Сівар

Я досі пам’ятаю цей запах, сівар. У Львові кажуть шувар – аїр тростинний, аїр звичайний, лепеха очеретяна. На малій батьківщині моїх предків, колишньому Мостиському районі, говорили сівар.

На Зелені свята на підлогу в хаті, аби витоптати все зло, бабуня стелила сівар. Коли треба була замаїти подвір’я, стодолу і хату, використовували гілки липи, дуба і ліщини. Люди в інших місцевостях, Україна велика, прикрашають житло любистком, гілками дерев, травами (чебрець, м'ята, сон-трава), бажаючи одне одному щасливих Зелених свят, щоб із яскравим зеленим гіллям у наше життя прийшли мир, добро і достаток. Але свіжозрізаний сівар-шувар давав той особливий запах, який мене завжди, й особливо тепер, повертає в той час, дуже далекий вже час дитинства.

Ті далекі дні я пам’ятаю не тільки тому, що дерева були високими, а дорослі здавалися чарівниками (солодка ілюзія віку), а тому, що тоді була гармонія у житті людей і їхньому ставленні до природи – між ними була екологічна рівновага, як тепер прийнято говорити. Не було цього споживацького варварства у відношенні до всього живого, «бери скільки хочеш, бо це нічиє». Ніхто не ніс оберемками зелень, ніхто не виривав «з м’ясом» гілки – ножем вирізали, зайвого ніколи не брали. Дерева, ліс берегли, з нього жили. З лісу були патики – дрова, там росли ягоди, трави, гриби, там випасали худобу – корови. Основний будівельний матеріал у той час – дерево, камінь, пісок, бо цегла була дорога.  

Свято Святої Трійці – і цілий під’їзд багатоквартирного дому заліплений гілками липи. Вони скрізь: запхали за труби, за вхідні двері, за кабель, навіть у поштову скриньку – за все, за що можна заткнути. Автомобілі в дворі прикрашені гілками – щоб всі бачили? Скільки це гілля так провисить – поки не рушить машина? У під’їзді – до самої зими, щоб потім, засохнувши наніц, опинитись на смітнику.

Там, у цій простій хаті, у тім господарстві цього марнотратства не було. Так, нужда вимагала ощадності й винахідливості. Сівар, який відстояв своє, викидали на гній, як і іншу зелень. Великі грубі гілки, якщо були, йшли в піч на розпал. У всім тім маюванні була своя система. Наприклад, на Івана Купала прикрашали вже квітами, збирали польові й лісові, робили букети і запихали під дах, під дахівку, ще стару німецьку черепицю. Знову ж не викидали – там, у цих букетах, були не просто квіти, а м’ята, меліса, полин, чебрець, кровавник, звіробій і ще купа всього. Ці висушені під дахом квіти потім зберігали окремо в полотняних мішках, з них готували відвар, якщо мова йшла про лікування.

Тоді все це маювання трималося купи, у всьому цьому дійстві був сенс – це була традиція, і вона була жива. Бабуня зрізала гілки вишні, яблуні, груші і сливи, брала гілку бадилля з бульби, бобу, квасолі, весь це букет несла в церкву, щоб освятити, щоб все на городі, в полі, в саду росло, давало плоди. Зміст Зелених свят пов'язаний з вшануванням предків, священних дерев і обрядами, головне призначення яких – забезпечити хороший врожай.

В наш час у переважної більшості залишився радше лиш зовнішній прояв усього цього святкування – за принципом «так роблять усі». Для чого, чому, як, коли? До церкви, щоб освятити, несуть буквально будь-що, навіть на тій моїй малій батьківщині. Квіти з городу, лісові, з клумби і навіть куплені. Мови немає, це красиві букети. Але це так само, як на Яблучний спас в кошик, крім яблук, кладуть банани, ківі, хурму.

Що можна, що ні, всі ці знання – цього більше немає. Тихо зникає і все це давнє, далеке життя. Без галасу і без прощання. Просто одного дня стає все менше людей, які це робили, пам’ятали і знали, як треба, як має бути й для чого. Залишається хіба що фото, давня знимка, на якій ти бачиш людей, які колись жили, а тепер всі вони залишилися спогадом. І запах – так, той запах шувару-сівару, який щойно зрізали і постелили на підлогу в хаті.