Прапори повертаються!...

Колись, «коли дерева були великі», а я ходила до школи, мені випало сидіти на місці, з якого в нашому шкільному кабінеті історії було дуже добре видно одну зі світлин періоду мітингів початку 1990-х. На всю площу світлини – гігантське, в порівнянні з рештою всього, що було в кадрі, синьо-жовте полотнище, до якого тягнуться десятки рук, ніби в пориві «дайте ж хоч помацати!» І підпис: «Прапори повертаються». Стриманість підпису дивно дисонувала з явно піднесеним настроєм світлини.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»

Приблизно ця ж картина зринула в моєму мозку після прочитання новини про повернення в Україну прапорів підрозділів українського війська часів визвольних змагань та ще багатьох артефактів періоду Визвольних змагань – нагород, особистих документів і речей військових та цивільних видатних українців. Досі вони перебували в Канаді як колекція Військово-історичного музею та архіву Української вільної академії наук. Як і багато які зібрання та інституції, ця збірка була плодом зусиль ветеранів армії УНР, які після поразки у війні за незалежність зосередилися на формуванні структур, що дозволили б українцям як суб’єктові подій і процесів зберегтися до моменту, коли відновлення незалежності стало б можливим і, відповідно, не пропустити цього шансу, а також на збереженні пам’яті про перипетії боротьби за незалежність. За ХХ століття колекція, яка первісно включала артефакти та особисті речі з періоду 1917–1921 років, доповнилася також речами з пізніших етапів визвольної боротьби і врешті отримала вигляд послідовності матеріальних свідчень українських визвольних змагань. Зараз усе це зусиллями Фундації Пилипа Орлика та ряду дотичних фахівців і державних урядовців повертається в Україну.

Підготовка до відкриття постійної виставки "Шлях героїв" у Національному мізеї історії України.

Утім, відчуття «нарешті» – це тільки одна частина емоцій. Друга ж виростає з досвіду відвідування європейських музеїв військово-історичної тематики – передусім, але не лише їх. Мало біля якої з їхніх колекцій не хотілося завити вовком від болісного відчуття обкраденості. Ні, не тому, що йшлося про щось украдене з території України – усі ті речі по праву належать країнам, де перебувають. Але при вигляді, наприклад, коронаційних шат перших Габсбургів хотілося волати – а де ж корони наших князів? Хоча б знаменита корона Данила Галицького? Споглядаючи особистий арбалет Катерини Медічі чи особисті речі Наполеона в паризькому Музеї армії, питаєш у стін – а де ж речі наших політиків, митців, генералів? Щоб побачити бодай мазепинські стяги, треба їхати у Стокгольм, щоб побачити особисті речі Степана Бандери – в Лондон…

З експозиції постійної виставки "Шлях героїв", яку сьогодні, 25 травня, відкривають у Національному музеї історії України.

Востаннє мене це відчуття виразно наздогнало в Музеї Чарторийських у Кракові – коли споглядала два паралельні ряди шабель, майже кожна з яких має встановленого власника. Шаблі ж наших гетьманів і полковників переважно навіть невідомо де. В Амстердамі ноги мене занесли в Музей Рембрандта, і десь з моменту майстерні самого художника я ходила кімнатами з відчуттям в’їдливої іронії: от що значить, коли під боком нема москаля – чотири сотні літ, а стоїть хата з усім реманентом. Усі ці жарти служили одному – відігнати з-перед внутрішнього зору видиво палаючого будинку Василя Кричевського у Києві 1918 року. Разом з творами і колекціями. І не лише художника Кричевського, а й історика Грушевського.

Здається, на цьому можна б і закінчити – властиво, не почавши. Але ні. Просто тому, що перед нами насправді парадокс. Перед нами очевидна нормалізація завідомо ненормальної ситуації. Адже речі національних героїв – зрештою, тих, хто будував цю державу і боровся за неї – мають бути в її столиці. Це очевидна істина. Але, попри всю її очевидність, далеко не кожен зможе висловити словом усю суть того, що відбулося. І навіть якщо зможе, то обличчя і жести скажуть більше.

