виявлені на городищі від західної сторони»¹⁰³.
Т. Дмитрасевичу щастило на відкриття. Так, восени 1962 р. він випадково натрапив на багате поховання жінки Х ст. – на краю горба у південній частині міста¹⁰⁴. Археологічні дослідження проводились і в наступні роки. Про свою участь у ролі землекопа в археологічній експедиції влітку і восени 1973 р. згадує проф. Р. Шуст. Тоді об’єктом досліджень були городища «Вали» і «Чвораки». За свою працю він, як і інші хлопці, отримав грошову винагороду – 70 рублів. Т. Дмитрасевич завів юнаків у книгарню і обрав кожному із них по декілька книжок, за які вони заплатили¹⁰⁵.
В історико-краєзнавчому музеї у Судовій Вишні зберігається лише лепта зі знахідок, отриманих в ході археологічних досліджень другої половини 1950 – початку 1970-х рр. Відомо, що 26 грудня 1973 р. чисельна колекція з розкопок, проведених у Судовій Вишні у 1957–1962 рр. Львівською археологічною експедицією Інституту суспільних наук під керівництвом О. Ратича була передана на зберігання до Львівського історичного музею. Протягом 1983–1984 рр. згадана колекція була взята на облік у фондовій групі «Київська Русь» ЛІМ¹⁰⁶. Вона є однією із найбільших і складається із 6583 одиниць зберігання¹⁰⁷. Попри ретельні описи знахідок, С. Терський зауважив відсутність у колекції низки експозиційно вартісних предметів¹⁰⁸.
Великий ентузіазм та ерудиція Т. Дмитрасевича здобули визнання серед львівських дослідників. У своїх спогадах проф. Р. Шуст згадує, що академік Іван Крип’якевич запропонував Т. Дмитрасевичу перебратись на роботу в Інститут суспільних наук у Львові, однак той відмовився, покликаючись на сімейні обставини¹⁰⁹. Коли вони познайомились – невідомо. Чи було це знайомство результатом ініційованих Дмитрасевичем розкопок? Цілком ймовірно. У приватній книгозбірні І. Крип’якевича зберігся згаданий уже посібник із краєзнавства, виданий у Дрогобичі 1959 р., із дарчим написом від Т. Дмитрасевича – автора однієї зі статей у цьому виданні. Він написав:
«Любити і пізнавати свій рідний край, особливо його велике минуле, я вчився на підручниках, статтях і книжках проф. Івана Крипякевича. Ці знання і цю любов я поніс дальше, свому народові, а зокрема нашій молоді. Якщо я в цьому напрямі щось зробив пожиточного, завдячую в великій мірі Вам, Іване Петровичу, і складаю цей скромний дар. Дмитрасевич Тадей, один з авторів. Судова Вишня, 28.Х.1959»¹¹⁰.
Успіхи археологічних досліджень, слід гадати, пришвидшили вирішення питання про надання музею приміщення. Судововишнянка Мирослава Шот згадувала, що 1959 р. була серед перших відвідувачів краєзнавчого музею, який примістився у прохідній кімнаті на другому поверсі школи (до цього це було приміщення для історичних та географічних карт і таблиць)¹¹¹. Однак 1962 року з’явилось рішення про його перенесення у Будинок культури, в маленьку кімнатку з одним вікном і входом з каси кінотеатру. Треба було зробити вхід із двору, вставити двері, зробити ремонт. Т. Дмитрасевич придбав пісок, вапно, цеглу й активно взявся з гуртківцями за роботу. З того часу М. Шот запам’ятала його слова: «Беру в руки цей історичний молоток і вибиваю двері історії міста»¹¹².
Тадей Дмитрасевич на порозі краєзнавчого музею у Судовій Вишні (кін. 1960-х рр.)
Оглядовий опис тогочасного музею знаходимо у статті вчителя В. Марка «Про що говорять експонати Судововишнянського краєзнавчого музею» (1960). Тоді експонувались знаряддя праці і предмети побуту найдавніших поселенців, римські монети І-ІІ ст., зразки кераміки ХІ-ХІІ століть, ремісничі вироби, монети і паперові гроші (з кінця ХІХ ст.), а також рукописи XVII-XVIII ст. Окремий стенд був присвячений трагічним подіям у Стоянцях 1897 р. (автор статті зазначає: «Заворушення поширилось на всю територію тодішнього Судововишнянського повіту», що не відповідає дійсності). Ще один стенд був присвячений Другій світовій війні, зокрема, експонувались деякі трофеї, а також екземпляри радянської преси 1940-1941 рр. Вкінці автор зазначив, що дві кімнати, які має музей, – це замало, і не завадило б виділити більшу площу¹¹³. Згодом у музеї створили окрему експозицію (відділ) етнографії¹¹⁴.
