Розмова-полілог науковців про Знання, Віру та Істину (довкола праць Майкла Поланьї "Особистісне знання" та Карла Ясперса "Поняття філософської віри"), проведений у Центрі Шептицького Українського католицького університету 2 травня 2026 року в рамках семінару "Наука та Релігія"
Учасники:
Орися Біла – філософиня, завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету
Лідія Бойчишин – хімік, професорка кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка
Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка
Віктор Жуковський – богослов, завідувач кафедри богослов’я Українського католицького університету
Ігор Завалій – хімік, академік НАНУ, завідувач відділу водневих технологій Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАНУ, голова Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка
Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка
Андрій Іонов – підприємець, ресторатор, громадський діяч, голова ГО "Вектор"
Василь Косів – графік, мистецтвознавець, ректор Львівської національної академії мистецтв
Роман Кечур – психіатр, психотерапевт, завідувач кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету
Андрій Клімашевський – мистецтвознавець, директор Музею етнографії та народного промислу, заступник директора Інституту народознавства НАНУ
Наталя Лагоцька – фахівчиня з організаційного розвитку, доцентка кафедри управління та організаційного розвитку Українського католицького університету, директорка магістерської програми "Управління організаціями, які впливають" Бізнес-школи УКУ
Богдан Тихолоз – філолог, літературознавець, директор Національного музею Івана Франка
Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук Українського католицького університету
Богдан Чума – історик, перекладач, керівник магістерської програми "Майбутнє спадщини", доцент кафедри історії Українського католицького університету
Модератор та укладач текстів: Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького Українського католицького університету, радник ректора з питань науки і культури.
Богдан Тихолоз: Скажу відверто, що якби я не прочитав довідки, що йдеться про хіміка, фізика і фахівця в галузі фізичної хімії, то я б подумав, що це є методологічний текст пристрасного гуманітарія. Тому що коли ми говоримо про номотетичні та ідеографічні науки, якщо користуватися неокантіанською термінологією, то такими пристрасними ідеографістами, які хочуть описати особливе, особистісне, суб'єктивне і продемонструвати, що наука – це не тільки про закони узагальнення, але також про індивідуальне і неповторне, то тут радше гуманітарії по тому боці стоять. Але тим цінніший цей досвід. Я скажу тільки дві тези, які мені особливо імпонують. Перше – це сам концепт особистісного знання. Причому тут акцент не тільки на суб'єктивності, а й на дії. Знання як вчинок, знання як дія. "Наш розум живе в постійній дії". Знання – це не просто підсумок, результат. Знання – це процес і дія. Далі оцей елемент, про який ми вже не раз говорили, – про момент емоційної наснаженості процесу пізнання, про пристрасний внесок особистості, про інтелектуальну пристрасність. Поланьї на цьому акцентує. Мені це дуже імпонує, і це правда, так воно і є. І другий момент. Йшлося про контекстуальність, про те, що ми завжди мислимо в контексті. І це здебільшого культурний контекст. Передусім, насамперед культурний контекст. І Поланьї також акцентує увагу на відданості культурі, на тому, що наша інтелектуальна пристрасність виростає із успадкування культури і володіння мовою. Мова, культура творять той контекст, який задає нам певні рамки нашого пізнання.
Орися Біла: У попередніх текстах мені бракувало ще одного виміру – фукіанського запитання про епістеми, тобто про ті історично сформовані режими знання, які структурують наше бачення світу, мову й сам спосіб ставити запитання. Саме тому мені близький Поланьї. Ми колись читали його з аспірантами на курсі "Філософія науки", і цей текст особливо промовистий для моменту, коли молодий дослідник приходить в аспірантуру з переконанням, що істина вже майже відкрита й лишилося тільки її схопити. Поланьї дуже точно руйнує цю наївну впевненість. Коли він зауважує, що природознавці є критичнішими за астрологів лише настільки, наскільки ми вважаємо їхні уявлення про зірки й людей істиннішими, він нагадує: пізнання завжди відбувається в певній системі передумов. Тому важливо не лише запитувати, що ми знаємо, а й усвідомлювати, в якій інтелектуальній рамці ми мислимо і яким чином ця рамка формує нас самих.
