Поміж

Переклад можна навчитися бачити в усьому. А якщо не сам переклад, то хоча б невідкладну в ньому потребу. Такого висновку неминуче дійде кожен, кому випало щастя долучитися до перекладацької практики, нехай навіть у формі університетського курсу. Життя від того простішим не стане, але яскравішим подеколи стати може. Особливо, якщо зосередитися на різнокольорових варіантах своїх перекладацьких рішень у текстовому файлі. Так виходить, що перед тобою відкривається ціла палітра можливостей, обмежень, допустимостей або пекельних жертв, на які треба зважуватися, бо іншого виходу немає.

І марно сподіватися на порятунок ззовні або чекати на вихід. Насправді це класична пастка, з якої вибратися можна тільки через підземний перехід. А копати його треба власноруч, власносил і навіть власновіч.

Очевидною у такій ситуації буде поява песимізму перекладача, тобто шляхетного смутку та фаталізму, без якого тяжко помислити собі цей тип роботи. Коли вже на самому старті виразно бачиш, що місія програна. Неможливою й марною здається тепер ота твоя початкова затія про створення цілості.

Відчуття нещасності має свої логічні та цілком вірогідні підстави. І походять вони від твоєї непевності щодо головного. А головною є та вартість, якою ми безперервно жонглюємо, себто мова. Не жонглювати, не перекидати, не перекладати і не транслювати – не можна, бо спокуса завелика. Тому доводиться усім цим займатися, не маючи ні певності, ні відваги, ні зеленого поняття, чи взагалі що-небудь зможеш перенести.

Юрко Прохасько порівнював художній переклад до акту розтрощення коштовної античної амфори. Без цього – перекладу не бути. Оригінал маємо розбити вщент, на друзки, на кавалки, на пісок… А потім зліпити амфору назад. Пісок у нас той самий, але амфора – зовсім інша. Річ у тім, щоби зберегти бодай позірну ідентичність щодо оригіналу.

Найбільше ж дається взнаки те, що про свою мову, яка власне й повинна створити таку ілюзію, ти маєш тотально мізерне уявлення. Трагічно недостатнє уявлення маєш завжди якраз про свою мову. Виявляється, що катастрофічно невловимими можуть бути слова поточні, щоденного вжитку і прозаїчного значення. Навіть ті, які чуєш у снах, з якими прокидаєшся чи через які не можеш заснути.

Тоді-то переклад стає необхідним навіть усередині одної мови. Лінгвістика бачиться в цілком новому світлі, коли треба перекласти внутрішні думки і зовнішні знаки на слова для читання (і найкраще, щоби то були слова вже існуючі).

За кожним разом коли берешся за справу, то починаєш летіти, ніби камікадзе на американських гірках. Суттєво, що на американських. Отже, можна припустити, ніби насправді все воно тримається на правилах гри та забави. Тільки почуття самограйливості дозволяє продовжувати, бо частково позбавляє тебе відповідальності. Якщо вже забава, то можна піти на будь-що. Смертельна небезпека відходить на другий план. Завали словосполучень не здаються аж такими жасними, хоч і мають вигляд мітологічних чудовиськ. Із мітологією також не завадить бути обережним, бо ж ніколи не знаєш, хто сьогодні ховається за маскою Прометея, Аїда чи ще якогось іншого Орфея.

Гра, що тягнеться достатньо довго, має шанси набратися небезпечних ознак світотворення. Відтак на якусь хвилину можеш відчути себе здатною на все, включно з перенесенням гір, зміною річкових потоків та призупиненням вулканічних вивержень. Перебуваєш нібито на своєму Транс-Атлантику, подібному до того, на якому колись відпливав Вітольд Ґомбрович. Так, він сам обрав собі той корабель (або ж Транс-Атлантик обрав Ґомбровича – то залежить від берега, з якого споглядаєш). Від берега відчаливши, назад не повертаються. Ґомбрович теж це знав і незле описав оте своє знання у Щоденниках та інших творах.

Тож первинний берег втрачено остаточно, але й пункт призначення теж невидний. Та чи є той пункт таким самим, як планувалося на початку? І чи туманність остаточно не зібʼє твій човник з курсу?

Чи, можливо, перекладач приречений, як отой Фауст, що на нього розпач нападає вже з перших рядків Присвяти? Бо виглядає на то, що навіть Фауст відчуває наближення чогось такого непевного та в тумані, яке без перекладу ніяк не обійдеться. Тому й промовляє:

“Знов близитесь ви, постаті туманні,

Що вже мені з’являлися колись”.

Тут уже сумнівів немає, що готується переклад. Кількість задіяних мов не така суттєва, як могло б здаватися. Та й чи будуть це мови у лінгвістичному значенні цього поняття, теж не так суттєво. Насправді усе залежить від того, наскільки фаустіанськими будуть наші прагнення або скільки (не)випадкових збігів обставин угледимо по дорозі.

Бо ми ж подорожуємо транс, тобто через. Щось покидаємо і кудись добираємся. Те з нас, що залишилося по той бік, і те, чим або ким ми стали опісля – зовсім інше. Та й не варто, напевно, вірити у стабільність такої форми. Бо все найцікавіше, аж подеколи фаустіанське, трапляється зазвичай не там, де планувалося, але поміж.