Краєзнавча робота у гуртку велась і поза археологічними дослідженнями. Зустрічались найчастіше біля Будинку культури, у центральному міському парку (нині – Парк короля Данила). Т. Дмитрасевич з гумором розпочинав мандрівки. М. Шот наводить такі його слова: «Хоч вождь пролетаріату запрошує нас на чай, та ми підемо сьогодні на святу Спаську гору» (пам’ятник В. Леніну стояв у тому ж парку, його права рука показувала на будівлю із вивіскою «Чайна» – М. Х.)¹¹⁵. Саме краєзнавчі пізнавальні мандрівки околицями Судової Вишні Т. Дмитрасевич обрав основною формою навчання. Окрім городищ, об’єктами відвідин були церква Спаса, палац Марсів, урочище Святий Дуб, а також мандрівки у с. Бортятин, Дмитровичі і Берегове. Їх особливістю було те, що кожна експедиція мала на меті також збір експонатів до міського краєзнавчого музею, адже Т. Дмитрасевич, зі слів проф. Р. Шуста, вважав його основним досягненням свого життя¹¹⁶. Згадують його учні і про таємні походи з квітами на могили воїнів УГА на Спаську гору (могила сотника УГА Володимира Небиловця)¹¹⁷.
Тадей Дмитрасевич з гуртківцями піднімається на Спаську гору. Поч. 1970-х рр.
Також Т. Дмитрасевич мандрував зі своїми гуртківцями і поза межами Судововишнянщини, зокрема, залишились згадки про подорожі до сіл Тухолька (1961), Вовче, Розлуч і до витоку Дністра (1962 та 1966), до скель Довбуша і навколишніх сіл (1963)¹¹⁸, на могилу князя Святослава Володимировича (неподалік м. Сколе), на малу батьківщину Івана Франка у с. Нагуєвичі (неподалік Дрогобича), до Львова, зокрема, навесні 1973 р. – у музей національного мистецтва (нині Національний музей у Львові імені Митрополита Андрея Шептицького). Зауважимо, що Т. Дмитрасевич акцентував на визначальній ролі Митрополита Андрея у створенні цього музею, та загалом розповідав гуртківцям про його діяльність¹¹⁹. Саме з його розповідей учні-гуртківці довідались про існування в Судовій Вишні іконописного осередку (друга половина XVII ст.), про поета Богдана Ігоря Антонича¹²⁰.
Краєзнавчий музей приносив Т. Дмитрасевичу не тільки втіху, але й клопоти. Експозиція, продумана і реалізована ним, не завжди зустрічала схвалення у чиновницьких кабінетах Мостищини. Найбільший пресинг музей відчував з боку секретаря райкому Тамари Челован, яка відповідала за ідеологічну ділянку роботи компартійних органів. Під її тиском доводилось змінювати розташування музею у межах Будинку культури – тричі за доволі короткий термін. Особливістю цих переїздів було те, що кожного наступного разу в експозиції відводилось менше місця церковній та культурній історії нашого краю. Проф. Р. Шусту добре запам’ятався останній погром музею 1974 р. – тоді з експозиції усунули ікони XVII ст., етнографічний матеріали з околиць Судової Вишні, а також тлінні рештки жінки («вишенської боярині») із багатого поховання Х-ХІ ст., виявленого в Деберках (восени 1962 р.). Постраждав від партійних «цензорів» і макет древньої Вишні з урочищ Замчисько і Вали. Його виготовляли саме гуртківці, причому це був доволі тривалий і трудомісткий процес. На площині 120×60 см учні разом з Т. Дмитрасевичем відтворили рельєфні особливості місцевості, оборонні споруди, макети жител і церкви, господарських будівель та ін. Фігурки мешканців замку – боярина, дружинника, городян-ремісників, навіть священника і дяка – виготовив Т. Дмитрасевич. Для гуртківців було незбагненним, чому такий чудовий витвір, якому вони віддали стільки праці і натхнення, над створенням якого горіли, слід просто викинути з музею…¹²¹
Тадей Дмитрасевич у музеї. Поч. 1970-х рр.
