Неждано-негадано вражаюча тираноборча патетика Шевченкової поезії, спрямована проти російського самодержавства, монархічно-феодального гноблення та імперіалізму, проти експансії Російської православної церкви не залишилася в минулому, далекому й недавньому, а нині знову виявилася актуальною. Теперішні події, спричинені російською агресією проти України, не раз дають поштовхи й підстави, щоб коментувати їх Шевченковими словами.
Екскурси в історію козацько-московських відносин.
Від ранніх згадок до гнівного осуду
(за доби «трьох літ» 1843–1845)
У ранніх творах «Тарасова ніч» (1838), «Мар’яна-черниця» (1841) подибуємо ще тільки скупі, алюзійні згадки про козацько-московські воєнні конфлікти. А починаючи від доби «трьох літ» (1843–1845) Шевченко вже прямо говорить про національну катастрофу, спричинену приєднанням козацько-гетьманської України до Московського царства, подальшим загарбанням її Російською імперією та остаточною втратою автономної державности.
У вірші «Чигрине, Чигрине…» (1844), поет, бачачи занепад колишньої гетьманської столиці, її «святої слави», нагадував про козацько-московські битви й війни і риторичним запитанням висловлював сум, що козацька героїка не призвела до осягнення державної самостійности України: «За що скородили списами / Московські ребра??» [р. 19–20]¹. У посланні «І мертвим, і живим…» (1845) таврував зрадливих гетьманів «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття – ваші пани / Ясновельможнії гетьмани» [р. 161–163], дорікав, що «кров свою лили / Батьки за Мóскву і Варшаву» і «синам передали / Свої кайдани <…>» [р. 190–194]. На Хмельниччину й Коліївщину Шевченко дивився глибше й дальше, ніж земляки-колаборанти, вірнопіддані царського престолу, і з українського, а не проросійського погляду, кидав їм у вічі гірку правду:
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила! [р. 186–189]
Непримиренним до колонізаторів України є гнівний історичний присуд у поемі «Сліпий» (1845) стосовно того, що «москалі і світ Божий / В путо закували!» [р. 635–636] (вислів повторено в новій редакції поеми під назвою «Невольник», 1859 [р. 662–663]). Йдеться про духове, зокрема церковне, поневолення України.
У «Сліпому» два кобзарі – старий і молодий, батько й син-приймак – співають «удвох собі <…> / Про Богдана недомудра, / Ледачого сина, / І про Гонту-мученика, / Й славного Максима» [р. 655, 657–660]. Для Шевченка Богдан Хмельницький «недомудрий» (очевидно, через те, що необачно піддався на Переяславську угоду з Московією), Іван Ґонта – «мученик», а Максим Залізняк – «славний», хоча обидва ватажки Коліївщини, оспівані у поемі «Гайдамаки», насправді сподівалися на політичну та військову допомогу Катерини ІІ і приєднання Правобережної України до Російської імперії на правах козацько-гетьманської автономії, вірячи чутким, начебто цариця написала до гайдамаків «Золоту грамоту», в якій благословляла православних християн Польщі на боротьбу з поляками, євреями, католиками й «уніятами» (греко-католиками)². Утім, натяк на це є в самій поемі: один з гайдамацьких старшин претендентом на гетьмана бачить Ґонту або Залізняка, притому згадує обіцянку Катерини II в разі перемоги повстання призначити на високу посаду уманського сотника: «До Гонти сама... сама писала: Коли, – каже…» [р. 908–909]. Серед старшини нуртує стихійне обговорення можливих претендентів на кошового та гетьмана майбутнього державного утворення (очевидно, автономної Гетьманщини під протекторатом або в складі Російської імперії), вибори передбачаються наче демократичні, але, як ходять чутки, уже втручається російська імператриця, і «Другий старшина» допускає її вирішальний вплив на обрання гетьмана чи навіть його пряме призначення нею. Так одним штрихом показано ймовірне російсько-імперське втручання у вибори найвищої керівної посади в Україні. Таке пряме втручання тривало за часів автономної Гетьманщини, згодом у так званій УРСР, у непрямій формі відбувалося за років незалежности Української держави і так продовжується дотепер.
У поемах «Сон (Комедія)» (1844), «Сліпий», «Великий льох (Містерія)» і «Кавказ» (усі – 1845) Шевченко у звинувачувальному тоні виставив російському царатові український історичний рахунок за окупацію України, нещадну експлуатацію козаків як військової та робочої сили, ув’язнення гетьманів, котрі боронили українські національні інтереси, а також за вичавлювання наших природних ресурсів і русифікацію. У «Великому льоху» зображено страшну картину звірячого знищення 2 (13) листопада 1708 р., з наказу «царя московського» [р. 72, 112, 132], гетьманської столиці Батурина майже зі всіма її мешканцями, що стало жорстокою помстою за визвольне повстання Мазепи. Вражаюча розповідь однієї з «душ» про цю трагедію разюче нагадує теперішні звірства російських загарбників, начеб і не було понад триста років розвитку європейської цивілізації:
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила³,
І малого, і старого
В Сеймý потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних... Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата! [р. 76–99]
Ще в поемі «Гайдамаки» (1839–1941), повторивши неправдиву чутку, наче Катерина ІІ передала учасникам Коліївщини (повстання 1768 року) вози зі зброєю (ножами)⁴, поет глузував із цариці:
Попід дібровою стоять
Вози залізної тарані;
То щедрої гостинець пані.
Уміла що кому давать,
Невроку їй, нехай царствує;
Нехай не вадить, як не чує! [р. 885–890]
Фразеологізмом «щедра пані», який у польській мові означає також «жінку легкої поведінки»⁵, а ще виразніше наступним насмішкуватим висловом «Уміла що кому давать» поет натякав на розпусність Катерини II.