Віктор Жуковський: Богдан Тихолоз підкреслив, що текст Поланьї суголосний з гуманітаристикою. Водночас думки цього автора наскрізь богословські, тому що саме поняття персоналістичного пізнання є цілковито християнським. В яку християнську традицію ми б не занурювалися, завжди бачимо провідний духовний напрям – пізнати себе як особу не лише раціонально, а й інтелектуально і духовно. Для християнського розуміння "пізнання" – це багатовимірний процес, свого роду гносеологічний "торт Спартак", де багато рівнів і горизонтів. Кожен вимір пізнання містить цілий власний всесвіт. Тому ratio (розум, розсудок) як логічно-дискурсивне пізнання – це один рівень, а intellectus (ум) як духовно-споглядальний пошук істини – це інший, глибший вимір. Згідно з Поланьї, ми повинні відшукати основні істини саме в надрах власного інтелекту, в сфері ума і духу, яка є причиною подальшого походження вже наших поверховіших, раціональних інтерпретацій в процесі пізнання. Ще процитую Поланьї: "Наука існує лише тією мірою, якою існує пристрасне прагнення до її досконалості. І тільки за умови, що ми віримо, ця досконалість є гарантією вічності". Пристрасне прагнення до досконалості нагадало мені заклик Григорія Нисського, відомого богослова першого тисячоліття, який, говорячи про вічне прагнення Божої досконалості, наголошував на тому, що християнин повинен прагнути досконалості з такою ж пристрастю, з якою молодий наречений прагне молодої. Оця пристрасть до богопізнання й осягнення досконалості "Отця Небесного" (Мт. 5:48) має, на відміну від хворобливої, так званої гріховної пристрасності, здорову, природну, Богом закладену в людині напругу пошуку свого особового буттєвого досвіду: духовного і раціонального, з сумнівами і спокусами, падіннями в зневіру і радісними злетами до споглядання божественного.
Роман Кечур: Мені дуже імпонує ця ідея, ідея пізнання. Я згадую працю Томаса Оґдена. Це американський психоаналітик, який роздумує про спосіб пізнання. Він пише про те, як ми читаємо тексти. Він каже, що єдина причина читати текст – це дати тексту пізнати себе. Тобто подивитися на себе через призму цього тексту. Мені здається, що це дуже добра ілюстрація до того, про що ми говорили. Тобто ми не здатні сприймати будь-що поза власним суб'єктивним досвідом. Я сприймаю той самий текст, що ми читаємо, зовсім інакше, ніж кожен з вас. І я думаю, що немає двох подібних прочитань. Найкраще ми могли б це побачити, якби ми з вами, наприклад, зробили такий експеримент: відмовилися від обговорення текстів, сіли так ось у коло і сказали собі, що ми будемо говорити про будь-що. Маємо три години: звідси ніхто не вийде, ніхто не встане, будемо про будь-що говорити. Перше: ми почнемо говорити про своїх батьків. І друге: по закінченні нашої розмови у нас будуть радикально різні враження про те, що тут відбувалося. І це якраз підкреслює той факт, що хоча ми будемо знаходитися в одному і тому самому просторі, наскільки суб'єктивним є наше сприйняття.
Ще одна теза, яка мені дуже імпонує в цього автора, – це те, що людина знає більше, ніж вона думає, що знає. Той самий Томас Оґден вводить таке поняття: "пацієнт знає, але не знає, що він знає". Єдина робота терапевта – створити таку атмосферу, щоб ці думки актуалізувалися. Мені здається, Олеже (Яськів), тобі вдається створити таку атмосферу, щоб пацієнти, тобто ми, почали знайомитися зі своїм знанням (сміх учасників). Це як винаходити свою математику. Так, мені здається, що добрими є метафори, якими ми тут ділимося.
Власне цією перспективою Поланьї мені дуже імпонує. Це такий фізик і хімік, який спраглий за гуманітарним пізнанням.