Негаснучий ентузіазм, з яким Т. Дмитрасевич заповзявся створити музей, наповнити його експонатами, створити цікаві експозиції, вести активну краєзнавчу діяльність (найперше – через гурток) гарантував йому осібне місце серед усієї тогочасної судововишнянської інтелігенції. Зрештою, не тільки на Судововишнянщині, але й у межах Мостиського району таких подвижників натоді не було. Проте у щоденній праці над розбудовою музею він не був повністю самотнім, все ж вдавалось у тій чи іншій мірі, але загалом – лише епізодично, залучати до реалізації певних завдань своїх колег-учителів. До прикладу, з ініціативи Т. Дмитрасевича і Григорія Лисенка учителька Емілія Гриневич (Сабара) переклала статтю з англійського журналу про перебування Івана Вишенського на горі Афон у Греції. Матеріали і факти цієї статті були використані для оформлення стенда «Іван Вишенський» у музеї. Також ними скористався автор пам’ятника письменнику-полемісту Дмитро Крвавич¹²² (пам’ятник поставили 1879 р., уже після смерті Т. Дмитрасевича).
Окрім історії, Т. Дмитрасевича дуже приваблювало сценічне мистецтво. Тому він створив у Будинку культури драматичний гурток, ставив вистави, у яких сам і грав, малював до них декорації. Особливий успіх мала вистава «Олекса Довбуш», поставлена 24 травня 1964 р. Т. Дмитрасевич зіграв роль старого опришка, співав пісню «Гей, літа орел…» і сам акомпанував собі на кобзі. Фактично це була його власна інтерпретація історії опришка за історичними та літературними матеріалами. Дві великі декорації-картини, намальовані Т. Дмитрасевичем до вистави (на полотні, на повну ширину і висоту задньої стіни сцену), зберігалися у гардеробі Народного дому ще у 1991 р. Іншою знаковою виставою драматичного гуртка було бойківське весілля¹²³.
Не можна проминути у незвичної, як на той час, домашньої бібліотеки Т. Дмитрасевича. Звісно, він почав формував її у дорадянський час, але потім не відмовився від зберігання літератури, через яку міг мати великі неприємності. Будучи часто у домі Дмитрасевичів, проф. Р. Шуст запам’ятав на книжкових полицях видання видавництва «Червона Калина», альбом Легіону Українських січових стрільців, часопис «Місіонер», а також богословську літературу. Ба більше – Т. Дмитрасевич навіть позичав ці книжки. Зокрема, і «Місіонер», і праці Івана Крип’якевича, і твори Уласа Самчука, Осипа Назарука й ін.¹²⁴ Про це, зокрема, згадує і Ярослав Коник, багатолітній головний лікар у Судовій Вишні. Прибувши у місто, він невдовзі познайомився з Т. Дмитрасевичем. Пройшов якийсь час, і той запропонував ще зовсім молодому натоді лікареві прочитати твори українських письменників, які у той були заборонені, – Уласа Самчука («Волинь») та повісті Андрія Чайковського. Це були книжки із домашньої бібліотеки Т. Дмитрасевича¹²⁵.
У спогадах про Т. Дмитрасевича, написаних здебільшого при підготовці ювілейного чотиритомника з нагоди його 110-ліття, впадають в око численні згадки про те, що він завжди старався привітатись першим, незважаючи на вік того, хто був навпроти. І це йому зазвичай вдавалось. Загалом це було незвична риса, тому вона і врізалась в пам’ять багатьом із тих, хто застав Т. Дмитрасевича, навчаючись у школі¹²⁶. Манера привітання також була по-особливому шанобливою – Т. Дмитрасевич знімав капелюха і кивком голови вклонявся перехожому, при чому робив це як у випадку з дорослими, так і тоді, коли вітався з дітьми¹²⁷. Ще одна важлива деталь: на уроки він завжди приходив в краватці¹²⁸.
У той час в Т. Дмитрасевича не було змоги надрукувати свої твори. Він створював рукописні книжки, багато ілюстровані та художньо оздоблені, роздаровував їх своїм учням. Багато чого писав у шухляду. Малював ікони, чимало із них зберігаються у Народному музеї історії м. Судова Вишня. Однак чимало матеріалів із його творчої спадщини зберігаються приватно, а тому їхнє збереження є під загрозою. Адже те, що є цінним для батьків, часто втрачає значення для дітей, не говорячи про внуків. Готовність передавати на збереження до музею особисті архіви наших видатних краян трапляється, на жаль, рідко.
Судововишнянці – професори Євген Нахлік і Роман Шуст на презентації першого тому творів Т. Дмитрасевича у Науковій бібліотеці Львівського університету (у рамках 23-го Міжнародного книжкового «Форуму видавців у Львові»). Вересень 2016 р.