А в «комедії» «Сон» («У всякого своя доля…») Шевченко вже висловив гнівну інвективу проти «катів» України Петра І та Катерини ІІ:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; <…> [р. 415–421]
У листі до Якова Кухаренка від 31 січня 1843 р. з Петербургу Шевченко сповістив про намір намалювати кошового отамана Чорноморського козацького війська Антона Головатого (*1744–†1797), як «він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок» [т. 6, с. 23]. Відштовхнувшись од того, що Петро І ув’язнив наказного гетьмана Павла Полуботка в петербурзькій Петропавлівській фортеці, де той і помер, Шевченко в поемі «Сон» уклав оскарження царя у вуста духа цього гетьмана (хоча під час будівництва майбутньої столиці гетьманував Мазепа):
«А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
<…>
О царю поганий.
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах». [р. 433–448]
За розбудову столиці на козацьких кістках і трупах звинувачують своїм голосінням завмерлого в імперському «мусянджовому» постаменті царя-«людоїда» також душі козаків:
«Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!» [р. 477–487]
У поемі «Сліпий» (1845) та її другій редакції «Невольник» (1859) поет устами молодого сліпого кобзаря Степана, колишнього запорозького «отамана курінного» [р. 501; тут і далі поклики на «Невольника»], якому «турки-яничари» в неволі «гарячим залізом» випекли очі [р. 534–537], з осудом і тугою мовить про зруйнування Запорозької Січі 1775 року та запровадження кріпацтва в Україні 1783 року, за царювання Катерини ІІ, а також про підлабузництво до неї та колабораціонізм з російськими загарбниками козацької старшини на чолі з Кирилом Розумовським (*1728–†1803), останнім гетьманом козацької держави в Лівобережній Україні (1750–1764). Зі Степанових слів, «січовики-запорожці» [р. 630], які після ліквідації Запорозької Січі утворили в турецьких володіннях Задунайську Січ (1776–1828),
І розказують і плачуть,
Як Січ руйнували,
Як москалі срібло, злото
І свічі забрали
У Покрові⁶; як козаки
Вночі утікали
І на тихому Дунаю
Новим кошем стали;
Як цариця по Києву
З Нечосом ходила...
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась⁷.
І як степи запорозькі
Тоді поділили
І панам на Україні
Люд закріпостили⁸.
Як Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки⁹ лизали. [р. 632–655]
У поемі «Великий льох» Катерина ІІ також затаврована як «цариця – / Лютий ворог України, / Голодна вовчиця!..» [р. 163–165].
У цій «містерії» Перша ворона, яка втілює злу долю українського народу, хвалиться, щó вона «з вольними козаками <…> виробляла», «Кому <…> їх не <…> / Не запродавала» [р. 245–248], а найжахливіше, що
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими... а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі¹⁰... на Ладогу
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.
І славного Полуботка
В тюрмі задушила. [р. 256–268]
Водночас ця алегорична «ворона» визнає, що московити перевершують її у визиску українців:
Та й москаль незгірша штука:
Добре вміє гріти руки!
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють. [р. 291, 296]
Такі звинувачення Шевченко продовжив у поемі «Іржавець», з болем згадавши, як «по шведчині» (поразці шведського короля Карла ХІІ та гетьмана Мазепи у Полтавській битві 27 червня / 8 липня 1709 р. [р. 57]) Україну царські «воєводи, / Петрові собаки, / Рвали, гризли...» [р. 61–63],
Як погнали на болото
Город будовати.
Як плакала за дітками
Старенькая мати.
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали. [р. 67–74]
За поетовою інтерпретацією, після поразки «В Бендери з Полтави» за шведами та Мазепою утікав кошовий Кость Гордієнко [р. 3–5], а також «покидали запорожці / Великий Луг і матір Січ» [р. 21–22]. Вони подалися «в Крим до хана» «На нове горе-Запорожжя» [р. 26–27], тобто Січ, і там чули, «Що канає Гетьманщина, / Неповинно гине» [р. 75–78]. Проте «Бог зглянувсь на <…> / Пречистії сльози» [р. 89–90] чудотворної ікони Матері Божої, яку запорожці «Взяли з собою» із Січі [р. 23–24] і до якої молилися, – «Побив Петра, побив ката / На наглій дорозі» [р. 91–92] (тобто зненацька, раптово¹¹ – імператор помер 28 січня / 8 лютого 1725 р.), і січовики змогли повернутися в Україну.
Насправді каральне московське військо зруйнувало Запорозьку (Чортомлицьку) Січ раніше від Полтавської битви – 14 (25) травня 1709 р., після того як у березні 1709 р. Гордієнко із січовиками приєднався до Мазепи, і частина запорожців, які тримали оборону Січі, врятувалася тим, що на човнах подалася вниз по Дніпру. Разом із вигнанцями, що були з Гордієнком, вони знайшли притулок у володіннях кримського хана, де їм дозволено 1711 року заснувати Олешківську Січ (у пониззі на лівому березі Дніпра). Після того як 1728 року промосковсько налаштована група здобула перевагу над Гордієнком і його прибічниками, січовики робили спроби повернутися на запорозькі землі, прохаючи царат пробачити їхні провини. Російський уряд дозволив спершу лише окремим запорозьким козакам повернутися в Україну й осісти там, де вони народилися. Щойно 1734 року, в умовах підготування Росії до війни з Кримським ханством і Османською імперією, колишні запорожці змогли перейти під російську протекцію – над річку Підпільну (притоку Дніпра), де поблизу колишньої Старої Січі заснували Нову Січ.
Однак суть не в окремих фактичних неточностях, що їх допускає поет, чи в конкретних ідеологічних переплетеннях, що їх він оминає, а в потужній антиколоніальній патетиці його віршослова. Шевченко акцентує на тому, що «Вернулися запорожці» [р. 93], як того й прагнули, з «чужини» [р. 81] на рідну землю, до можливости вільно брати участь у відправах і релігійних обрядах у своїх християнських храмах, а не на службу Російській імперії (хоча це, властиво, й було імперською умовою їх повернення). У поемі зображено не масове повернення запорожців на свої колишні землі, на Нову Січ, а, за нині не відомою чи, радше, власною поетовою версією християнської легенди про чудотворну ікону Іржавецької Матері Божої¹², окремий випадок, коли деякі січовики «Принесли з собою / В Гетьманщину той чудовний / Образ Пресвятої» і «Поставили в Іржавиці / В мурованім храмі» [р. 94–98]. При цьому не уточнено, чи вони лише принесли до церкви в Іржавці (на теперішній Ніжинщині) свою ікону, чи й осіли в автономній Гетьманщині. А прикінцевими рядками про Іржавецьку Матір Божу: «Отам вона й досі плаче / Та за козаками» – поет натякає на дальшу лиху долю козацтва в Російській імперії.
