Історія Європи (XVIIІ)

Артуро Перес-Реверте

Карфаген і Рим були надто задерикуватими півнями та шибайголовами в одному курнику, тож це могло скінчитися лише халепою. У кожному разі, цей процес був довгим і кривавим: понад сторіччя, між 264 і 146 роками до Різдва Христового, вони давали чосу одне одному в кількох вряд війнах, які були, мабуть, найтривалішим збройним конфліктом античного світу, що визначить майбутнє Європи. Пунічних воєн (які названі так через те, що пунічна мова була фінікійським діалектом, яким розмовляли карфагеняни) було три, і ми про них добре знаємо, адже то були перші успіхи, які надихнули римлян писати свою власну історію: спочатку давньогрецькою, а потім латинською мовами. Це й досі має значення, адже тактичні та стратегічні уроки тих битв вивчали впродовж двадцяти двох сторіч і понині вивчають у військових академіях – навіть Наполеон, Фрідріх Великий, Роммель чи генерали обох воєн у Перській затоці часто їх згадували. Перша з цих воєн, яка точилася довкола Сицилії та Сардинії й велася в основному на морі, скінчилася перемогою римлян при Егадських островах та захопленням тих середземноморських висп. Аби оговтатися після такого нокдауну, Карфаген рипнувся на захід, поширивши свій вплив на Іберійський півострів. Іберійці, як завжди у своєму репертуарі, розділилися на два табори – проримський і прокарфагенський, а напад пунійців на місто Сагунт, яке було союзником Риму, спровокував другу війну, якої вже зачекалися. Там з’явився один із тих фацетів, яких час від часу породжує історія: один з великих. Звався він Ганнібал – карфагенянин, син Гамількара і брат (чи шваґро, вже не згадаю) Гасдрубала; і був він, як тепер кажуть, до біса геніальним. Поки римляни чухали потилиці, не знаючи, де краще вдарити – в Іспанії чи Африці, Ганнібал (який був кривий на одне око, та іншим бачив більше, ніж вони двома) пошив їх у дурні, замірившись взути їх ззаду: в миг ока він з потужним військом перейшов Піренеї (зі слонами й таким іншим), пройшов через південь Галлії, через Альпи, вдерся в Італію, даючи бобу направо й наліво, і розгромив римлян у битвах при Тіцині, при Требії, при Тразименському озері й при Каннах, де розгром був колосальним – в тій останній битві ґиґнуло плюс-мінус сорок тисяч римлян. Карфагенянин практично дійшов ad portas Риму-Столиці; і в нажаханих римлян вже жижки затрусилися. Утім, у них також були виняткові мужі, й одного звали Сципіон, син ще одного Сципіона. Поки пересичений перемогами Ганнібал зі своїм втомленим військом, здуваючись, справляв посиденьки в Італії, римляни, продемонструвавши вражаючі рефлекси й надзвичайну здатність до відновлення, відправили в Іспанію Сципіона-батька з військом, яке почало там чинити каверзи в тилу карфагенян. Згодом, після смерті батька, Сципіон-син (на ім'я Публій Корнелій), який виявився класним дядьком, просто дивом і справжнім лицарем, узяв Карт-Хадашт (відтоді – Новий Карфаген) та Гадір (відтоді – Гадес), остаточно утвердив на Іберійському півострові Рим, перш ніж висадитися в Африці й принести війну в сам Карфаген. Ганнібалові, звісно, довелося прожогом вертатися, бо в нього горіла власна хата; але у 202 році до Різдва Христового, через чотири роки після того, як в Іспанії не лишилося жодного карфагенянина, Сципіон у битві при Замі розгромив одноокого генерала. Розбив його вщент, і цей удар виявився фатальним: повергнутий у порох Карфаген не мав іншого виходу, ніж підписати мир, що закріпив панування римлян над Середземним морем, яке вони, приндячись, вже стали називати Mare nostrum. Проте в Африці Карфаген усе ще ворохобився, тож безжальний та завзятий Рим вирішив його добити. Отож під приводом конфлікту в Нумідії, під’юджуваний промовами суворого й непохитного політика на ім'я Катон, який промовив оте знамените Delenda est Carthago (що у вільному перекладі означає: треба їм показати, де раки зимують), Рим оголосив Карфагену третю війну, і в 146 році до Різдва Христового місто зрівняли з землею. Уцілілих продали в рабство, а останній карфагенський редут, повністю стертий зі світової мапи, перетворився на римську провінцію Африка. У відомому тоді світі вже не було нікого, хто міг би втерти носа Римській республіці. Хоча, правду кажучи, їм це не впало з неба. Історик Полібій, який дружив зі Сципіоном і на власні очі бачив руйнування Карфагена, чудово це пояснив: римські завоювання не були випадковістю, вони були природним наслідком суворої науки, здобутої у труднощах та небезпеці.