Виставка «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції»
Похмурий день і небо, яке від самого ранку стримувалось, аби надвечір вихлюпнутись дощем на Львів, запросили жителів та гостей міста до виставкових залів. У Національному музеї ім. Андрея Шептицького цими днями доволі людно. Відвідувачів тут більше, ніж зазвичай, і цьому є дві причини. Перша – Міжнародний день музеїв, тож охочих надихнутися прекрасним значно побільшало.
Друга причина – доволі унікальна й непересічна, адже така подія відбувається вперше. З нагоди 150-річчя від дня народження Олександра Мурашка, українського художника світової слави, до Львова прибула виставка його малярства «Кольорові модуляції». Зберігач найбільшої колекції творів митця – Національний художній музей України – не втратив нагоди по-особливому відзначити цей ювілей, що припав на минулий рік. Майже пів року виставкою могли насолоджуватися кияни. Через значний інтерес експозицію продовжили більш ніж на місяць. І лише в середині травня колекція прибула до столиці Галичини, де тішитиме відвідувачів Національного музею у Львові до 16 серпня.
Кольорові модуляції
Модуляція, з точки зору музики, – це перехід в іншу тональність посеред музичного твору. За технікою та способом переходу її поділяють на діатонічну, хроматичну, енгармонічну, мелодико-гармонічну та раптову. Кольорові модуляції Мурашка – це, як на мене, саме діатонічна модуляція. Перехід між колірними станами у художника відбувається плавно – через спільні відтінки й тональні «посередники», без різких контрастних зламів. Він ніби поступово переводить глядача з однієї емоційної тональності в іншу, зберігаючи цілісність живописного звучання, але водночас розставляючи виразні колористичні акценти.
У першій залі, разом із приглушеним романтичним освітленням, відвідувачів зустрічає стримана сіра гама раннього періоду творчості Олександра Мурашка. Картини, які донедавна залишалися в тіні, – «Портрет Миколи Петрова» та «Сутінки. За столом» – зупиняють відвідувачів і змушують вдивлятися у деталі. Але найбільше поглядів притягує майже півтораметровий портрет юної Тетяни Язевої з великим сенбернаром. Кремезна тварина, яка точно була б вищою за дівчинку, якби стала на задні лапи, створює атмосферу довіри й ніжності. Між героїнею та собакою немає напруги чи демонстративності – лише спокійна близькість, яку художник передає через світло, погляд і стриману кольорову палітру.
Початок модуляції
Наступна зала має значно більше колористичних акцентів, ніж попередня. Серед стриманих полотен у вічі впадають яскраві «Сонячні плями», ранкова «Праля», червоний капелюх однієї з парижанок та маскарадний костюм Ольги Прахової того ж кольору.
Не можу не виокремити «Дівчину в червоному капелюсі», яка закономірно займає центральний простір другої зали. Її задуманий і глибокий погляд торкає настільки, що після кількох хвилин мовчазного споглядання мимоволі ставиш собі запитання: хто ж вона?
Не менше уваги отримує й «Благовіщення» – єдина відома робота Олександра Мурашка на євангельську тематику, яка не була експонована за життя автора. Поряд можна побачити один із багатьох ескізів до картини, що свідчить про тривалий пошук композиції та особливу увагу художника до пластики образів і світла.
Останні такти
Імпресіоністичні рожеві та золотаво-блакитні відтінки всього за декілька кроків поступаються глибоким бузково-фіолетовим тонам. Третя зала зачаровує улюбленим кольором автора – синім, квінтесенція якого залила «Квіткарок» – незавершену, але дивовижно довершену картину. Саме завдяки вміло підібраній палітрі полотно не здається незакінченим. Навпаки – воно виглядає живим, рухливим і напрочуд сучасним. Така колористика відображає наближення художника до світовідчуття доби модернізму.
Неважко помітити й головних натхненників автора – родину, яку він так часто змальовував у своїх творах. А музою художника, безперечно, була його дружина. Її образ з’являється на полотнах Мурашка неодноразово – щоразу інший, але незмінно теплий і уважний. У цих роботах відчувається не лише захоплення красою, а й особлива ніжність та близькість, що їх неможливо зіграти чи вигадати.
Після паризьких дослідів стиль майстра увійшов до фінальної стадії свого формування. Йому стали притаманні глибокі кольори, виразна світлотінь, пластична сила образів та вміння керувати емоцією через композицію. Мурашко поступово відходить від символічної «парадності», натомість прагне гармонії між внутрішнім станом героїв та атмосферою простору навколо них.
Лише дрібні тріщини на олійній фарбі нагадують про справжній вік полотен. У всьому іншому Мурашко дивовижно сучасний – у світлі, кольорі, поглядах своїх героїв і в самій здатності переводити глядача з одного емоційного стану в інший. І, виходячи з останньої зали, мимоволі замислюєшся: куди ще могли б завести художника його кольорові модуляції, якби не трагічно обірване життя в окупованому більшовиками Києві 1919 року.
26.05.2026