Цьогорічний ювілей Тадея Дмитрасевича є нагодою присвятити час створенню його детальної біографії. Це загалом біда нашого краєзнавства – зокрема на Мостищині до сьогодні майже ніхто із відомих постатей не удостоївся належно підготовленого життєпису. Цю працю треба було розпочати позавчора – русини, як і колись, виходять у поле пополудні, куди їхні сусіди прийшли ще вдосвіта… Цей текст – скорочений варіант ширшої історії життя Тадея Дмитрасевича, першорядного героя історичної мапи Мостиського краю, людини, яка нераз тратячи речі дочасні, безумовно, тріумфувала духом.
_____________________
¹ Див.: Марія-Антоніна Антонівна Дмитрасевич [спогади] // Доземний уклін Вам, вишенський кобзарю…: спогади про Тадея Дмитрасевича / упорядник Оксана Яремчук-Петьовка. Т. 4. Львів, 2016. С. 62.
² Під час «Весни народів» у Львові українці заснували Головну руську раду (2 травня 1848), яку очолив єпископ Г. Яхимович. Провідниками її політики на місцях стали ради, близько 50-ти, 12 із яких були окружними. Основою програми Головної руської ради було забезпечення вільного національного розвитку українців.
³ Григорій Гинилевич (5 лютого 1809, Яворів – 30 листопада 1871, Перемишль) – греко-католицький священник і громадсько-політичний діяч у Галичині, зокрема, член Головної Руської Ради, учасник Собору руських вчених і Слов'янського конгресу в Празі 1848 року, посол Галицького сейму (1861-1866 рр.). Парохував у Шклі впродовж 1844-1849 рр., з 1847 до 1849 рр. - Яворівський декан. 1849 р. перебрався до Перемишля, де був ректором Духовної семінарії і канцлером єпархіальної консисторії.
⁴ Стеблій Ф. Гинилевич Григорій // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. Смолій (голова) та ін. Київ, 2004. С. 103.
⁵ Гречило А. Відродження українських національних символів у Галичині в 1848 р. // Знак. Вісник Українського геральдичного товариства. Червень 1998. Ч. 16. С. 2.
⁶ Яворівщина і Краковеччина. Регіональний історично-мемуарний збірник / ред. Василь Лев і Володимир Барагура. Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1984. С. 99. Про це див.: Руска гвардія въ Яворовѣ. Споминка зъ 1848 року // Дѣло. Львôвь, 16 (28) падолиста 1885. Рôчникь VI. Ч. 127. С. 1-2.
⁷ Згадаємо, до прикладу, директора українського банку «Дністер» у Львові Ізидора Бриттана (23 вересня 1853, Яворів – 3 серпня 1924, Яворів) та стрільця УГА Степана Бриттана (12 березня 1890, Яворів – 1 листопада 1918). Про інших представників цього роду див.: Яворівщина і Краковеччина...
⁸ Нині с. Прилбичі знаходиться у Новояворівській громаді Яворівського р-ну Львівської обл.
⁹ У «Шематизмі королівства Галичини і Лодомерії» М. Дмитрасевич з'являється вперше 1864 р. (Handbuch des statthalterei-gebietes in Galizien fur das Juhr 1864. Lemberg, 1964. S. 342). Однак у його некролозі зафіксовано, що він прослужив учителем 37 р.; дата його смерті – 1896 р., отож, виходить, що працювати він почав 1859 р., однак «Шематизм» за цей рік (та наступні, з 1860 до 1863 включно) про нього не згадують.
¹⁰ Galizisches provinzial-handbuch für das jahr 1869. Lemberg, 1868. S. 408. Нині – у Польщі, в ґміні Ляшки Ярославського повіту Підкарпатського воєводства.
¹¹ Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim księstwem Krakowskiem na rok 1875. Lwów, 1875. S. 452.
¹² Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi…1880. S. 420.
¹³ Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi…1882. S. 440.
¹⁴ Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi…1883. S. 425.
¹⁵ Катерина Ґмитрасевич була донькою яворівських міщан Івана Корончевського та Антоніни Дигдалевич. Див. метричний запис народження Володимира Ґмитрасевича: ЦДІАЛ. Ф. 201. Оп. 4а. Спр. 7761. Арк. 59 зв.
¹⁶ Про дітей Михайла Дмитрасевича див.: Марія-Антоніна Антонівна Дмитрасевич [спогади] // Доземний уклін…С. 62-64. Щодо доньки Михайла Анни А. Дмитрасевич помилково зазначила, що її чоловіком був Т. Савула, себто, дмитровицький парох; насправді ж – Теодор Бобак.
¹⁷ Мисак Н. Матеріальне становище педагогічної інтелігенції в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття // Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. Вип. 6. С. 52.
