Чому вбивство аятоли Алі Хамененеї не призвело до падіння Іранського режиму? Бо старі, масштабні, інституціоналізовані структури не так просто зруйнувати шляхом простого усунення керівництва.
Ще 28 лютого, тобто зразу ж після початку оголошеної Сполученими Штатами та Ізраїлем військової операції в Перській затоці, ми з колегами-журналістами з різних країн мимоволі розпочали фейсбучну дискусію щодо шансів зміни режиму аятол. Дехто стверджував, що режиму залишилося жити лічені години, дехто був поміркованішим і вважав шанси подіння/виживання 50 на 50. Я ж був налаштований скептично й давав такому розвитку подій від сили п’ять відсотків.
Щоправда я радикально змінив свою думку, щойно дізнався, що іранський духовний лідер аятола Алі Хамененеї та багато представників вищого іранського військового та політичного керівництва загинули внаслідок прецизійних ударів ізраїльських та американських військовиків. Так, подумав тоді я, напевно я таки помилився і зараз ми все ж станемо свідками безславного падіння режиму аятол, які прийшли до влади в Ірані на плечах ісламської революції 1979 року. Ну й добре, що помилився, міркував я, давно пора відправити їх, як то кажуть, на смітник історії.
Президент США Дональд Трамп та прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу тоді виступили зі своїми окремим заявами, які об’єднувала теза про презентацію війни в Ірану не просто як відплату, «операцію з денуклеаризації», примус до миру, а як пусковий механізм для неминучого колапсу «ненависного режиму». Ну бо це ж цілком логічно: варто усунути достатню кількість керівництва, щоб структура під ним або розпалася або стала достатньо вразливою, аби справу довершило неминуче народне повстання.
Так, довелося вдатися до безпрецедентного заходу – навмисного, відкритого вбивства глави держави. Газета The New York Times назвала це «новим Рубіконом». Можна й так назвати, байдуже, аби лише спрацювало.
Світ затамувавши подих чекав на ефект від іранського атентату. Однак падіння режиму ніяк не наступало. Радше навпаки, він почав зміцнюватися й ставати ще агресивнішим. До керівництва в країні прийшли представники найзатятішої, найфанатичнішої й водночас наймілітаристськішої структури – Корпусу вартових ісламської революції.
Професор міжнародні відносини Технологічного інституту Джорджії Браян О'Нілл, який свого часу був високопоставлений офіцер розвідки США, описуючи в коментарі для видання The Conversation причини хибності очікувань, що тегеранський режим вдасться так легко завалити, зауважує, що «така тріумфальна логіка маскує стратегічний недолік таких цілеспрямованих убивств».
«Більшість науковців також дійшли висновку, що цілеспрямовані вбивства або замахи, які часто називають обезголовленням лідерства, можуть порушити діяльність організації та знизити її ефективність. За певних умов вони навіть можуть змусити сторону, проти якої спрямовані дії, капітулювати. Але вони рідко призводять до краху», – зазначив професор.
Так, є багато історичних прикладів, коли ліквідація лідерів, наприклад, якогось терористичного угруповання призводила до його розпаду чи, принаймні, до стрімкої втрати функціональності. Ми пам’ятаємо, як після ліквідації Осами бін Ладена організація «Аль-Каїди», яка наводила жах на цілий світ, стрімко маргіналізувалася. Водночас ліквідація ізраїльськими вояками лідерів «Хамазу» чи «Хезболли» не призводить до суттєвої втрати цими терористичними рухами своєї здатності до продовження профільної діяльності.
Можна теж звернути увагу на кампанії з обезголовлення злочинних організацій у Латинській Америці. Дуже часто атентати призводять до зростанням насильства, включно зі сутичками з державними силами безпеки. Пригадуєте, як зовсім недавно, у лютому 2026 року мексиканські правоохоронці провели масштабну операцію за співпраці різних силових структур і ліквідували Немесіо Осеґеру Сервантеса, більш відомого як «Ель Менчо», голову картелю «Нове покоління Халіско». Однак, згідно з повідомленнями мексиканської преси, організація продовжує діяти, її основні мережі та функції здебільшого збереглися. Водночас злочинна організація влаштувала акцію відплати: 25 членів Національної гвардії Мексики було вбито, а блокади доріг та підпали будівель спостерігалися в кількох штатах. Усунення керівництва спричинило для наркокартелю тактичні втрати, але не призвело до стратегічного колапсу злочинної організації.
Експерти доходять висновку, що все залежить віку та структурованості організації. Обезголовленням легше зруйнувати малі, молоді, слабо структуровані угруповання. Проте старіші, масштабніші, більш інституціоналізовані організації значно важче зруйнувати шляхом простого усунення керівництва.