Упадає в око, що явища вірнопідданства козаків царському престолові Шевченко або оминав, або критикував. Так він учинив іще в «Гайдамаках», де про ілюзії повстанців щодо допомоги Катерини ІІ згадав з авторського погляду нейтрально або й навіть іронічно, без тіні імперської поваги. А в своїй редакції послання «До Основ’яненка» (1839) поетизував «нашого завзятого Головатого» [р. 49, т. 1, с. 442] за його зусилля, спрямовані на збереження хоч якогось можливого за тих колоніальних умов статусу козацтва, а не за службу Російській імперії.
Сатиричний образ Російської імперії як метрополії
Неперевершеним в українській літературі поетичним проникненням у самодержавну, імперську та антигуманну суть монархічно-феодального ладу Російської імперії – від часу її утворення за Петра І до авторської сучасности – є «комедія» «Сон» («У всякого своя доля…»).
У поемі виведено характерні образи Сибіру, російських міст, Петербургу та царського двора. Сибірські краєвиди зображено як місця заслання і каторги кримінальних злочинців і політичних в’язнів царату. Подано карикатурний огляд мілітаризованих російсько-імперських «городів зі стома церквами», але без християнської моралі, зате з «москалями» на муштрі – опорою царської влади [р. 260 265].
Петербурзький субтекст існує в поемі у двох різновидах – міському та придворному. Розгорнуто бридку панораму царської столиці – «города» «У долині, мов у ямі, / На багнищі», з надто строкатою архітектурою: «Чи то турецький, / Чи то німецький, / А може, те, що й московський», де впереміжку «Церкви, та палати, / Та пани пузаті» [р. 266–269, 274–276]. У структурі міського субтексту виявний також субтекст трудової української еміграції, зокрема перекинчиків на службі імперській машині, із сатиричним зображенням «просвищенного» [р. 302] (щодо того, як брати хабарі) зросійщеного «землячка» [р. 289] – «каламаря» [р. 305] і гнівною тирадою проти русифікованих перевертнів-канцеляристів, «землячків», що «По-московській так і ріжуть», «Чорнилом политі. / Московською блекотою <…> / Заглушені» [р. 510–529].
Шевченко вдався до відвертого пародіювання, гротескової дегероїзації візерунку імперської столиці, а надто ж осіб царського подружжя, зобразивши їх ледь чи не нікчемними. Поет не лише звинувачує (вустами ліричного героя) і проклинає (скорботними потойбічними голосами гетьмана Павла Полуботка та козаків), а й глузує. Опобутовлено й таким чином висміяно зразки петербурзької архітектури та пам’ятника цареві-засновникові столиці [р. 259–401].
Шевченко викриває та оскаржує російський абсолютизм у характерному для себе ключі: на відміну від саркастично-епічного стилю Міцкевича в циклі-додатку до третьої частини «Дзядів» («Dziadów części III Ustęp») застосовує стиль саркастично-ліричний, осуджуючи деспотичного Петра в козацьких зверненнях і запитаннях до нього. Міцкевич більш статечний, урівноважений у нещадному, їдкому розвінчанні петербурзької Росії та її творця-імператора, а Шевченко більш схвильований, обурений, несамовитий – і глумливий. Евген Маланюк влучно зазначив:
«Характеристично, що в обох поетів у петербурзьких віршах бренить завсіди інша, аніж у росіян, нота – нота і р о н і ї, погорди, зневажливости. У Шевченка навіть сарказм і карикатуризація, хоч його козацький темперамент не завше витримує в цьому стилі до кінця, і він звичайно перериває вірш нестримним прокльоном. У Міцкевіча навіть і ненависть, і ґротеск мають монументальний характер»¹³.
Образ Петра І, втілений у петербурзькому пам’ятнику, Міцкевич трактував як деспотичного сатрапа, хоча й не позбавив його монументальности: «Car knutowładny w todze Rzymianina» («Pomnik Piotra Wielkiego», w. 29; «Цар, що править з батогом, у тозі римлянина», вірш «Пам’ятник Петра Великого» в циклі-додатку до третьої частини «Дзядів»). А Шевченко подав карикатурне бачення пам’ятника очима простакуватого простолюдина: «У свиті – не свиті, / І без шапки. Якимсь листом / Голова повита» [р. 401–404]. Сконстатувавши, що в обох творах «подібними рисами дано образ Петра І на пам’ятнику», Микола Зеров зауважив, що «Шевченкове око художника-фахівця» помітило «дещо такого, що не помітив Міцкевич», і цей глумливий опис точніший, бо насправді автор пам’ятника Фальконе, за власним свідченням, зодягнув Петра не в римську тогу (різновид плаща без рукавів), а в туніку (тип сорочки, поверх якої носили тогу) і плащ – ідеальний, на його думку, одяг героїв усіх часів у скульптурних творах¹⁴.
Водночас Шевченко розбудував свою «комедію» як контраст до пушкінської «трагедії» «Медный всадник» («Мідяний вершник»). Якщо російський поет захоплюється Петербургом, зокрема, дзвіницею Петропавлівського собору і Петропавлівською фортецею («<…> и светла / Адмиралтейская игла <…>. / Люблю, военная столица, / Твоей твердыни дым и гром <…>»), то український –глумиться над їх архітектурою з погляду простолюдина: «По тім боці / Твердиня й дзвіниця, / Мов та швайка загострена, / Аж чудно дивиться. / І дзигарі теленькають» [р. 393–397].