¹⁸ Теодор Савула (1842-6 лютого 1923) – парох у Дмитровичах Судововишнянського деканату упродовж 1886-1923 рр. Один із першорядних українських громадських діячів Мостищини кінця ХІХ – початку ХХ ст., зокрема, ініціатор відкриття першої у межах Судововишнянщини читальні «Просвіти» (у Дидятичах, 1897; у Дмитровичах – роком пізніше). Заохочував батьків віддавати своїх обдарованих дітей до подальшого навчання у гімназію. У час його душпастирювання у Дмитровичах у звітах Перемишльської української гімназії фіксуємо набагато більше вихідців із цього села, ніж в інші періоди.
¹⁹ Вчителям, аби прогодувати себе, доводилось працювати у господарстві. Особливо, сільським, що було передбачено і законодавчо. Адже сільським педагогам, які працювали на постійній посаді, також виділяли земельну ділянку, щонайменше 1 морг (5595 м²). Мисак Н. Матеріальне становище педагогічної інтелігенції…С. 49.
²⁰ Тут, очевидно, неточність; про призначення М. Ґмитрасевича дійсним вчителем початкової школи Крайова шкільна рада повідомила у червні 1888 р., тому у такому статусі він пропрацював 8 років. Див.: Gazeta Narodowa. Lwów, 14 czerwca 1888. R. XXVII. Nr. 136. S. 2; Nowa Reforma. Kraków, 15 czerwca 1888. R. VII. Nr. 135. S. 3; Przegląd polityczny, społeczny i literacki. Lwów, 14 czerwca. R. 1888. Nr. 136. S. 2.
²¹ Szkolnictwo. Nowy Sącz, 25 czerwca 1896. R. VI. Nr. 18. S. 145-146.
²² До заробітної платні учителя входив п'ятилітній активальний додаток, який призначали за кожні п'ять років успішної праці із крайового шкільного фонду. Отримувати цю надбавку могли тільки ті вчителі, які отримали затвердження на постійній посаді. Див.: Мисак Н. Українські народні вчителі та вчительки в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття: професіонали, громадяни, особистості // Освіта національних меншин в Україні: історичні традиції, правові засади, сучасні виклики (ХХ – початок ХХІ століть) / відп. ред. І. Соляр; упоряд. М. Романюк. Львів, 2018. Кн. 1. С. 185-186. Однак освітянські досягнення оцінювали шкільні інспектори, а тому п'ятилітні додатки могли відтерміновувати, якщо учитель виявляв національну свідомість чи політичну активність, що, звісно, стосувалось учителів-українців. Мисак Н. Матеріальне становище педагогічної інтелігенції…С. 49.
²³ Йдеться про золоті ринські – так у Галичині називали гульден (флорин).
²⁴ Szkolnictwo. Nowy Sącz, 25 czerwca 1896. R. VI. Nr. 18. S. 145-146. Про смерть М. Ґмитрасевича повідомляли також в українській пресі – див.: Буковина. Чернівцї, 2 (14) червня 1896. Р. ХІІ. Ч. 120. С. 4.
²⁵ Czas. Kraków, 25 czerwca 1891. R. XLIV. Nr. 142. S. 2. Те ж: Dziennik Polski. Lwów, 24 czerwca 1891. R. XXIV. Nr. 173. S. 2.
²⁶ Марія-Антоніна Антонівна Дмитрасевич [спогади] // Доземний уклін…С. 65.
²⁷ Głos Narodu. Kraków, 12 kwietnia 1899. R. VII. Nr. 83. S. 6.
²⁸ Запис під фото у родинному альбомі Дмитрасевичів.
²⁹ ЦДІАЛ. Ф. 618. Оп. 2. Спр. 2789. Арк. 75. У родинному альбомі Дмитрасевичів, який зберігається у доньки Тадея Антоновича Марії Пелех (проживає у м. Мостиська) зберігається фотографія сім'ї Михайла Пулюя, на якій, окрім нього, зображена дружина Антоніна та діти – Марія (Нюня) і Янця. Вони підписані як «львівські знайомі А. і. К. Дмитрасевичів». Також подана їхня львівська адреса.
³⁰ Марія-Антоніна Антонівна Дмитрасевич [спогади] // Доземний уклін…С. 65.
³¹ Запис під фотографією у сімейному альбомі Дмитрасевичів, який зберігається у доньки Тадея Антоновича Марії Тадеївни Пелех (Мостиська): «Дмитрасевич Михайло Михайлович підофіцер ц. к. австро-угорської армії *1870 †1900 в Гориції (Görtz), Істрія». Тут допущена неточність, оскільки Гориція була столицею графства Гориці і Градишки, яке входило до складу Австрійського Примор'я, куди належала й Істрія. Тобто, Гориція не входила у склад Істрії. Сьогодні колишнє графство Гориці і Градишки розділене італійсько-словенським кордоном, сама Гориція (Gorizia) належить Італії.
