Після того, як відійдуть у вічність наші батьки, лиш з часом прийде усвідомлення, що більше немає людей, які пам’ятають наші перші роки життя. Буквально перші дні, перші кроки на цій землі і наші перші слова, перші сльози, першу радість і перший сміх. Перші казки, перші пісні, колискову і слово, яке заміняло нам все. Наші перші машинки, наші перші ляльки, які вони купували, – їх також більше немає. Колір піжами, в якій ми спали, наше ліжечко, наші ясла, садок, усі ці побутові історії, з чого складається мозаїка прози життя. Так, ми ще пам’ятаємо їхні розмови про нас і той час, розповідь, як це було тоді, дуже давно, коли ми були дуже малі. А ще фотографії є – старі фотографії у великих альбомах, чорно-білий формат. Хто буде слухати нас? Наші діти – але їм нецікаво, наші внуки – але у них є телефон. Більше немає людей, крім нас самих, для кого все це минуле і всі ці історії мають значення, для кого все це важливо і кому це цікаво.
Більше немає людей, які виросли в сім’ях, де було багато дітей: чотири, п’ять, шість – це була норма, не виняток. Наші батьки народились і жили у сім’ях, де основний принцип виховання був доволі простий – не сиди, а дивись і роби так, як ми. Ніжність, поблажливість, слабість і жаль були, але це була розкіш. Вони виросли в сім’ях, де всі працювали – буквально, без винятку весь світловий день, шість днів на тиждень. Електричного світла не було – були гасові лампи і свічки, все робилося швидко, поки ще видно хоч щось, все робилося вручну. Найменші й найслабші, навіть у дуже поважному віці, старі й малі, хто сили не мав тримати вила, косу, лопату чи сапку, були пастухами. Ніяких розмов і ніяких повчань, на це й часу не було тоді – труд виховував всіх. Слово старших – це був закон, вони знали те, що ще належало вивчити їм, дітям, малим, молодим. Вони могли розказати, показати, навчити всього, без чого тоді не існувало такого поняття, як господарство, робота у полі, в стайні, в саду. Їхні знання і їхній досвід – вони були актуальні. Розрив поколінь – його майже не було. Поле, город, сад, лука – це місце, куди йшли працювати, як тільки сходило сонце. Ліс, річка, ставок – це були місця, де шукали гриби, ягоди, трави, де знаходили їжу і ліки. З цим часом була біда, неврожай, непогода, а потім комуна прийшла і забрали корову в колгосп. Єдиною можливістю якось вирватися з цього і змінити парадигму життя були навчання, знання і можливість отримати професію й мати працю, що давала шанс на інше й легше життя. Більше немає людей, для яких освіта означала знання. Не диплом, сертифікат, дозвіл, не якийсь документ – а знання, які застосовують щоденно на практиці, які дають результат, праця, яка приносить плоди у вигляді благ для себе і користі для інших людей.
Ні, сім’ї, де вони народилися, – це не була ідилія і рай на землі. Якщо чоловік не був пияком і не бив, то це вважалося щастям. Жінки народжували стільки дітей, скільки фізично могли, а могли – доки вік дозволяв і природа. Майже в кожній сім’ї були діти, які не дожили до повноліття, померли в дитинстві від якихось хвороб. Вони, наші батьки, пройшли через природний відбір, вони вижили, бо були найсильніші. В нас у нашім дитинстві на нашім боці був уже комфорт, за нас вже була медицина. На загал ми слабші фізично і не настільки живучі – ми не пройшли через це сито відбору, а ще через голод і холод. Ми не знаємо і не знали, що це таке. Вони подбали про це. Завжди в русі, в роботі, завжди для когось, для менших і слабших, для нас, завжди після всіх – і лише потім для себе. Так робили їхні батьки, так робили вони.
Після того, як відійдуть у вічність наші батьки, лиш з часом прийде усвідомлення, що більше немає людей, які любили тебе тільки за те, що ти є, за факт твого існування, немає більше людей, які казали тобі «сину», питались, чи ти не голодний, чи взяв теплий одяг, бо надворі осінь, весна чи зима, холодно ще, і перед ким ти назавжди у вічнім боргу.
26.05.2026