Домінуванню в пушкінських поемах «Полтава» і «Медный всадник» класицистичної епіко-одичної тональности над лірико-романтичною протистоїть у «Сні» панування лірико-романтичної стихії (громадянського, національно-патріотичного спрямування) та сатирично-пародійне висміювання класицистично-одичної, – похідне від низького стилю класицизму й позначене рисами реалістичности.
Ноти сатирично-полемічного, травестійно-пародіювального перегуку з пушкінською поезією звучать і в інших Шевченкових віршотворах. Наприклад, у поемі «Єретик» (1845) на противагу пушкінській дилемі «Славянские ль ручьи сольются в русском море? / Оно ль иссякнет?» (в антипольському й загалом антиєвропейському імперському посланні «Клеветникам России», 1831) розбудовано образ злиття «в одно море» «слав’янськеє» «слав’янських рік» [р. 54–55, 60–61, 70–71]. І хоча це була мрійлива утопія, усе ж показово, що український поет, замінивши «русское море» на «слав’янськеє», створив символ рівноправної слов’янської єдности, а не підпорядкованої великодержавній російській доктрині.
Пушкінський «високоштильний» класицистичний образ «орлов Екатерины» (у посланні «[Мордвинову]»), «стаи славной Екатерининских орлов» (у вірші «Перед гробницею святой…») перетворюється в епілозі до «Великого льоху» на сатирично-травестійований: «На тій Україні <…> / Байстрюки Єкатерини / Сараною сіли» [р. 523, 526–527]. Історію імперії, викладену в Пушкіна у великодержавно-класицистичному стилі, Шевченко переписує засобами сатиричної травестії та бурлеску, бо за ні на гран не шанованою ним імперською історією Росії бачить історію поневолення рідної України.
Інвективи проти сучасних поетові російських царів та цариці
У «комедії» «Сон» від історичних екскурсів до злодіянь в Україні російських царів Петра І та Катерини ІІ поет переходить до викриття сучасного йому царату, застосовуючи злісно-глузливий, знущальний підхід. Наприклад, «царицю-небогу» [р. 314] зневажливо посадив на дзиґлику (стільчику): «А потім цариця / Сіла мовчки на дзиґлику» [р. 353, 354] – і цією алюзійною ремінісценцією опустив її до рівня бурлескно-травестованих персонажів «Енеїди» Котляревського, де під час прийняття Енеєвих послів у Латина «Царя на дзиґлик посадили, / <…> / Цариця ж сіла на ослоні» (частина IV, строфа 43). Мало того, імператрицю Олександру Федорівну, оспівану догідливими «віршемазами» [р. 324] як вінценосну «богиню» [р. 319], автор «комедії» спортретував як жалюгідну «цяцю» [р. 322]:
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне
Хита головою. [р. 315–319]
Міцкевичеву картину (в життєподібних формах) військово-бюрократичної піраміди самодержавної влади, подану в символічному епізоді у вірші «Огляд війська» («Przegląd wojska») з циклу-додатку до третьої частини «Дзядів», Шевченко розгорнув у фарсову, пародійно-гротескову сцену тотального побиття – від царя до сатрапів та нижчих урядників [р. 309–372], «недобитків православних» [р. 368]. Саркастичні сцени гуляння-прийняття у царських палатах, «параду» й «генерального, – за влучним висловом Івана Франка, – мордобою»¹⁵ становлять напрочуд сміливе осмішувальне розвінчання і символічне узагальнення російсько-імперського самодержавства, звісно, тогочасного, миколаївського, але ці картини абсолютного владного насильства зверху донизу й рабської покори вірнопідданих – «Золотом облитих / Блюдолизів» [р. 310–311], «панства» «В серебрі та златі», «Пикатого, пузатого» [р. 329–332], таких запобігливих, але «Ніби без’язиких» [р. 341] у присутності царя, навмисне «сердитого» [р. 312] для остраху оточення, – викликають асоціації з нинішнім путінським режимом. Поетова уява розгортає проникливе образне розкриття абсурдної суті владної піраміди автократичного правління, яка тримається на грубому насильстві, страху та принизливій слухняності зверху донизу.
Уже саме гнівне запитання в поемі «Сон»: «Чи довго ще на сім світі / Катам панувати??» [р. 161–162] – показує Шевченкову впевненість у тому, що владі російських царів в Україні рано чи пізно настане край. Знаменно, що фінальну гротесково-комічну сцену в цій «комедії» подано як фарс із бурлескно-пародійними образами «царя в палатах» [р. 531], такого собі «сіромахи» [р. 564], та його наближених і прислуги. Символічним і віщим є саркастичне зображення деспотичного Миколи І, від якого після його ранкового похмілля відсахнулись «старшина пузата» [р. 533], загалом уся бюрократія – аж до «менших» та «дрібних» урядників [р. 551, 552], «челядь» [р. 554–555] і армія («москалі» [р. 556]). Карикатурне перетворення тирана з грізного «медведя» на самотнього понуреного «медведика», уподібненого врешті, через утрату «медвежої натури», до «кошеняти» («Де ж ділася / Медвежа натура? / Мов кошеня, такий чудний» [р. 564–566]), наводило тоді й наводить тепер на думку про ізоляцію та неминуче падіння усякої автократичної влади (не конче монархічної, але й будь-якої диктаторської), якщо її перестануть підтримувати запобігливі прислужники. Фінальною сценою поеми «Сон» Шевченко пророчо передбачив політичний і фізичний крах Миколи І внаслідок загрози поразки у Кримській війні 1853–1856 рр. На основі цієї яскраво поетичної та глибоко сенсовної сцени Франко ще 1881 року дійшов висновку, що «кінець темного царства» станеться внаслідок його «історичного самовбійства»:
«Машина темного царства так і збудована, що мусить швидше чи пізніше сама розпастися. <...> Розуміється, не без тяжких забурень, не без великих жертв!