«У боротьбі з тероризмом дезактивація керівників може бути достатньо хорошим результатом. Дійсно, якщо метою є затримка атак або зниження оперативної ефективності, то усунення керівництва може мати цінність. Однак, коли метою є держава, політична планка ще вища. Тактичні зриви, знову ж таки, не те саме, що політичний колапс. Це також не те саме, що створення сприятливіших переговорних умов для країни, яка спираються на вбивства. Нещодавні дослідження показали, що вбивство або захоплення лідерів може послабити супротивника на полі бою, але не обов'язково говорить нам про те, як супротивник відреагує політично – чи стане він більш схильним до переговорів, менш здатним до переговорів, чи більш рішуче налаштованим продовжувати боротьбу», – пояснює Браян О'Нілл.
Усунення лідерів ворожої країни може послабити її в короткостроковій перспективі. Водночас вдалий атентат може виявитися пострілом собі в ногу, оскільки в результаті виявиться, що не залишилося осіб, схильних до перемовини, а тим більше до компромісів чи деескалації. Таким чином, обезголовлення може дати оперативний успіх, водночас звужуючи політичні варіанти, які випливають з нього.
Яскравим прикладом є все та ж війна в Сполучених Штатів та Ізраїлю проти Ірану. Смерть Хаменеї приголомшила уряд, але не зламала його. Трохи більше ніж за тиждень Асамблея експертів Ірану призначила його сина Моджтабу Хаменеї верховним лідером. І це стало вкрай кепською новиною для США, які бажали «Тегерану за три дні». Іранський уряд, оговтавшись, оперативно перерозподілив владу через інституції, створені для того, щоб пережити політичні потрясіння: клерикальний істеблішмент, Корпус вартових Ісламської революції та ширшу бюрократію безпеки.
Таким чином ефективні й ефектні вбивства на початку операції не створили шляху ні до капітуляції, ні до народного повстання, ні, принаймні, до примусу до переговорів з вигідних для США позицій. Як показує постійна відсутність довгострокового вирішення конфлікту, адміністрація Трампа зараз має справу аж ніяк не з поступливішим Іраном. Радше, вона зіткнулася з державою, якою керує наступне керівництво з порядком денним ще більш ворожим до політики США на Близькому Сході, сильнішими стимулами для продовження конфлікту та продемонстрованою готовністю пережити біль втрат на полі бою.
То чому ж обезголовлення залишається таким привабливим? Професор політології в Університеті Північної Кароліни Джеймс Волш, який досліджує політичне насильство вважає, що цілеспрямовані вбивства дають політикам намацальний засіб вимірювання поступу в конфлікті, де успіх інакше важко визначити. Вони дають медійне підтвердження результативності кампанії боротьби зі злочинністю, тероризмом чи зовнішнім ворогом – часто фотографію, а в деяких випадках і відеозапис успішного атентату, які можна показати на телебаченні, продемонструвати на пресконференції. Атентат можна репрезентувати як ефективну дію, тоді як переговори вимагають терпіння, компромісів і ризику, що перемовники можуть бути звинуваченими у домовленості з ворогом.
У вже згаданому випадку з «Ель Менчо», його ліквідація дала президентці Мексики Клаудії Шейнбаум політичний трофей, а також тактичну перемогу. Це дозволило їй продемонструвати дії влади проти наркокартелю в момент внутрішньої напруженості та постійного тиску адміністрації Трампа на Мексику, щоб та зайняла жорсткішу позицію. Названу ціль та підтверджену смерть легше репрезентувати як успіх.
А от як бути з російським диктатором Володимиром Путіним? Відомо, що після викрадення венесуельського президента Ніколаса Мадуро з його ж резиденції, вбивства Хаменеї, російський лідер вирішив заховатися так глибоко, як лише можна, й сидіти там затамувавши подих. Звісно, він дуже боїться замаху на себе з боку України, чиї спецслужби вже неодноразово демонстрували свою ефективність у справі ліквідації високопоставлених ворогів на їхній території.
Але чи смерть Путіна сама по собі покладе край війні, а ще краще – призведе до розпаду російської держав? Більшість експертів вважають, що ні. Принаймні не відразу. Однак успішний атентат проти цієї особи матиме неймовірний консолідуючий ефект для українців після років війни, жертв і страждань.
А якщо операція російських спецслужб буде успішною і призведе до ліквідації президента України Володимира Зеленського? Не хотілося б про таке думати, але суто гіпотетично розглянемо й цей випадок. Політичний та символічний шок, звісно, буде величезним. Але українці й не подумають здаватися, а радше подвоять зусилля спротиву російським окупантам.
Отже обезголовлення на високому рівні можуть призвести до ворожих втрат, погіршити можливості сторони та змусити супротивників діяти під постійним тиском. Але, як засвідчують відомі нам приклади, вони не зможуть перетворити тактичні досягнення на політичні результати, щоб виправдати такі цілеспрямовані вбивства. Тому було б стратегічною помилкою робити головну стратегічну ставку на смерть ворожого лідера.
