Коли починається перший день літа, то завжди нагадуєш заглянути в календар історії. Для когось це сторіччя з дня народження Мерилін Монро, хтось згадує торішню «Павутину», інші – час, коли ще святкували День захисту дітей. Для мене як історика цей день є чимось більшим, ніж просто перший день літа. Насамперед я згадую, що цього дня 136 років тому в присілку Ільці в Жаб’є народився другий з чотирьох синів вахмістра Семена Букшованого і його дружини Діонизії Йосип-Петро. Згодом всі його знатимуть лише як Осипа Івановича. А чому? Бо так свого часу він вберіг рідних від переслідувань: що польських, що згодом й радянських…
Загалом до 2024-го я не знав, що у Букшованого був ще хтось у родині. Спершу я дізнався про брата Євгена, який в 1920-х підпав під комуністичну пропаганду, що і стало певною причиною для його побутових бід: то втеча з Коломиї на навчання в Снятин з однокласником, то ще якісь непевні знайомства. Багато в чому він нагадував свого брата Осипа. Правда, епізоди з втечею та одне маловідоме фото з приватної колекції – це все, що залишилося від Євгена. Його слід так і залишився непомітним для широкого загалу.
Якщо брати родовід Букшованих, то для багатьох залишаються непомітними певні біографічні факти. По-перше, старший брат Осипа Іван-Семен народився 1889-го в Пістині на Косівщині. У пресі міжвоєнного часу можна знайти відомості, що це був доволі знаний священник цього регіону. Другим був сотник Легіону УСС, отаман УГА, авантюрист та журналіст Осип-Петро – з 1 червня 1890-го року. Третім – Володимир-Роман (18 серпня 1891 – 1 січня 1931) – сотник УГА, справний командир куреня в боях за Львів та Львівщину за доби польсько-української війни. Особливо гарно про нього у «Ділі» відгукувався колишній співробітник пресової квартири УСС поручник Роман Купчинський. Він писав про це не прямо, а під криптонімом «Галактіон Чіпка».
Про Осипа-Петра я взагалі можу говорити довго. Для мене ця постать така ж знакова і цікава, як Євген Коновалець, Юліан Гоїв, Дмитро Вітовський, Андрій Мельник та інші численні звитяжці тієї доби. Так, Осип не є однозначним, багато в чому дивним, і все ж він надзвичайно цікавий. Без Коломийської цісарсько-королівської гімназії №2 з українською мовою викладання неможливо уявити кращі роки Осипа. Саме тут поглибились його інтереси до музики та іноземних мов. Та якщо чесно, не було такого предмету, де б у Букшованого були якісь проблеми. Невипадково у червні в 1908-му він завершив гімназію у Коломиї з відзнакою. Попередньо він вказував, що хоче стати інженером-механіком.
Заради мрії про механіку та життя забезпеченого чоловіка Осип поступає до Львівської політехніки. З жовтня 1908-го по 3 листопада 1911-го навчається там на машинобудівному факультеті (відділ будови машин), проходить повні два курси, але до третього його фізично вже не допустили. Все через те, що 1 липня 1910-го він, як і сотні інших небайдужих українців, пішов відстоювати свої права за власний університет у Львові. Що на вічі в «Соколі», що в університеті в Осипа зброї не було. Чи боронився від нападу поляків, коли ті увірвались на кінці віча, де виступав Адам Коцко, – невідомо. Хоча, знаючи характер Осипа, той цілком міг дати прочухана будь-кому. Втікати напевне довелось уже тоді, коли на спровоковану поляками бійку, де загинув Коцко і був поранений ще один студент, прибула поліція. Та і вона лише арештовувала українців, а поляків… визнала лише за свідків! Чим це не абсурд?
На противагу Коновальцю чи Курбасу, яких змогли вивести з ряду підозрюваних в статус свідків восени 1910-го, Осипу і ще 100 студентам-українцям пощастило менше. Їх всіх з 14 лютого по 4 липня 1911 судили у Львові на гучному процесі 101. Про нього говорили всі газети імперії, незалежно від мови і редакційної політики. Але це не допомагало: українців мусили боронити лише самі українці. Так, в процесі 101 Осипа боронив знаменитий адвокат з Калуша д-р Андрій Кос.