Те саморуйнування й показав нам Шевченко в кінцевім уступі “Сну”»¹⁶.
Згодом, 1939 року, Богдан Лепкий трактував «трагічно-карикатурний образ» Миколи І та царської бюрократії й армії у Шевченковому «Сні» як «пророчу візію падіння царату»¹⁷, що натоді вже стала реальністю, бо те давнє пророцтво найбільше накладається на Лютневу (1917 року) революцію в Російській імперії. А сьогодні в цій багатозначній сцені прозирає вже здійснене знікчемлення недавнього проросійського диктатора-колаборанта, зметеного Революцією Гідности, а також – хочеться вірити – падіння в майбутньому і новоявленого кремлівського самодержавця.
До речі, крилатий вислів із поеми «Гамалія»: «Огонь запеклих не пече» (1842) – став одним із гасел Революції Гідности, а тепер, під час визвольної війни українського народу проти російського агресора, є одним із гасел Збройних Сил України.
У «Великому льоху» поет вустами третього лірника саркастично викриває загарбницьку політику російського абсолютизму:
Може, ще нестись заставлять,
Москаля плодити.
Бо чутка є, що цар хоче
Весь світ полонити. [рр. 390–393]
Звучить наче гротескно, абсурдно, проте нинішня демографічна політика путінського режиму саме й спрямована на те, щоб усіляко збільшити народжуваність в імперії, аби мати «гарматне м’ясо» для довголітніх завойовницьких війн.
Шевченко тяжко сумував з приводу загибелі на Кавказі свого друга, художника Якова де Бальмена з Линовиці на Пирятинщині, офіцера діючої російської армії, і в поемі «Кавказ» (1845) звинувачував імперську політику царату:
І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту! [р. 156–160]
Із сучасною злободенністю резонує у вірші «Холодний Яр» (1845) застереження «Новим катам» [т. 1, с. 355] – російсько-імперським ідеологам, апологетам експансіоністської політики царату, а заодно й догідливим колаборантам:
Не зовіте преподобним
Лютого Нерона.
Не славтеся царевою
Святою войною.
Бо ви й самі не знаєте,
Що царики коять.
А кричите, що несете
І душу і шкуру
За отечество!.. [р. 43–48]
У цих рядках ідеться про тогочасного самодержавця Миколу І (у списку Івана Матвійовича Лазаревського, де робив виправлення поет, це засвідчено прямим текстом, залишеним без змін: замість «Лютого Нерона» написано «Миколу-Нерона» [т. 1, с. 742]). Актуальні свого часу історичні алюзії у вірші спрямовані на викриття конкретного царя-завойовника та загарбницької «царевої війни» на Кавказі, а також шовіністичної пропаганди, яка лицемірно проголошувала цю війну «святою», улесливо вихваляла злочинного «царика», а також на розвінчання вірнопідданих імперії, готових тупо прислужитися великодержавному «отечеству». А нині при читанні цих рядків знов-таки виникають асоціації з новітнім російським диктатором та агресором і російсько-імперською пропагандистською риторикою.
Повертаючись «з неволі» на петербурзький «смітничок Миколи» [р. 63–64], Шевченко в поемі «Юродивий» оскаржує «безбожнії діла» цього «фельдфебеля-царя» [р. 1] нещадними осудливими звертаннями і звинувачувальним запитанням, що їх резонно переадресувати до нинішнього кадебістського полковника-правителя:
Безбожний царю! Творче зла!
Правди гонителю жестокий!
Чого накоїв на землі? [р. 68–72]
Вірний своїй стильовій манері, Шевченко на засланні та після заслання продовжував подавати ненависного самодержавця також у зниженій бурлескній образності й тональності. Наприклад, іронізуючи щодо своєї засланської неволі: «А воля в гостях упилась / Та до Миколи заблудила… / Та й упиваться зареклась» («А. О. Козачковському», 1847) [р. 108–110]. В іронії над непевною, зрадливою «славою», зображеною в антропоморфізованому образі «задрипанки», «шинкарки», «перекупки п’яної», схильної до політичної нерозбірливости й царефільства («Слава», 1858), алюзія до цього царя ще злостивіша:
І з п’яними кесарями
По шинках хилялась,
А надто з тим Миколою
У Севастополі <…>.
У варіантах вірша славу подавано і як жінку легкої поведінки: «І з п’яними королями / По шинках таскалась», «І курвила з Миколою <або: солдатами> / Під Севастополем…» [т. 2, с. 496–497]. Як видно з варіативних алюзій, український поет байдужий до славленої оборони Севастополя під час Кримської війни.
Свою ненависть і зневагу до російських царів Шевченко переносив на імператрицю Олександру Федорівну, вдову Миколи І та матір Олександра ІІ, мавши на те й особисту причину: її карикатурне зображення в «комедії» «Сон» найдужче розлютило Миколу І і стало для нього найсильнішою спонукою до заслання зухвалого поета солдатом в Оренбурзький корпус під суворий нагляд і з забороною писати й малювати¹⁸. Шевченкова образа за поламане особисте життя була такою глибокою і непроминальною, а лють на цілу царську родину такою сильною («О скорбь моя, моя печаль! / Чи ти минеш коли?»), що він не стримався од їх висловлення навіть у віршованому некрологу «Хоча лежачого й не б’ють…» (1860), унаслідок чого той набув значення інвективи. Ословлені в ньому шалені лайливі прокляття та зневажання за мирних часів вражають несамовитістю, видаються некоректними й невиправданими, але в умовах кривавого й неймовірно жорстокого російсько-імперського вторгнення, що його знову зазнала Україна, Шевченкова неминуща «мýка» стає зрозумілішою, а його нестримна люта реакція на гніт і репресії царату сприймається як зумовлена життєвими обставинами й емоційно-вибухова.