І це не ознака кепського рівня підготовки дотичних осіб. Ні. Це ефект пружини, що вистрілює. У тому сенсі, що оце вперше «можна» після довгих років, навіть поколінь «не можна» під страхом, у кращому разі, індукованого соціального остракізму, у гіршому – смерті. Тут і радість, і острах, і брак слів – бо вміння говорити на певні теми неминуче завмирає, якщо довго нема нагоди його застосувати. Затираються слова, їхні значення і ще багато чого, без чого мова неможлива. І є ще одне – страх висловити торжество. Справедливе торжество. Бо це почуття росте з не менш справедливого відчуття помсти за те, що з нами зробили, і не так далеко втекло від чорних жартів про росіян та різного роду «добрих побажань».

Аби усвідомити глибину шарів, що стоять за цим дивовижним браком слів, варто упритомнити одну характерну рису СССР. На відміну від «звичайної» імперії, якій загалом вистачає визнання її першості, СССР намагався створити нову людину, перед тим докорінно зруйнувавши всі дотогочасні ідентичності – не лише національні, а й соціальні, релігійні, політичні та всі інші. І методом досягнення цього був тотальний контроль практично всього, з чого складається людське життя – до побутових подробиць і особистих справ включно. А гарантією того, що контрольоване суспільство не повстане, була загроза екстремального насильства, підшита колективною пам’яттю про попередню смугу геноциду в 1930-х роках, з Голодомором, масовими арештами та розстрілами, знищенням інтелектуалів і релігійних інституцій, та, зрештою, повного цілковитого підпорядкування усього і всіх єдиному центру влади. Якщо ж врахувати, що одним з аспектів і методів геноциду як явища є позбавлення спільноти можливості виховувати своїх дітей у парадигмі власної культури – то, враховуючи колосально високий відсоток і глибину проникнення держави у справу виховання майбутніх поколінь, геноцид фактично був постійним інструментом політики у СССР.

У таких умовах екзистенційного значення набирало те, що Майкл Білліг назвав «банальним націоналізмом» – тобто сукупність видимих у побутовому просторі речей та прийнятих поведінкових практик на рівні щоденного побуту, які ненав’язливо і не яскраво сигналізують своєю присутністю про те, чий це простір. Найочевиднішими знаками такого роду є, звісно, мова повсякденного спілкування – не кажучи вже про мову офіційних виступів та церемоній, а також присутність національної символіки на державних установах. Але не лише. Має значення місцезнаходження речей, пов’язаних з діячами національної історії. Має значення те, що лежить у наших музеях. Має значення, що опиняється в наших новинах. І так далі.

Цю структуруючу і наповнюючу сенсами функцію «банального націоналізму» дуже добре розумів і розуміє наш ворог. І тепер ідеться не лише про практики росіян на окупованих територіях нищення української символіки та вилучення українських книг з бібліотек. Ідеться, наприклад, про те, що в останні декади існування СССР щоденне вживання української мови цілком могло бути підставою для звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Або про практику розставляти приховані патрулі біля пам’ятника Шевченкові в пам’ятні дні. Вже не кажучи про носіння елементів національного одягу, і навіть не обов’язково вишиванки – вистачало ґердана у випадку жінок чи гарасівки для чоловіків. Бо всі ці речі й деталі кричали – тут Україна.

І в цьому контексті виняткове значення має той факт, що значною мірою йдеться про речі буденні, які, поза невеликими винятками, займуть місця, які прямо пов’язані зі щоденними практиками. Навіть відверто символічні предмети, на кшталт стягів підрозділів Армії УНР чи повстанських прапорів, опиняться врешті в музейному залі, куди кожен може зайти у будь-який відкритий для відвідування день і спокійно, буденно постояти перед ними. Навіть нагороди – в нашій реальності це прямий пас до досвіду сучасних українських вояків, які отримують нагороди за боротьбу з тим самим ворогом.