Як і у випадку з іншими 100 обвинуваченими, суд нікому не надав виправдань. Кожен зі студентів у вироку від 4 липня 1911-го отримав різні ступені покарання. Осипу присудили місяць тюремного ув’язнення. Восени 1911-го Букшованого відрахували з політехніки з правом на поновлення. Відвідувати свій факультет йому заборонили протягом 1911/1912 навчального року. Через місяць для Букшованого політехніка стала нецікавою, адже з кінця жовтня до початку листопада він долучився до приватного музичного інституту імені Лисенка. 6 листопада 1911-го він грав на віолончелі у тріо з майбутніми класичними легендами української музики – Зеноном Лиськом (фортепіано) та Романом Придаткевичем (скрипка).
Так, це була його щира мрія – повністю перейти в музику. Нею він ще жив з гімназійної парти. З іншого боку, Осип розумів, що його переслідування польськими силами за студентський активізм, де він брав участь ще від 1908–1909 років, та за агітацію на виборах 1911-го за українських радикалів на Косівщині не дадуть змоги навчатись в нормальному режимі. За цих обставин Осип вирішує йти на службу. За іронією долі, він як однорічний доброволець потрапляє у 30-й піхотний полк у Львові. Той самий полк, який охороняв крайовий суд та довколишні квартали у місті під час процесу 101 в 1911-му.
За час служби, яка завершилась для Букшованого в січні 1914-го, він отримав пам’ятний хрест 1912/1913. Цю нагороду можна було часто побачити на фотографіях з Осипом в 1916–1917 рр. Пригадую, що коли у Вікіпедії активно наповнювалась новими даними стаття про Букшованого, один з моїх друзів зміг знайти інформацію про раніше невідому нагороду Осипа. Мова йшла про хрест «За військові заслуги», яким його нагородили 18 квітня 1917 року. Цікаво, що у батька Осипа, вахмістра Коломийської жандармерії Семена Букшованого, був срібний хрест цивільних заслуг. Цю нагороду батько отримав за сумлінну службу між 1902–1906 роками. Навіть за Польщі ця нагорода для Букшованого-старшого була гідною надбавкою до пенсії. Як склалася доля пана Семена – ніхто не знає. Очевидно, що він помер у Коломиї, де жив з дружиною і де їх навідував Осип на свята, коли у міжвоєнну добу була нагода жити в Галичині.
Що робив Осип до серпня 1914-го? Ймовірно, продовжував співпрацювати з радикалами, навчатись у приватному музичному інституті і бути в статусі нареченого для доньки одного з греко-католицьких священників Опілля. У нього вибудовувалось доволі цікаве і мирне життя, яке, звісно ж, обірвав початок Великої війни. Його одразу ж було покликали назад до 30-го полку. Тут він перебував недовго. Може, до півтора тижня. Саме через те, що для формування українського легіону в австро-угорськім війську були потрібні досвідчені старшини, Осип потрапив у число перших 16. Тут були і Михайло Баран, і Дмитро Вітовський, і Ераст Коник, і Сень Горук, а також інші видатні старшини українського походження.
Старшини 1-го полку УСС, де крайнім справа є Осип Букшований, травень 1917
Якими подвигами відзначився і які нагороди отримав Осип за час боїв, добре відомо з відкритого доступу. Зауважу лише, що фотографії з ним є відомими лише за 1916–1917 роки. Менш відомими є ті, які були зроблені з ним до потрапляння в полон в боях за Лисовичі 30 травня 1915-го. Його би й не було, якби австро-угорці вчасно попередили, що відступають.
Ті герої, які не вийшли з бою під Лисовичами, і досі лежать в могилах на цвинтарі поблизу траси на Стрий. Інколи навідую їх, коли є нагода. У цьому ж бою до російського полону потрапила і відважна пані-офіцер Олена Степанів…
Цвинтар полеглих вояків УСС в Лисовичах, серпень 2025.