Суть не в тому, що в «комедії» «Сон» поет зобразив непривабливий шаржований портрет по-своєму нещасної цариці, яка страждала від лицьових тиків і нервового тремтіння голови (утім, це був наслідок пережитого стресу від декабристського повстання, тобто революційного зриву для повалення самодержавної тиранії), а згодом некролог перетворив на інвективу, а в тому, що з національної перспективи доцільно було формувати в українців зневажливе ставлення до російських царів та цариць як колонізаторів. У контрасті з попередніми зображеннями в Шевченковій поезії тих страшних бід і кривавих мук, що їх завдавали українцям російські царі Петро І, Катерина ІІ і Микола І, карикатурний портрет імператриці Олександри Федорівни у «Сні» не видається чимось одіозним. Сенс був у тому, щоб різко, безкомпромісно відірвати національну свідомість українців од російського царату, імператорської династії, виробляти в рідного народу стійкий імунітет до схиляння перед російськими коронованими особами, позбавити український менталітет будь-якої поваги до російських загарбників України й унеможливити рабське вірнопідданство та колабораціонізм. Цю функцію Шевченкова поезія виконувала – і виконує! – сповна.
Понад те, інвективою «Хоча лежачого й не б’ють…» Шевченко слушно наводить на думку, що не лише «царі з міністрами-рабами» та інші російські сановники-сатрапи, а й члени їхніх сімейств, які користуються імперськими благами, є відповідальними за гноблення і визиск українського народу, посилення колоніального гніту, привласнення природних і культурних багатств України. Так український поет ще свого часу ставив, самою суттю, питання про відповідальність членів царських та міністерських родин за імперську політику царату.
Речник визвольного руху в цілій Російській імперії.
Антицарські заклики та пророцтва
У поемі «Кавказ» Шевченко виступив як романтик, що його хвилює доля не лише рідного народу, а й інших поневолених народів Російської імперії, і при цьому їм він також дорікав за рабське мовчання, саркастично мовлячи:
У нас же й світа, як на те –
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! [р. 89–94].
Фіни вже давно вибороли незалежність (іще в грудні 1917 р.) й захистили її у війні з московсько-більшовицьким агресором у 1939–1940 рр. (щоправда, ціною втрати найродючішої частини території), молдовани здобули державність недавно, і їм ще належить дати відсіч московським зазіханням, а інші поневолені народи Російської імперії, після поразки визвольних змагань Чечні, поки що мовчать. Але новітня доба деколонізації триває.
Український поет не лише став на захист усіх кріпаків імперії, незалежно від їхнього етнічного походження, яких продають або в карти програють «по закону» [р. 109–115], а й проголосив справедливою визвольну боротьбу кавказьких народів, до того ж тих, які сповідують іслам, і запротестував проти їх насильницької християнізації, викриваючи облудність гасла нібито культурного просвітництва. Шевченкова інвектива проти неймовірно кривавого московського імперіалізму актуальна й сьогодні:
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море! [рр. 41–53]
Що Шевченко засуджував експансіоністську політику самодержавної Московщини не лише щодо України, а й щодо інших країв та земель, свідчить також характеристичний запис у щоденнику від 13 вересня 1857 р., після огляду Казані:
«Возвращаясь на пароход, я увидел в правой стороне от дороги памятник, воздвигнутый над костями убитых при взятии Казани царём Иваном Лютым. Это усечённая пирамида с портиками, поставленная будто бы на том самом месте, где стоял шатёр царя Лютого. Печальный памятник» [т. 5, с. 99].
Шевченко підтримував антисамодержавну, антифеодальну боротьбу й самого російського народу – звідси звеличення декабристів у поемах «Сон» («У всякого своя доля…»), «Юродивий» і «Неофіти», утілення в образі Третьої ворони символу зла, антинародних, реакційних сил в історичній долі російського народу («Великий льох», де вперше у Шевченка вжито слово «декабрист» [р. 198]). Ця російська ворона хвалиться, що вона «С татарами [йдеться про монгольське лихоліття. – Є. Н.] помутила, / С мучителем [царем Іваном Лютим. – Є. Н.] покутила, / С Петрухою [так зневажливо поет називає Петра І. – Є. Н.] попила / Да немцам запродала». Перша, українська, ворона визнає: «Та ти добре натворила: / Так кацапів закрепила / У німецькі кайдани – / Хоч лягай та й засни» [р. 274–281]. Таким чином поет натякає на німецьке походження ненависної Катерини ІІ та загалом засилля німців при царському дворі та в російському уряді.
У вірші «Я не нездужаю, нівроку…» ословлено ідею революційного визволення з-під монархічно-феодального гніту в усій Російській імперії:
Добра не жди,
Не жди сподіваної волі –
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
Український поет солідаризувався з першими російськими (тоді ще дворянськими) революціонерами – декабристами, і то до такої міри, що в щоденниковому запису від 3 листопада 1857 р. звеличав п’ятьох страчених декабристів словами «первые наши апостолы-мученики» [т. 5, с. 124]. Певна річ, себе самого він залічував до наступної когорти «наших апостолів-мучеників». Побачивши на обкладинці другого тому герценівського альманаху «Полярная звезда» за 1856 рік портрети цих страчених декабристів, Шевченко занотував у щоденнику того ж 3 листопада таку ідею:
«Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны – портреты этих великомучеников с надписью “Первые русские благовестители свободы”, а на другой стороне медали – портрет неудобозабываемого Тормоза [так Шевченко вслід за Герценом називав Миколу І. – Є. Н.] с надписью “Не первый русский коронованный палач”» [т. 5, с. 124].
На жаль, і після Шевченка та аж до сьогодення далеко не останній…
Те, що Шевченко називав декабристів «наши апостолы», Герцена (Іскандера) – «апостол наш, наш одинокий изгнанник», Герцена-таки разом із його сподвижниками-емігрантами – «наши заграничные апостолы» (щоденникові записи від 11 і 16 жовтня 1857 р.: [т. 5, с. 117, 118], свідчить, що він усвідомлював себе діячем визвольного руху в усій Імперії, але від російських дворянських революціонерів та революційних демократів його відрізняв національний складник ідеології: для Шевченка рівно важливою була і соціальна рівноправність, і національна свобода та демократія.