Здавалося б, це небезпечне порушення балансу в бік не просто буденності, а певного збіднення, яке тягне за собою втрату певного обов’язкового для таких речей шанобливого ставлення. Але насправді йдеться про долання певної фальшивої дихотомії, яка диктувала асоціювання всього українського лише з чимось нішевим – переважно, як і годиться національній символіці, в сенсі чогось піднесеного, драматичного і через те дещо відірваного від побутової щоденності. Одначе в такій парадигмі виникало питання: а чия ж тоді щоденність, якщо все українське – піднесене, елітарне та «не на щодень»? У конкретній українській реальності після падіння СССР це означало російське з вкрапленнями деформованих елементів побутової культури інших неросійських народів колишньої імперії.

Так само, як кричать погони, документи, друкарські машинки й особисті речі політиків і вояків української держави столітньої давнини. Не лише заповнюючи простір «банального націоналізму», а й долаючи непомітний, спритно замаскований хитромудрий спосіб іншування героїв боротьби за незалежність. Стандартне іншування асоціюється зі заданим ворожою пропагандою позиціонуванням бійців усіх українських армій як злочинців й авантюристів. Надійно підкріплене загрозою репресій за бодай нейтральні згадки українських героїв, воно в’їлося настільки сильно, що рецидиви трапляються й досі. Одначе паралельно розвинувся інший спосіб іншування, відомий як «забронзовлювання» – тобто спосіб сприйняття борців за державність, який начисто позбавляє їх людського виміру, розташовуючи їхні людські пристрасті, вподобання, звички, риси характеру і поведінки, у кращому разі, в специфічній «сліпій зоні». Це створює очевидну відстань між «нами» і «ними» за принципом «вони ж таке змогли, куди нам до них». А це вже потенційний місток до логіки «ми не вони». Від неї досі страждають українські військові, надто добровольці. В її основі – пам’ять про жахи геноцидної реальності, створеної росіянами, що породжує захват перед тими, хто все ж ставить чоло творцям того жаху, а водночас провокує бажання заховатися кудись – бо нікуди не дівається й пам’ять про те, що весь той жах наступив після поразки тих, хто виступив попереднього разу.

Факт появи в залах центрального музею країни принципово міняє описану ситуацію. Власне, українське остаточно перестає символічно «кричати» з напівукриття – воно спокійно і хазяйновито розташовується там, де йому й місце. І сам факт такого розташування виключає будь-яку можливість іншування – бо немає більш яскравого й однозначного прояву солідарності, як надати чомусь місце в центрі тієї частини спільного простору, яка прямо відповідає за символічне.

Власне, настільки різкий, фактично кардинальний поворот вимагає дати відповідь на ще одне цілком очевидне питання, коротка версія якого звучить: «чому зараз?» Справді, якщо це настільки важливе, чому до цього «дійшли руки» лише тепер?

Відповідь проста до страхітливості у своїй простоті – бо українське військо зуміло дати по зубах тому самому ворогу. Є просте правило, у випадку «чистого» колоніалізму сформульоване Францом Фаноном – необхідною передумовою відновлення спільноти, повернення їй відчуття власної цінності є досвід силової перемоги над ворогом, точніше над імперською метрополією. Якщо ж метрополія діяла геноцидними методами, як у випадку Росії щодо України, то такий досвід має ще й паралельне звучання – це сигнал спроможності захистити себе і свій світ, тим самим зламавши наміри геноцидної метрополії. Цей поворот принциповий, оскільки моментом, який запускає всі прикметні риси жертви системного насильства, є не стільки саме насильство, скільки його практична позамежність, яка не знає жодних раціональних рамок і заперечує всі відомі моральні, логічні, обумовлені біологією обмеження вже самим фактом свого існування, – а водночас усвідомлення власної неможливості йому протистояти. Саме це відчуття відбирає мову не те що при спостереженні, а просто при читанні про реалії російської окупації. І саме це відчуття несвідомо посилює голоси, які опонують поверненню символіки, опираючись на аргументи «не на часі» та «в країні війна, куди ви це тягнете» чи то «краще б гроші на військо віддали» – вони несвідомо реплікують відчуття не просто загроженості, а обвалу всього і вся.