Богдан Чума: Цей текст – добрий перехід від попереднього розділу. В Поланьї знаходимо критику методу сумніву. Що таке метод сумніву? З сумніву починається європейський раціоналізм. Поланьї, подібно до Г’юма, закликає обрати чітку позицію. Видатний хімік, фізик і так далі, чи він буде говорити, що знає, що таке наука всього? Минулого разу ми говорили про метод пізнання всього. Це також від надмірності знання. Поланьї міг би зайняти точку зору Канта. Кант мені, щиро кажучи, не подобається. Він має дуже професорську позицію: я знаю все; ось я написав вам свою Біблію: маєте Старий Завіт (докритичний період), Новий Завіт (критичний період); я вам все розписав. Мені більше до вподоби неокантіанство з його спробами вирішення дуалізмів Канта. То що ж робить Поланьї? Він робить те саме, що робить Г’юм у цьому дуже раціональному світі. Він каже, що не можна пізнати все, немає науки про все, методу пізнання всього і так далі. Тому, каже він, давайте просто зосередимося на тому, що ми можемо насправді. За що кожен із нас відповідає, якщо ми можемо сказати, що за це відповідаємо? А відповідаємо ми за наше особисте знання, особисте пізнання. Це також вибір насправді. Адже поруч із ним є інші автори з філософії науки, які кажуть, що можна все пізнати, що існує метод пізнання всього. Але це – дуже громіздке знання, такий собі енциклопедизм. А Поланьї каже, що немає такого методу. Як я стаю науковцем? Як я дійшов до того, до чого я дійшов? Так, колись я зробив вибір, свідомо чи несвідомо. Але потім, коли ми досягаємо успіху, це вже результат певної пристрасті – у тому, щоб досягти цього успіху, ми докладаємо певних зусиль. Я думаю, що, відкидаючи цей універсальний метод сумніву, який є основою європейської цивілізації загалом, він приходить до того, що пропонує взяти якийсь дуже конкретний метод, дуже індивідуальний. Але це, насправді, знову ж ніщо інше, як метод пізнання всього. Тому що кожен на себе це приміряє, як пан Роман (Кечур) каже. Тому я до цього ставлюся інструментально: як ми можемо пояснити метод нашого пізнання?
Ігор Завалій: Я хочу сказати, що тези Поланьї особисто для мене дуже доступні і дуже легко читаються. І зрозуміло, чому: тому що на початку написано, що Поланьї – це відомий фізико-хімік. І спеціалізувався він на хімічній кінетиці, кристалічних структурах і так далі. Тобто це все близьке мені. Це означає, що людина мала дуже великий досвід власне наукового (позитивного) знання. І дуже цікавим є те, що він починає критикувати скочування в "абсолютний позитивізм". Він пише, я зацитую: "Народився новий мінотавр – чудовисько сцієнтизму. Це є абсолютизація наукових знань. Я пропоную альтернативний вихід: відновлення в правах недоведених переконань". Оці "недоведені переконання" десь перекриваються з вірою, з уявленнями і з подібними категоріями. І далі: "Сьогодні ми повинні відкрито сповідувати такі переконання, які в епоху, що передувала злету філософської критики, могли існувати лише в прихованій формі". Себто все це говорить про те, що навіть науковці, які займаються оцим позитивним досвідом, відчувають незадоволеність, відчувають недостатність позитивних знань. Я думаю, що тут, якщо це узагальнювати в часовому контексті, то позитивний досвід і наука – це завжди те, що ми вже пізнали, те, що ми вже зрозуміли. І з цього ми вимальовуємо закони, пишемо формули. І з цього прогнозуємо. Але чим більше відкривається законів (особливо це стосується мікросвіту, хвильових невизначеностей тощо), тим більше виникає питань. Тобто сфера непізнаного все одно залишається і, можливо, навіть зростає. І тут, власне, залишається місце для "недоведених переконань". І залишається розуміння того, що до кінця ми все одно нічого не розуміємо. Це є основою для віри, для роботи уяви і для, власне кажучи, мотивації пізнавати щось нове.