Для аналогії з визвольним рухом у Російській імперії середини ХІХ ст. Шевченко залучав колізії, пов’язані із зародженням християнства та поширенням його за апостольських часів («Неофіти», «Во Іудеї во дні они…», «Марія»). Ще у вірші «Не гріє сонце на чужині…» (1847), написаному на засланні в Орській фортеці, він проводив аналогію між юдео-римською античністю і миколаївською сучасністю, вказуючи на відсутність морального поступу за майже двотисячолітній історичний розвиток од Римської імперії до Російської, тобто так званого Третього Риму:
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літá,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
У «Неофітах», поемі «нібито із римської історії», як означив її Шевченко в листі до Якова Кухаренка від 16 лютого 1858 р. [т. 6, с. 163], колізії між першими християнами та язичницьким імператорським Римом – «в римській ідольській землі» «за Нéрона» [р. 91, 96], коли, як алюзійно іронізує поет, «Росії <…> й на світі не було» [р. 96–97]¹⁹, – накладаються на сучасний авторові антагонізм між волелюбними силами українськими, польськими й російськими, що визріли в Російській імперії, та царатом, на що натякає зумисна обмовка про те, що «прескорбная» мати йде шукати сина-неофіта (новонаверненого християнина) «в Сибір, / Чи теє, в Скіфію…» [р. 208, 210–211].
У позасланській поезії Шевченка найбільше знаходимо антицарських пророцтв. Тон цьому задали саме «Неофіти». Як деспотичний «ідольський» Рим упав під натиском християн, так і царське самодержавство, а з ним і Російська імперія упадуть під натиском визвольного руху. Поет ретроспективно пророкує, що «Нерона лютого», «людоїда», «деспота скаженого» [р. 221, 230, 231], «ката лютого» [в. 408] (під яким можна розуміти Миколу I, котрий раптово помер 1855 року) чекає «Божий суд, / Правдивий, наглий, серед шляху» [р. 221–222];
Лютуй! Лютуй,
Мерзенний старче. Розкошуй
В своїх гаремах. Із-за моря
Уже встає святая зоря. [р. 446–449]
І сьогодні, майже через 170 років після її віршованого ословлення, ця гнівна пророча інвектива сприймається як напрочуд актуальна. Не можна не подивляти надзвичайну сміливість, відчайдушність і незламність Шевченка, який після арешту й ув’язнення, уже на засланні та й потім, повертаючись звідти і вже повернувшись до Петербургу та в Україну, й далі писав антицаристські поезії та вдавався у щоденнику до різких, осмішувальних випадів проти свого кривдника Миколи І.
Злорадні, почасти закорінені в Біблії, провіщання пізнього Шевченка про невідворотну кару царській династії перегукуються з прокляттями дому Романових і далекосяжним зловісним віщуванням його краху в раннього Пушкіна («Вольность», 1817; «К Чаадаеву», 1818; «Андрей Шенье», 1825), навдивовижу правдивим проріканням жахливого майбутнього Російської імперії у юного Лермонтова («Предсказание», 1830) та апокаліптичним пророцтвом неминучого падіння царської тиранії в Росії під впливом західних ліберальних віянь у поезії Міцкевича «Пам’ятник Петра Великого» («Pomnik Piotra Wielkiego», 1832). А водночас український поет пішов далі, мовлячи про безперспективність інституту самовладдя у глобальному масштабі (тоді як пізній Пушкін виправдовував доцільність монархічного правління і з тривогою сприймав поступ демократії). Ось приклади з Шевченкової поезії апокаліптичних видінь, пересторог і пророцтв:
Уповають
На корень свій, уже гнилий,
Уже червивий, і малий,
І худосильний²⁰. Вітер з поля
ихне, погне і полама.
І ваша злая своєволя
Сама скупається, сама
В своїй крові. <…>
І той плач,
Нікчемний, довгий і поганий,
Межи людьми во притчу стане,
Самодержавний отой плач!
(«Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», 1859);
речете,
Що цар наш Бог, і цар надія,
І нагодує і огріє
Вдову і сирот. <…>
Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах <…>
(«Осія. Глава XIV», р. 58–63, 1859);
Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще незачатиє царята…
(«І Архімед, і Галілей», 1860);
Сонце йде
І за собою день веде.
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі…
І буде правда на землі.
(«І тут, і всюди – скрізь погано…», 1860)
Саме ж смертельне покарання самодержавцеві Шевченко бачив за аналогією до страти короля (на гільйотині) під час Французької революції, але без революційних дебатів та показухи: «А люде тихо / Без всякого лихого лиха / Царя до ката поведуть» («Хоча лежачого й не б’ють…»).
Позасланські пророцтва Шевченка про неминучу загибель царів стимулювало, очевидно, Одкровення Йоана, що його поет читав на засланні. У цій книзі ангел Божий наставляє Йоана Богослова: «Ти мусиш знову пророкувати про людності і племена і язики і царів багатьох» (Одкр. 10:11). Правдоподібно, саму візію загибелі земних царів у пізніх віршах Шевченка теж було почасти інспіровано апокаліптичними видіннями цього апостола, в яких, зокрема, ангел кричить до птахів під час першої есхатологічної битви: «Прийдіть і зберіться на велику вечерю Божу, щоб поїсти трупи царів і трупи тисячників, і трупи сильних <…>». Йоан розповідає про свої фантастичні видіння у стані пророчого екстазу:
«І побачив я звіра і царів землі і воїнства їх, зібраних вести війну проти того, хто сидить на коні [і зветься Слово Боже. – Є. Н.], і проти воїнства його. І схоплено звіра і з ним лжепророка, <…> живими вкинуто обох в озеро вогню, що палає сіркою. А решту вбито мечем того, хто на коні сидить, – мечем, що виходить з уст його; і всі птиці наситилися трупами їх» (Одкр. 19: 13, 17–21).
