Не враз, а поволі...

«Поволі», «поволеньки»... Не тільки «повільно», «без поспіху», а й «по волі», «без примусу», «своїм вибором», «своєю волею» (лат. «sponte sua»). Так, за золотого віку, й земля, ніким не спонукувана, не кваплена, не торкана залізом, постачала смертному, та ще щасливому люду, як і всьому довкола, все потрібне – поволі, поволеньки, по своїй волі... Казка та й годі... Та хіба не близька вона, казка, до мрії?.. А мрія – то таки мрія: щось належне душі, світле, помічне...

Життя ж – «не делікатна річ», не суцільна насолода, не дні вічної весни. Наспіли інші, суворі часи, як про це, ледь не три тисячоліття тому, Гесіод у своїй поемі «Роботи і дні»... Дні, сповнені робіт. Пекучі й морозні, сонячні й хмурні. Дні, скупі на радість і щедрі на печалі...

Прийшли не враз, а поволі – непомітно, поступово. Й навіть не поступово, бо не ступали вони, а насувались, як на сонце – хмара. Прийшли не своєю волею, а волею людини, яка добула з-під землі золото. Добула – на свою ж біду. Взяв її на пробу благородний метал – і вона не дорівняла його благородству...

Враз полишили «грішну» землю усі чесноти: Соромливість, Чесність, Віра, а з ними – й Правда, заяснівши на небі таким чарівним, та недосяжним сузір’ям Діви з Колосом згоди в руці, «як в оні дні Сатурнові днедавні» (розвиває Гесіодові візії й наш неокласик Микола Зеров)... І враз услід їм приспіли на посмутнілу землю Облудність, Віроломність, а з ними Чвари й перша винуватиця усіх бід, нерозлучна з кривавим Насиллям – до багатства Жадоба злочинна...

Враз... Та не враз, а поволі полишав землю світ, що був далеким відлунням чи реліктовими хвилями того прадавнього, казкового віку. Світ, який ще яснів світлом давно погаслих зірок. Полишав землю поволі, та не по своїй волі.

Йому на зміну, вже й не поволі, а поривно, мовби надолужуючи свій перепочинок, велетенськими стрибками накочувався новий, невтримний у своєму поспіху світ. Світ, що потурбував, себто збурив, скаламутив (perturbavit) суходоли, води, повітря. Світ, що взяв гору над ще нехитрою, з її неписаними життєвими засадами, мудрістю. Світ хитромудрий, вдатний на дивовижні винаходи (жаль, що так часто «на шкоду собі» – провісні слова Овідія), світ гордий з тих винаходів – модерний, новий світ. Той, що про нього, теж так передбачливо, в «Лісовій пісні» Леся Українка. Світ, який вона уявляла собі в образі Килини; діловий світ, у якому й Божий дар, час, цінується не здобутками душі, а грішми – і той, з яким так болісно вона прощалася: світ, душею якого була Мавка...

Відходив – обжитий світ. Світ, що був серед людей, та й люди були в ньому. Світ, де й кожен куточок усміхався людині, мав своє ім’я. Хай це долина чи долинка, гірка чи пагорб, річка, струмок чи джерельце, нива чи нивка – все мало свою назву, своє минуле, свою історію. Нею, своєю назвою, своїм іменем усе й жило, чекало на оклик, озивалося на нього. Людина ділилася своїм болем – «Ой верше, мій верше...» Співчувала – й усьому, що довкола неї: «Не хилися, явороньку...»

А ще ж в обжитому, видимому світі був і той світ, якого ні побачити, ні торкнутися. Світ, що його створила в своїй уяві людина. Тож був він – її світом, теж у якомусь сенсі світом реальним. І спілкувалася вона з ним так само, як і з видимим світом. Зі своїми літами, що йшли за обрій: «Ой верніться, літа мої...» З веселістю: «Веселосте моя, де ж ти ся поділа?..» Зі своєю журбою: «Журо ж, моя журо...» З думами-дітьми, що бредуть чужинними снігами в Україну... З ясночолим днем, що хилить голову, відходячи за вечірній пруг... Зі сном, що ходить коло вже погаслих вікон... Світ лісовиків, русалок, світ лихих і добрих духів...

У спілкуванні людини з тими світами формувалася, набувала краси й соковитості, примножувала свої найтонші струни українська народна мова. Формувалася спільними зусиллями роду, народу, його стараннями: важкою працею рук і не легшою – душі. З неї, чутливої української душі, подала свій голос пісня – нерозлучна подруга праці, її велика помічниця. Були то справді нерозлучні колись – великі дві сили...

Відійшов і він, той невидимий світ. Не враз, а поволі – й теж не по своїй волі: поступився місцем іншому світу, прагматичному, що хилить людину до споживацтва, а ще – до перебування в рукотворному, віртуальному світі... Світі, який радше виснажує, аніж наснажує. Та хоч як тут тісно людині серед людей, хай скільки видовищ у неї перед очима, а все ж у новому урбанізованому залюдненому світі буває їй самотньо. От вона й шукає собі розради там, де нікого й ніде.

Серед полів, у тиші хоче відчути дихáння тих, що відійшли, таких уже далеких світів. Ловити не слухом, а якимсь особливим, не відомим науці чуттям те самотнє, вже без зірок, їх колишнє світіння...Тоді, хай як це дивно, на самоті – відступає самотність. Людина повертається до самої себе, до тих світів, які ще не знеособлювали, не розлучали її, людину – з собою: часточки – з Цілим...

Але новий світ, хай він і тричі «шалений» (вже ж від нього не втекти, не повернутись до світу «лагідного», тим паче – до казкового), він, той світ, хай зранений і зболілий, усе ж – не без живлющих у ньому оаз, де нове проростає з глибинного, душевного, справжнього. Світ, у якому живемо. Світ, що вступив у важку боротьбу зі злом – тож і зобов’язує він, і кличе.

Кличе, як море, хай і буремне, – мореплавця, якому ще в давнину нагадано, що жити не конче, плисти ж – таки конче. Кличе й закликає словом суворим, але таким важливим, що й визначає ціну присутній у цьому світі людині. Важливим передусім тоді, коли «общеє добро в упадку». Словом античних стоїків, як і нашим, Франковим, високим словом – обов’язки...

Не враз, а поволі, як світло – днина,

Утратила ймення своє долина.

Лиш часом – навіює їй давнина:

Називалась Андрійковою вона.

Тут пан, було, в бричці гнав коней двійко,

У сивій минувшині, звавсь Андрійком,

Коли ж – і не стямився – в мить одну

Запало все в безвість, у трясовину.

Не стало ні брички, ні пана, ні коней –

Все те в мокляку тому, в часі тоне.

Лишилась сама лише тиха журба

Посеред долини тієї – верба.