Андрій Іонов: Дуже цікава робота і дуже цікавий філософ, хоча він і хімік, Майкл Поланьї. Особистісне знання як феномен було завжди, як не дивно. І, наприклад, те, що ближче до мене – це китайська кухня. В китайській кухні вчитель, майстер, вчив учня без всяких підручників, без нічого, просто 10–15 років навчання, безпосередньо передаючи нюанси руху, нюанси рецептури і так далі. Учень був учнем 10 років перед тим, як стати кухарем. Поланьї виклав свою концепцію як критику об’єктивістського ідеалу науки. Ну, перше, це є заперечення безособового знання. І Поланьї доводить, що абсолютно об'єктивні, незалежні від людини знання – це міф. У будь-якому пізнанні є особистісний, неформалізований компонент. Існує неявне знання. Ми завжди знаємо більше, ніж можемо сказати. Знання включає навички – наприклад, їзда на велосипеді, розпізнавання облич, інтуїція експерта. Формалізувати все практично неможливо. Є ще периферійне та фокальне усвідомлення. Коли ми забиваємо цвях, ми концентруємося при ударі на його голівці, але є відчуття сили в долоні, є відчуття напрямку руху і так далі. І практично це є такий цілісний акт, який називається вкоріненням, тобто вживанням в деталях як продовження себе. І ще є зв'язок з відповідальністю: "Особистісне знання передбачає довіру до авторитету традицій і зобов'язання та особисту відповідальність за твердження. Вчений ризикує, визнаючи теорію істинною, і це не автоматичний алгоритм". Протилежність суб'єктивізму, яка є в Поланьї, так само важлива. Поланьї не стверджує, що істина відносна, а навпаки – що особистісна залученість є умовою досягнення універсального знання як у майстерні, так і в науковому відкритті.
Лідія Бойчишин: Слід зазначити, що я ніколи не сприймала Майкла Поланьї передусім як філософа. Як фізико-хімік я знаю його насамперед через теорію полімолекулярної адсорбції. Проте знайомство з його концепцією особистісного знання дозволило мені по-іншому подивитися і на саму природу наукового пізнання. Фактично, будь-яке наше пізнання починається із суб’єктивного враження, з якого вже формується певне бачення явища. Саме тут Поланьї виступає з критикою доктрини сумніву. Він вважає, що методичний сумнів, який став логічним коренем об’єктивізму, ґрунтується на припущенні, ніби після усунення всіх особистісних, вольових чи інтуїтивних компонентів мислення залишиться певний "чистий осад" абсолютно об’єктивного знання. Однак Поланьї переконливо показує, що такого знання не існує поза людиною, яка його творить. У фізичній хімії ми постійно стикаємося з тим, що реальність неможливо повністю формалізувати. Навіть найстрогіші рівняння кінетики чи термодинаміки не працюють самі собою. Їх застосування завжди проходить через інтерпретацію, досвід дослідника, його інтуїцію та здатність бачити систему цілісно. Саме на цьому Поланьї особливо наголошує: наука є не лише набором методів чи формул, а й особистісним актом пізнання. У лабораторній практиці це добре помітно. Двоє дослідників можуть вивчати той самий фізико-хімічний процес, але звертати увагу на різні аспекти явища, бачити різні закономірності – і водночас обидва можуть мати рацію. Проте в науковому середовищі часто виникає сумнів у власному баченні: "ти знаєш більше", "я помиляюся", "моє трактування недостатньо правильне". Такий сумнів, замість стимулювати пізнання, нерідко починає паралізувати мислення дослідника, змушуючи його втрачати впевненість у власному науковому баченні. Саме тому ідея Поланьї про межі сумніву є для мене надзвичайно важливою як для науковиці. Без внутрішньої віри у власне дослідження, у можливість відкриття та в цінність власної інтерпретації неможливо досягти справжнього наукового результату. Сумнів необхідний як елемент критичного мислення. Але коли він стає домінуючим принципом, то починає гальмувати сам процес пізнання і, зрештою, успіх дослідження.
Михайло Зарічний: Але без сумніву також погано.
Лідія Бойчишин: Так.