³² Руслан. Львів, 1 (13) жовтня 1898. Р. ІІ. Ч. 219. С. 3.
³³ Галичанинъ. 1900. 9 (21) января. Ч. 6. С. 3. Про смерть на 20-му році життя записано у зазначеному повідомленні в «Галичанині», тоді як у родинному альбомі Дмитрасевичів під світлиною Йосифа роком народження записано 1877.
³⁴ Нині це село Верхнє у Боринській селищній громаді Самбірського району Львівської області.
³⁵ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини: у 2-х томах. Т. 1: Біографічні нариси (1939-1989). Львів, 2015. С. 393.
³⁶ Нова Зоря. Львів, 15 квітня 1928. Р. ІІІ. Ч. 27-28 (129-130). С. 11.
³⁷ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії…С. 393.
³⁸ Хрещення дитини майже одразу після народження було найперше пов’язане із високою натоді дитячою смертністю саме у ранньому віці.
³⁹ У Народному музеї історії м. Судова Вишня зберігається оригінал довідки-свідоцтва про народження і хрещення Тадея Дмитрасевича, виданої 16 липня 1938 р. тодішнім дмитровицьким парохом о. Яковом Війтовичем (1884-1953; парох у Дмитровичах упродовж 1926-1939 рр.).
⁴⁰ ЦДІАЛ. Фонд 201. Оп. 4а. Справа 7761. Арк. 146. У родинному альбому Дмитрасевичів уміщена світлина Антіна Григоровича Гринишина із зазначенням: «син дяка з Дмитрович, брат о. Івана, о. Іллі і Михайла, фінансовий урядник у Ніску (Ярослав), фото 1910 р.». Про отців Івана (1874-1955) та Іллю (1888-1961) Гринишинів див.: Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії…С. 439-440, 541-542.
⁴¹ Марія-Антоніна Антонівна Дмитрасевич [спогади] // Доземний уклін…С. 69.
⁴² Оригінал піврічного виказу оцінок зберігається у Народному музеї історії м. Судової Вишні.
⁴³ Оригінал свідоцтва зрілості (świadectwo dojrzałości) зберігається у Народному музеї історії м. Судова Вишня.
⁴⁴ ЦДІАЛ. Ф. 389. Оп. 1. Спр. 647. Арк. 130.
⁴⁵ ЦДІАЛ. Ф. 389. Оп. 1. Спр. 647. Арк. 70.
⁴⁶ Оригінал цього Дмитрасевичевого відзначення його донька п. Марія Пелех подарувала Народному музею історії м. Судова Вишня, як і деякі інші документи, де вони і зберігаються.
⁴⁷ ЦДІАЛ. Ф. 389. Оп. 1. Спр. 647. Арк. 35, 36-37, 23, 48.
⁴⁸ Там само. Арк. 204.
⁴⁹ Шуст Р. У його серці було місце для кожного // Доземний уклін…С. 10.
⁵⁰ ДАЛО. Ф. 26. Оп. 2. Спр. 450. Арк. 15.
⁵¹ ДАЛО. Ф. 26. Оп. 7. Спр. 2196. Арк. 1. Свідоцтва про здачу екзаменів див.: ДАЛО. Ф. 26. Оп. 2. Спр. 450. Арк. 1-7.
⁵² ДАЛО. Ф. 26. Оп. 2. Спр. 450. Арк. 8.
⁵³ Там само. Арк. 13 зв.
⁵⁴ Марія-Антоніна Антонівна Дмитрасевич [спогади] // Доземний уклін…С. 70.
⁵⁵ ЦДІАЛ. Ф. 206. Оп. 1. Спр. 1746. Арк. 4 зв.
⁵⁶ Прах Б. Духовенство Перемиської єпархії…С. 77.
⁵⁷ ЦДІАЛ. Ф. 508. Оп. 1. Спр. 68. Арк. 38, 38 зв., 39.
⁵⁸ Там само. Арк. 39-39 зв.
⁵⁹ Там само. Арк. 40, 40 зв., 41.
⁶⁰ Там само. Арк. 41 зв.
⁶¹ Там само. Арк. 41 зв.
⁶² ДАЛО. Ф. 1. Оп. 52. Спр. 2613. Арк. 87 зв, 88.
⁶³ Там само. Арк. 82-83 зв.
