Дичка

Запав той образ у душу, десь аж на саме дно, прийнявся, проріс у ній – живе й досі. Прийнявся, як ті поля (довкіл лише мріють села) – прийняли зернятко дикої груші, дички. Чи то якійсь пташці випало воно з дзьобика, чи косар, докошуючи ниву, грушкою закусив свій пóранок, чи й вітром занесло ту зернинку... Хтозна...

Давно не залишилось уже й сліду від тієї покрученої і приниженої вітрами, зсушеної самотністю (нікого і ніде), оснащеної колючками (хто ж захистить?) дикої грушеньки – дички. Загладився вже й тоді, за її часів, пересохлий рівчак, що ледь помітним коритцем тягнувся кудись у поля... Залишились лише вони, поля й села, що лише мріють у далині. Вона ж, така далека від мрії, – лише у спогаді: прийнялася, проросла, живе й досі...

Від неї, за якусь сотню кроків, через поля, – стежка до сусіднього села, де середня школа (у Вирові – старенька, початкова). Є куди йти: жита чи сніги, з півтори години, – навпрошки, польовою стежкою, одне за одним. Дичка, ліворуч од нас, десь на половині дороги, чи то стежки, – до Великосільської (Желехівської)...

Отож, час від часу сягне хтось оком до дички: чи далеко ще?.. Зимою ж, у білій пелені (ранкове небо ще темне), треба таки вдивлятися: де ж та дичка?.. Й вона – ледь помітним, темним у білому, далеким обрисом: «Та тут я, тут...» Так і бредемо, міняючись по черзі (передній – перші сліди кладе), – долаємо копким снігом другу половину дороги...

По білім, у круговерті часу, – зелене. Вже й не зелене – золоте: половіють хліба... То були сніги по пояс, а вже пшениці й жита – по рамена, по шию. Розгортаємо їх, наче плавці, руками з-перед грудей, запливаємо в те хвилясте, під вітерцем, золотаве море.

Обабіч – маки, блавати, дзвіночки. А всюди, по вінця літньої днини, – тиша. В ній – голоси життя, bios-у, серед них – і дзвіночків. Голоси, безліч голосів... Яка ж то без них була б тиша?.. Над головою, глибока й тепла, – небесна синява... Де ж там кому до дички?.. Й оком ніхто не скине...

Та якось у вересневі дні, коли вже застернилися поля, коли, озираючи голі обрії, око бодай за щось хоче зачепитися, в якийсь із тих днів дорогою зі школи (дичка вже праворуч) захотілося підійти до неї. Не з цікавості, просто так – перепочити, посидіти, бо ж ніде – нічого. А ще – попробувати, що ж то за таку дрібноту привела вона на світ, дичка...

Йшли, босоніж, одне за одним, троє нас чи четверо, давно пересохлим коритцем з уже зжухлою від спеки, колючою травою. Таки дійшли... Торкнулись її жорсткого тіла... дрібного, що й тіні не відкидає, на покрученому гіллі, цупкого листячка... спробували на зуб її дрібнесенькі плоди... Ніхто, бодай для годиться, не сказав: «та нічого, може бути», – а лише сквасився...

Сиділи якийсь час кожен на своїй сумці з книжками. Думали про щось своє чи просто так, дивилися хто куди, й не думаючи нічого... Час од часу, щигликом, запускали в лет манюсіньких червонуватих мурашок, що вже й по наших ногах і руках задріботіли туди-сюди у своїм невпиннім мурашинім поспіху...

Посидівши, сягнули оком до вирівської церковці, що сріблилась на обрії бляшаною банею, звелися на ноги, закинули на плечі свої сумки, пішли... Було це перше й останнє близьке наше знайомство з дичкою. Пішли, не озираючись, кожен зі своєю чи спільною, школярською, думкою: завтра – знову до школи...

Скільки-то часу, відбілівши, відзеленівши, пішло за обрій!.. Вже й тієї стежки давним-давно немає, бо вже й не ходять, а їздять до школи... Скільки всього минулося, пішло з тим часом, а дичка за обрій не пішла – залишилась у пам’яті... Не лише своїм образом, а й безмовними запитаннями: навіщо?.. для чого?.. для кого?..

Чи не для того – й собі задумуємося – щоби послужити комусь за провідний знак?.. Щоби потривати в чиїйсь пам’яті?.. Щоби хтось, зупинивши погляд на ній, одинокій, побачив ті поля, як дзвіночки – для того, щоб їх почув?.. Щоб заслужити собі, здрібнілій дичці, ще й трохи, окрім того здрібніння, – й ласки в людей?.. А може, ця дичка саме тут, серед полів, задля того, щоб зароївся довкола неї той дрібнюсінький, що й не зауважуємо його, відвічний bios?.. І знову ж таки – хтозна... хтозна...

Доцільність?.. Випадковість?.. Яка ж то вона хистка, непевна, не спостережна для ока, невловна для думки та межа – між тим і тим!.. Тисячі випадків... тисячі «доцільностей»...

То чи варто допитуватися, дошукуватися, задумуватися?.. Чи варто згадувати тут і про те інше, щасливе, – «над водним потоком посаджене» дерево?.. Чи варто докопуватися, чому в кого – саме така, а не інша, не краща доля?.. І все ж тільки-но побачу ту дичку, хай зимову, хай літню, – чую, мовби справді її голосом: «Хто я тут?.. Для кого?..»

Серед полів (довкіл лиш мріють села) –

Одна, неплекана, одним одна

Стоїть вона, не те що невесела,

А здалеку – неначе й не сумна.

Ані дороги близько, ні стежини,

Усохла й згадка – слід од рівчака,

Ані тут свій притулок, ні чужинний,

Щоб хай чиясь торкнулася рука.

Вітри її принизили, скрутили –

Та й кинули, як забавку – дитя.

Покривджена, не має в собі сили

Бодай що тінню скрасити життя.