Михайло Зарічний: У Поланьї математика, математичні терміни зустрічаються неодноразово. Зокрема, він говорить про неевклідову геометрію. І я скажу так, без перебільшення, що неевклідова геометрія виникла завдяки сумніву. Цей сумнів, щоправда, тривав тисячоліття. З чого почалася неевклідова геометрія? Аксіома Евкліда каже, що якщо ми маємо на площині пряму, якщо ми маємо точку ззовні цієї прямої, то через цю точку можна провести єдину пряму, яка паралельна до цієї прямої. І всі в це вірили, і всі намагалися це довести, бо ця аксіома звучала трошки складніше, ніж інші постулати Евкліда. Власне, ця аксіома називалася "П'ятий постулат". І це тривало довго: люди знаходили все більше і більше аргументів, які нібито її підтверджували, але все одно щось залишалося, залишалося щось логічно неідеальне. І тоді десь практично одночасно троє вчених, один з них – Янош Бояї, який, як відомо, працював у Львові (ми маємо навіть на головному корпусі університету барельєф Яноша Бояї), сказали: а чи не вдасться створити геометрію альтернативну, яка б це заперечувала? І вони її створили. Але тут Поланьї пише не зовсім правильно, що ця неевклідова геометрія підважила, поставила під сумнів евклідову. Зовсім ні. Ці дві геометрії є еквівалентними. З істинності однієї випливає істинність іншої. Але треба ще сказати про істинність у математиці. Знаєте, задачі стають все складнішими і складнішими. І їх доведення, їх розв'язування в часі дуже розтягується. І розтягується в числі сторінок. Наприклад, теорема про класифікацію простих груп – якщо зібрати все, що надруковано на цю тему, то це будуть десятки тисяч сторінок. Чи можемо ми бути певними, що це знання правильне стовідсотково? Чи я можу бути певний, що теорема правильна. Наприклад, коли я рецензую якусь статтю, то перевіряю доведення. А щоб перевірити це доведення теореми про класифікацію, мені треба було б закинути всі справи. От в суботу, зокрема, сидіти над цим доведенням, а не приходити займатися філософією. Ну і ще одне. Вже існують комп'ютерні доведення. Тобто людина не може щось зробити, а комп'ютер може, він перевіряє і каже: "Я перевірив всі 300 мільйонів випадків, які трапляються, які можуть траплятися, і стверджую, що це правильно". Чи маємо ми вірити, чи маємо сумніватися? От таке питання..
Василь Косів: Я маю такий, може, несподіваний приклад цього мінотавра, чудовиська сцієнтизму. Це закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Згадую про це в контексті наших намагань виокремити мистецькі дослідження як окремий вид наукової праці. Йдеться не про дослідження мистецтва, а про дослідження через мистецтво, тобто мистецьку практику. При вивченні рамкових європейських документів, а також законодавства окремих країн, на які зараз люблять посилатися, ми побачили, що наш закон в цій частині більше схожий на закон Російської Федерації "О науке…", а не на європейські закони. Ця проблема полягає не лише в ігноруванні мистецьких досліджень, але загалом у слабкому окресленні гуманітаристики, яка працює з інтерпретаціями, а не доведеннями, як, наприклад, у природничих науках. Проте ці "недоведені переконання" є дуже важливими в дослідженні через мистецтво. Наша Академія ініціювала проєкт змін, нову статтю в законі. Маємо вже погодження профільних комітетів і сподіваємося на його схвалення.
Богдан Чума: Наприкінці тексту Поланьї фактично заперечує сказане перед цим. Він каже, що кожен несвідомий акт спирається на мимовільні функції організму та вроджені здібності. Де там пристрасті? Вже немає або вони десь заховані – такий собі біхевіоризм. І наступне речення: "Ми сформовані обставинами, мовою, вихованням, культурою". І це до дискусії: чи є свобода волі? І каже, що свободи волі немає: нащо вам ця пристрасть тоді, якщо все сформовано вже у вас, і організм на вас впливає, і так далі. Хоча далі він каже: "Однак я приймаю ці випадковості особистісного існування як конкретні можливості для здійснення нашої особистої відповідальності", – але ці два твердження годі поєднати. Тобто, він спочатку читає стьобну лекцію про історію науки, а далі каже: ну, я пожартував, ось вам підсумок такий, тому докладайте зусиль і беріться за читання томів Канта, бо інакше ви нічого не зрозумієте.