⁶⁴ Там само. Арк. 82.
⁶⁵ Ганна Степанівна Бардин-Іваницька [спогади] // Доземний уклін…С. 26.
⁶⁶ ДАЛО. Ф. 1. Оп. 52. Спр. 2613. Арк. 55.
⁶⁷ Основні архівні матеріали, що стосуються Береза-Картузького концтабору, зберігаються, в основному, в Державному архіві Брестської області (Ф. 9. Береза-Картуський концентраційний табір, 2911 справ), доступ до якого на сьогодні неможливий.
⁶⁸ Ірина Омелянівна Котис [спогади] // Доземний уклін…С. 96.
⁶⁹ Мирослава Семенівна Шот (Вовк) [спогади] // Доземний уклін…С. 193.
⁷⁰ Євгенія Іванівна Кубішин [спогади] // Доземний уклін…С. 178.
⁷¹ Там само.
⁷² Зберігається у Народному музеї історії м. Судова Вишня.
⁷³ Народний музей історії м. Судова Вишня. Трудова книжка Тадея Дмитрасевича.
⁷⁴ Книга наказів Судово-Вишнянської середньої школи на 1946 рік. Почата 20 січня 1946 року. Закінчена 25 червня 1950 р. С. 2 зв.
⁷⁵ Народний музей історії м. Судова Вишня. Трудова книжка Тадея Дмитрасевича.
⁷⁶ Володимир Тимофійович Андрушко [спогади] // Доземний уклін Вам…С. 18.
⁷⁷ Книга для наказів по Судововишнянській середній школі. №1. 07.05.66 – 04.06.71. С. 53 зв.
⁷⁸ Книга для наказів по Судововишнянській середній школі. №1. 07.05.66 – 04.06.71. С. 129 зв.
⁷⁹ Уляна Володимирівна Бедрило [спогади] // Доземний уклін…С. 29.
⁸⁰ Книга наказів Судово-Вишнянської середньої школи на 1946 рік. Почата 20 січня 1946 року. Закінчена 25 червня 1950 р. С. 30.
⁸¹ Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (далі – ЛННБУ ім. В. Стефаника). Відділ рукописів. Ф. 314 (Крип'якевич І.). Приватна біблотека. Дмитрасевич Т. З досвіду роботи краєзнавчого гуртка // З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області. Методичний збірник. Випуск І. Дрогобич, 1959. С. 35.
⁸² Пізніше О. Дун залишив вчителювання і зайнявся наукою, у 1961 р. став кандидатом філологічних наук. Проживав у Таджикистані, де і помер.
⁸³ ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 314 (Крип'якевич І.). Приватна бібліотека. Дмитрасевич Т. З досвіду роботи краєзнавчого гуртка // З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області. Методичний збірник. Випуск І. Дрогобич, 1959. С. 36.
⁸⁴ Там само. С. 3.
⁸⁵ Там само. С. 37.
⁸⁶ Див.: Хомяк М. Виборчі «козьолкі» у Стоянцях 1897 року // Збруч. 19.08.2021.
⁸⁷ ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 314 (Крип'якевич І.). Приватна бібліотека. Дмитрасевич Т. З досвіду роботи краєзнавчого гуртка // З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області. Методичний збірник. Випуск І. Дрогобич, 1959. С. 37.
⁸⁸ Там само. С. 38.
⁸⁹ Там само. С. 38-39.
⁹⁰ Там само. С. 39.
⁹¹ Там само. С. 40.
⁹² Галина Власова (Шимонович), після закінчення Львівського педагогічного ін-ту (1952 р.) розпочала працю у секторі Київської Русі та феодальної роздробленості ЛІМ, а з 1955 р. очолила його. Через рік сектор ліквідували, а Г. Власова стала працівницею Відділу історії феодалізму. Брала участь в археологічних конференціях, розвідках і експедиціях, зокрема, досліджувала давньоруські городища у Судовій Вишні. Див.: Археологія у Львівському історичному музеї. Львів; Дрогобич, 2020. С. 91.
⁹³ ЛННБУ ім. В. Стефаника.. Відділ рукописів. Ф. 314 (Крип'якевич І.). Приватна бібліотека. Дмитрасевич Т. З досвіду роботи краєзнавчого гуртка // З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області. Методичний збірник. Випуск І. Дрогобич, 1959. С. 40-41.
⁹⁴ Там само. С. 41.
⁹⁵ Там само
⁹⁶ Там само. С. 41-42.
⁹⁷ Там само. С. 42-43.
⁹⁸ Там само. С. 43.