Те, що Букшований зміг втекти з полону, дістатись Кавказу і перейти кордон, щоби втрапити до найближчого консульства – досі вражаюча історія. Про його кількатисячний загін курдів свого часу писала і австрійська міжвоєнна преса. Зберігся і рапорт Букшованого про його полон, втечу та відвагу в боях на Близькому Сході. У жовтні 1916-го в Бережанськім замку побратими зустрічали героя, якого не сподівалися побачити живим. Після звитяг під Лисонею та катастрофи під Потуторами у вересні 1916-го, повернення Букшованого було як ніколи доречним. Під його командування передали свіжу сотню. Хоч і не були це ті хлопці, з якими він втримав перевали в Карпатах і воював на Маківці, все ж це була українська січова стрілецька сила. Її він очолив 24 жовтня 1918-го у Чернівцях, коли січовикам остаточно набрид австрофіл Микитка…
Осипа Букшованого можна сміло вважати людиною з жагою до пригод і ризиків. Він не боявся не виконувати військові накази з метою, щоби взяти краще становище на фронті. Чи як командир 1-го полку УСС, чи бойової групи, чи 1-ї бригади УСС УГА, Осип завжди чинив так, як вважав за потрібне. Він не боявся йти в атаку разом зі стрільцями в Чортківську офензиву, де і був поранений. Так само Букшований блискавично діяв, коли у квітні 1919-го придушував заколот у Дрогобичі. Ця оперативність не дозволила перетворити місто на чергову фейкову республіку більшовиків в самому серці Галичини. Дрогобицько-Бориславський басейн втримати під натиском поляків ніхто не зміг, але завдяки діям Букшованого цю катастрофу дещо відтягнули. Ненадовго, але відтягнули.
Симон Петлюра і комбриг Осип Букшований, серпень 1919.
По відступу за Збруч Осип-Петро зміг знайти в Несторі Махні союзника проти білих. Проте він також глибоко розчарувався у Петрушевичеві, не розумів до кінця Петлюру і тому вів дружбу з політиками, які шукали компромісів з червоними. Так, Семену Вітику румуни надали дозвіл у проїзді на їх територію, а от Осипу – ні. Тому йому і довелося шукати змоги вижити на Поділлі вже під іншим прапором. Чомусь я думаю, що Букшований як авантюрист за вдачею не планував ставати ані комуністом, ані борцем за їхні ідеали. Перш за все, цей вибір був вимушеним в обставинах, які склались у грудні 1919-го – навесні 1920-го.
Вирізка з польськомовної преси про арешт Букшованого, 1926.
Так, йому не пощастило, коли більшовики схопили його у квітні 1920-го і доставили в Москву. Тут за нього і поручились, але ж якою ціною? Остаточно зламали і змусили стати комуністом. Хоча, може, і тут в Осипа був розрахунок, що це тимчасове обмеження волі. Він як любитель авантюр, втеч і любовних пригод й не думав, що Москва чи радянська дійсність будуть з ним завжди. Та в Москві він по-справжньому закохався у жінку, яка народила йому доньку Галину. Їхня доля після 1933-го, і особливо після 1937-го, була нікому не відома. Навіть у 1950-х у КҐБ не вистачило ресурсів віднайти цю жінку та її доньку від Осипа, щоби сповістити про його посмертну реабілітацію.
Осип Букшований під час арешту. Харків, травень 1933-го.
У житті Букшованого були гарні жінки, пригоди, музика, війна, військова влада, численні нагороди, безліч закордонних подорожей, різні політсили, але не було головного – спокою… Його останки десь і досі під Петербургом…
Те, що в життєписі Букшованого та в біографіях його родини є численні плями – це недобре. Тепер, коли архіви стають все доступнішими через оцифрування і з нетрів забуття виринають численні колекції, є змога шукати більше правди про героїв, антигероїв чи непростих творців минулого. Серед них є і Осип-Петро Семенович Букшований. Постать, котру можна любити чи не любити, зрозуміти чи не розуміти за його політичні погляди або вибори. На прикладі Букшованого завжди треба знати, що у кожної людської долі є свій початок і свій кінець. І на кожного героя чи антипода завжди є свій історик, свій критик і свій читач.
01.06.2026