Віктор Жуковський: Вже згадуючи вкотре сьогодні цього "мінотавра сцієнтизму", не можу не згадати про богословського мінотавра сцієнтизму, яким є раціональний догматизм, своєрідне вихолощення догм як істин живої віри в живого Бога від особистого діалогу і зведення її до раціональних мертвих формул. Тому є "догматизм" як своєрідна кодифікація проживання і переживання боголюдського діалогу особою і спільнотою, а є "догматизм" як примітивне спотворення істин віри і зведення їх до застиглих мертвих мантр. Поланьї, чітко розрізняючи такі діаметрально протилежні підходи, наголошує на визначальному значенні участі в тому, що/кого пізнаєш. В тезі "якщо не повірите, не зрозумієте" закладені діалектика, дослідження і тлумачення пізнаваного. Автор неначе запрошує до здорового "догматизму", коли мовить про участь у тому, що/кого я пізнаю, про віру в те/того, що/кого я пізнаю, а не редукує динамічний і багатовимірний процес осягнення істини в обмежуючі і поверхові рамки раціоналістичного догматизму. Тому важливою рисою людських потуг у пізнанні чогось/когось є здатність до подолання себе, свого примітивного раціоналізму і вихід в широчінь і глибини багатовимірного простору пізнання, де цей самий розум займає відповідне і гідне місце серед інших інструментів пошуку істини.
Роман Кечур: Василь Косів вже другий раз мене провокує на репліку. Недоведене знання. Чудова метафора. Знаєте, я думаю, що є тут ще й така матеріалістична база під цим. В мозку недавно описали так звану дефолт-систему. Коли всі інші системи вимикаються, вмикається дефолт-система. За що вона відповідає? Вона відповідає за найближчі стосунки і за самоосмислення. І та сама дефолт-система активується, коли творець творить який-небудь твір мистецтва, коли він грає музику або малює картину. Щоб така активація дефолт-системи відбулася в процесі творення, повинні автоматизуватися технічні навички. Саме тому потрібне таке тривале навчання. При автоматизованих навичках всі інші системи можуть вимикатися. І тоді творець може виражати свої "недоведені переконання". Тобто, хто я є і як я собі уявляю світ. Мені здається, в цьому сенсі це пізнання через мистецтво – воно є просто таке донаукове, протонаукове. Воно є переднаукове і наднаукове, можна так сказати.
Дмитро Цолін: Я звернув увагу на суб'єктивний аспект дискурсу Поланьї. Він скрізь підкреслює значення наукової старанності, завзяття, переконання. Та найбільше мене вразило останнє речення: "Це і є почуття мого покликання". У цьому короткому реченні два дуже цікаві твердження. Перше – це "почуття" як емоційна складова наукової діяльності. А от друге, "покликання", – це вже щось трансцендентне, що лежить поза межами пізнаваного світу і що людина відчуває інтуїтивно. Мова Поланьї тут видає те, що відбувається в його свідомості, зокрема його майже підсвідоме визнання трансцендентного. При цьому він не постулює віри в щось за межами матеріального світу.
А звертаючись до тексту Карла Ясперса, я підкреслю його дуже глибокі розмисли щодо існування і трансцендентності. І отут мені дуже імпонує згадка про текст, написаний щонайменше в третьому столітті до Різдва Христового. Це книга Еклезіаста, де є такі слова (процитую їх у власному перекладі, щоб відтворити важливу деталь): "Бог усе зробив прекрасним свого часу; і вічність вклав Він у серця людей, так що не може збагнути людина всіх тих справ, які зробив Бог, від початку до кінця" (3:11). "І вічність вклав у серця їхні", – це про людей, в яких Творець вклав цілий всесвіт (єврейське слово "олам" перекладається і як "вічність", і як "всесвіт"). Далі сказано, що Бог "дав тяжке завдання людині" – пізнати, що таке справжнє добро життя, тобто його сенс і ціль. Людина приречена захоплюватися цим завданням і водночас страждати через нього. Це основний мотив теми Еклезіаста, який дуже перегукується з тим, що говорить Ясперс. Вона здатна осмислити вічність, осягнути її, але обмежена в часі життя, що не дозволяє їй повністю осягнути всесвіт. Еклезіяст називає це "гонитвою за вітром" (1:14, 17). Вітер не можна ні наздогнати, ані приборкати – такий і шлях пізнання. У тобі закладена вічність, але ти обмежений у часі життя свого й у своїх фізичних можливостях. І це спричиняє екзистенційне страждання.