⁹⁹ Терський С. Середньовічні археологічні пам'ятки у Судовій Вишні на Львівщині: історія та перспективи дослідження // Historical and Cultural Studies = Історико-культурні студії: [науковий журнал] Lviv, 2015. Volume 2, number 1. С. 98.
¹⁰⁰ ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 314 (Крип'якевич І.). Приватна бібліотека. Дмитрасевич Т. З досвіду роботи краєзнавчого гуртка // З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області. Методичний збірник. Випуск І. Дрогобич, 1959. С. 44-45.
¹⁰¹ Соціалістичний шлях. Мостиська, 13 вересня 1960 року. № 109 (1678). С. 4.
¹⁰² Терський С. Середньовічні археологічні пам'ятки у Судовій Вишні…С. 99.
¹⁰³ Соціалістичний шлях. Мостиська, 13 вересня 1960 року. № 109 (1678). С. 4.
¹⁰⁴ Див.: Ратич О. Багате поховання рубежу Х-ХІ ст. у Судовій Вишні // Середні віки на Україні. Київ, 1971. Вип. 1. С. 162-168; Терський С. Середньовічні археологічні пам'ятки у Судовій Вишні на Львівщині: історія та перспективи дослідження // Historical and Cultural Studies = Історико-культурні студії: [науковий журнал] Lviv, 2015. Volume 2, number 1. С. 98.
¹⁰⁵ Шуст Р. У його серці було місце для кожного // Доземний уклін…С. 9.
¹⁰⁶ Терський С. Середньовічні археологічні пам'ятки у Судовій Вишні…С. 100-101.
¹⁰⁷ Археологія у Львівському історичному музеї…С. 124.
¹⁰⁸ Терський С. Середньовічні археологічні пам'ятки у Судовій Вишні…С. 100-101. Своє дослідження С. Терський називає «першою сучасною спробою узагальнити інформацію про етапи та результати досліджень комплексів ранньосередньовічних пам’яток». Дуже приємно, що дослідник підкреслив роль саме Т. Дмитрасевича, як справжнього ініціатора розкопок у Судовій Вишні (називає його краєзнавцем, засновником місцевого музею, але помилково – вчителем історії). Там само. С. 97, 98.
¹⁰⁹ Шуст Р. У його серці було місце для кожного // Доземний уклін…С. 10.
¹¹⁰ ЛННБУ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Ф. 314 (Крип'якевич І.). Приватна бібліотека. З досвіду краєзнавчої роботи в школах Дрогобицької області. Методичний збірник. Випуск І. Дрогобич, 1959.
¹¹¹ Мирослава Семенівна Шот (Вовк) [спогади] // Доземний уклін…С. 189.
¹¹² Там само. С. 190.
¹¹³ Соціалістичний шлях. Мостиська, 14 червня 1960 року. № 70 (1639). С. 4.
¹¹⁴ Соціалістичний шлях. Мостиська, 25 вересня 1969 року. № 113 (2336). С. 4.
¹¹⁵ Мирослава Семенівна Шот (Вовк) [спогади] // Доземний уклін…С. 190.
¹¹⁶ Шуст Р. У його серці було місце для кожного // Доземний уклін…С. 7.
¹¹⁷ Мирослава Семенівна Шот (Вовк) [спогади] // Доземний уклін…С. 190.
¹¹⁸ Там само.
¹¹⁹ Шуст Р. У його серці було місце для кожного // Доземний уклін…С. 8.
¹²⁰ Там само.
¹²¹ Там само. С. 7-8.
¹²² Емілія Іванівна Гриневич (Сабара) [спогади] // Доземний уклін…С. 54.
¹²³ Романа Антонівна Стеца (Денисяк) [спогади] // Доземний уклін…С. 159; Ірина Йосипівна Чоба (Пришляк) [спогади] // Доземний уклін…С. 176; Мирослава Семенівна Шот (Вовк) [спогади] // Доземний уклін…С. 191.
¹²⁴ Шуст Р. У його серці було місце для кожного // Доземний уклін…С. 11.
¹²⁵ Ярослав Степанович Коник [спогади] // Доземний уклін…С. 87.
¹²⁶ Юрій Євгенович Андрушко [спогади] // Доземний уклін…С. 21.
¹²⁷ Євген Ярославович Була [спогади] // Доземний уклін…С. 36; Романа Антонівна Стеца (Денисяк) [спогади] // Доземний уклін…С. 158.
¹²⁸ Уляна Володимирівна Бедрило [спогади] // Доземний уклін…С. 29; Володимира Євгенівна Москаль (Костюк) [спогади] // Доземний уклін…С. 120.
03.06.2026