А в контексті долання іншування через визнання актуальне повернення є, по суті, глибшою стадією процесу, який розпочався десять з хвостиком років тому. Після першого досвіду відсічі ворогу, у 2014–2015 роках, з’явилися нові шеврони військ, новий крій одностроїв, почали змінюватися назви частин. Одначе, порівняно з сучасним, це все були акти, спрямовані радше на упорядкування символічного простору, ніж на структурування простору щоденного та намацального. Власне ця символічність зберігала певну відстань – і, як наслідок, консервувала певні можливості іншування. На даному етапі ці можливості вже фактично перекриті – складно виіншувати щось, що, по-перше, стоїть у самому центрі столиці, а по-друге, має такий же вигляд і призначення, як і те, що служить і нам, сучасним. Кажучи інакше, є цілком нормальною частиною нормальності, вже вибачте за тавтологію.

Тієї самої нормальності, яка незмінно виявлялася під ударом совєцької репресивної машини. Бо це нормально – коли українці вшановують тих, хто боровся за державність, коли речі, пов’язані з героями визвольної боротьби, зберігаються в головному музеї країни (а не у складських приміщеннях на чужині), коли річниці загибелі керівників країни вшановуються відкрито, а не в підпіллі… Список можна продовжувати.

Бо в тому й річ, що ані перебування українських стягів за кордоном, ані сама еміграція їхніх власників та користувачів не були нормальним перебігом подій. Це був наслідок грубої ворожої агресії, проти якої «встояти не було сили».

І це було не просто актом насилля тріумфуючої імперії. Точніше, це був перший акт. А другий акт настав у 1930-х, коли дев’ятим валом репресій і Голодомору українців, крім усього іншого, змушували забути про власний досвід боротьби, відсепаруватися від власних символів і тим самим позірно нормалізувати ненормальність. Яка була насправді аж настільки ненормальною, що сам факт її існування був порушенням певного ладу в сенсі перебігу подій, чия логіка виростала з поєднання моралі й логіки причинно-наслідкових зв’язків.

Й однією з відповідей на запитання «чому» для тих, хто збирав ці безмовні намацальні свідчення, було «зберегти, аби колись повернути їх в Україну». Тим самим відновити належний біг подій, повернути лад і відчуття власної спроможності цей лад підтримати і захистити.

Таким чином, кожен такий чин реституції, повернення на належне місце речей, які однозначно можуть вважатися національними реліквіями, є не просто закономірним актом історичної справедливості, а й черговим етапом долання геноцидної спадщини.

Але не лише. Йдеться про те, що в англійській мові називають revenge – не просто помста, а справедлива відплата, яка наступає не внаслідок дій, спрямованих на кривдника, а як закономірний вислід логічних дій, які витікають з власних потреб та світогляду. Бо доки йдеться про саме помсту в чистому вигляді, це означає, що певною мірою українці й далі перебувають у парадигмі, де центральною є імперія – адже мстять саме їй.

І поява на виднотіву просторі колись загроженої геноцидом спільноти символів її окремішності і спротиву – це вкрай важливий маркер повернення собі спроможності змінювати ситуацію на власну користь як такої і переусвідомлення себе як окремого суб’єкта настільки, щоб продемонструвати це усвідомлення відкритою демонстрацією символічних для себе речей. Це фактично сигнал екзистенційному ворогові – «попри всі твої зусилля, ми є». Фактично за Багряним: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами».

Бо прапори повернулися.

25.05.2026