Богдан Тихолоз: Насамперед, я хочу висловити сердечну подяку професору Карлу Ясперсу за те, що він мені допоміг у моїй дисертації. Я писав дисертацію про філософського лірика Івана Франка з підзаголовком "Діалектика поетичної рефлексії", який значною мірою завдячує своєю появою фразі: "Філософська віра завжди перебуває в діалектиці, що знімає себе". Я говорю про ту діалектику, яка переходить на інші щаблі, тільки на прикладі не філософських текстів, а текстів філософської поезії. І мені Ясперс дуже допоміг саме з концептом філософської віри, тому що коли говорити про художню філософію, власне не філософію в sensu stricto, яку ми дуже часто мислимо (тобто не ми, але багато хто з тих, котрі сьогодні не прийшли), взоруючись на якусь ідеальну побудову гегельянську, такої науки логіки, несуперечливу в собі й дуже раціональну. Але насправді історія філософії засвідчує, що є безліч інших стилів філософування. І такий трактатний, скажімо, спосіб філософування не є єдино можливим. Більше того, коли ми говоримо про первісні тексти, з яких філософія виростає, то межа між поезією і раціональністю дуже плитка. Я шукав якийсь концепт, який мені допоміг би термінологічно увиразнити, в чому своєрідність тих філософських рефлексій, які виступають в образній формі, зокрема саме в художніх текстах. Бо вони не є постулатами, вони не є догматами, вони не є теоретичними узагальненнями – вони є, власне, значною мірою інтуїціями, і вони базуються не стільки на раціональних аргументах, скільки на вірі. І тут Ясперс мені допоміг філософською вірою. І ще один акцент: про діалектику не буду говорити, бо тут спокуса Гегеля нас заведе на манівці. Але я, власне, хочу заакцентувати слова Ясперса про філософську віру у сказанні. Власне, йдеться про те, що філософська віра виступає не як щось, що виникає ex nihilo, вона виростає з традиції. Тому він каже, що філософія визначена історією. Філософія – це і є історія філософії. І сказання – це означає обов'язок, необхідність висловлювання і відповідальність за це висловлювання. Вірити як філософ, філософськи вірити всьому – це означає відповідати за свою концепцію світу, бо ти віриш у її слушність. Гегель, щоправда, теж вірив, що найкраща з можливих філософій – це його власна філософія.
Андрій Іонов: Для мене Ясперс – це надзвичайно цікавий філософ, який відкрив нові простори. Він дуже непростий – як Гайдеґґер. Хто з них складніший, важко сказати. Різниця між ними була тільки в тому, що Ясперс акцентувався більше на існуванні Бога, чого не робив Гайдеґґер, і він заміщав цю тезу якимись іншими поняттями – буття, суще і так далі. Як Ясперс характеризує віру? Це дуже цікаво. Це екзистенційне сприйняття трансцендентної реальності. От він каже: трансцендентна реальність. Тобто, фактично Ясперс стверджує те, що щось є. Це як би пост-Кант. Є чистий розум, чиста віра, щось таке, ноумен якийсь. І це дуже важливо для поняття, і було важливо для мене, тому що мене цікавили взагалі форми розвитку суспільства, як вони можуть розвиватися в своєму векторі. Ідея моя була така, що людство є єдиним пізнаючим суб'єктом. А як зрозуміти оце людство як єдиний пізнаючий суб'єкт, в тому мені допоміг розібратися Ясперс. Я би хотів тут просто ще сказати про те, що Ясперс говорить, що кожне життя людини є лише наявним буттям у своєму середовищі. Перше: ми – свідомість взагалі, в розмежуванні на суб'єкт і об'єкт. Друге: ми є дух, духовне життя – це життя ідей. І третє: ми – можлива екзистенція. Як цікаво: людина пов'язана із буттям, з суб'єктом, об'єктом і в той же час з екзистенцією, яка проникає у все наше життя і його формує. І фактично істина, про яку говорить Ясперс, так само – це щось таке, що має два крила. З одного боку – це розум, з іншого боку – це віра. Фактично, ось таке усвідомлення такої комбінації дозволяє абсолютно інакше подивитися не тільки на науковий процес, на самоусвідомлення, а й дати можливість зробити якийсь висновок, оцінити вектор руху мене як людини в майбутнє і суспільства в цілому.
23.05.2026