До нинішньої ситуації в Росії можна віднести петербурзькі міркування поета «самого-таки з собою» після повернення із заслання: «<…> якби / Не похилилися раби… / То не стояло б над Невою / Оцих осквернених палат!» («Якось-то йдучи уночі…», 1860). Бо якби народ у Росії першої чверти ХХІ ст. підтримав ліберально-демократичну опозицію і якби та перемогла путінський режим, то не дійшло б там до владних «осквернених палат», які наробили так багато шкоди Україна та й самій Росії, навіки покрили її історичною ганьбою...
В одному з останніх віршів поет запитував: «Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі? / Чи буде правда меж людьми?» – і його пророча інтуїція підказувала йому відповідь, сформульовану як усесвітній онтологічний імператив: «Повинна буть, бо сонце стане / І осквернéну землю спалить» («О люди! люди небораки!..», 1860). Ця універсальна поетова упевненість у неодмінну перемогу правди й добра і сьогодні надихає вірою у торжество справедливости.
Варто зауважити, що антицарські, антисамодержавні філіппіки Шевченка спрямовані проти династичного правління остільки, оскільки в тогочасній Російській імперії воно означало династичну деспотію і сáме це значення (деспотизм) є визначальним у поетовому ставленні до спадкоємного монархізму. Для Шевченка неприйнятними є будь-яка тиранія, диктатура, автократія («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніколи» – «[Царі]» [р. 232–233]), а тимчасом такі режими у ХХ–ХХІ століттях виникали переважно поза інститутом спадкоємної чи виборної монархії – з революцій, контрреволюцій, демократичних або позірно демократичних виборів. І в цих нових історичних умовах антисамодержавна, антидеспотична патетика Шевченка зберігає свій сенс і злободенність. Назагал правомірно вести мову не так про антимонархізм Шевченка, як про його антидеспотизм – нетерпимість до диктатури в будь-якій формі, чи то монархічній, чи то на позір демократичній, чи то революційно-насильницькій (допускав хіба що одномоментний революційний зрив для повалення царату і встановлення «праведного закону»). Саме демократично обраний президент і справедливе законодавство, утілені в образі «Вашингтона / З новим праведним законом», що його, як вірив поет, «діждемось-таки колись» в Україні («Юродивий» [р. 28–30]), – стають політичним ідеалом Шевченка на противагу абсолютній монархії, і ширше – будь-якій узурпації влади й самодержавній тиранії. Водночас некоректно переносити Шевченкове категоричне неприйняття деспотичного абсолютизму на сучасні конституційні монархії, які виконують ритуальну, представницьку роль, функції національної консолідації та єдности, політичної стабільности, збереження державотворчих традицій, символічної державницької спадкоємности тощо.
До кінця життя Шевченко був, як тепер прийнято говорити, на правильному боці історії. Поет так влучно, правдиво, викривально й переконливо зобразив жорстоке російсько-імперське поневолення України від «скаженого Петра» («Осія. Глава XIV. Подражаніє», 1859) до своєї сучасности, так натхненно закликáв до визволення з-під московського монархічно-феодального ярма, що його гнівного протесту, палких закликів до свободи панічно боялися всі окупаційні режими – від царського до радянського.
Шевченкове викриття російського православ’я
як політичного знаряддя царату
У поемі «Кавказ» Шевченко викривав і загарбницьку московську вояччину, і заодно Російську православну церкву (РПЦ), яка підтримувала експансіоністську політику царату, благословляла завоювання чужих земель і не гребувала зиском од кривавих приношень:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед обра[зо]м Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!! [р. 134–141]
17 вересня 1857 р. Шевченко записав у щоденнику враження од відвіданого міста Чебоксарів:
«Ничтожный, но картинный городок. Если не больше, так по крайней мере на половину будет в нём домов и церквей. И все старинномосковской архитектуры. Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики – православие. Неудобозабываемый Тормоз по глупости своей хотел затянуть этот ослабевший узел и перетянул. Он теперь на одном волоске держится» [т. 5, с. 101].
Шевченко розумів, що в Російській імперії православ’я, провідником якого є Російська православна церква, слугувало для царизму знаряддям внутрішньої гнобительської та зовнішньої загарбницької політики, а не релігійного, християнського культу, до того ж знаряддям надуживаним за царювання Миколи І, а тому здискредитованим, принаймні в очах ліберальної та демократичної громадськости. Шевченкова констатація, що після самодержавця Миколи православ’я як політичне знаряддя царату тримається на волоску, була симптоматичною: істотне послаблення довіри до православної церкви в Росії полегшило перемогу більшовицькій революції та офіційну радянську пропаганду атеїзму.
Щоправда, в теперішній Російській Федерації православна церква відродилася, але що характерно: саме як знаряддя новітньої самодержавної політики, притому і внутрішньої, і зовнішньої, спрямованої не на поширення християнських вартощів, а на експансію великодержавного «русского мира». Ба більше: нині Російська православна церква, усупереч християнській моралі, підтримує загарбницьку війну проти України, розв’язану путінським режимом. Недавно Вселенський патріарх Варфоломій, в унісон, своєю суттю, з висновком Шевченка, заявив, що Кремль використовує РПЦ як «інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей».
«Церква і державне керівництво Росії співпрацювали у скоєнні злочину агресії та розділяє відповідальність за злочини, такі як шокуюче викрадення українських дітей», – наголосив Вселенський патріарх²¹.
Сучасна російсько-українська війна – завойовницька зі сторони Росії і визвольна зі сторони України – оживила суґестивну силу Шевченкової творчости в сегменті її антиімперського, визвольного спрямування і знову зробила злободенною у політичному сенсі. Волелюбна поезія Шевченка нині є дієвим чинником подолання історичних проблем, які так і залишаються невирішеними впродовж багатьох століть.
¹ Тут і далі в тексті – поклики на літературні твори Шевченка за вид.: Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. Київ, 2001–2003. Т. 1–6. У цитуванні більших поетичних творів зазначено рядки, прозових творів і листів – томи і сторінки.
² Див.: Нахлік Є. Мотивація Івана Ґонти (верифікація гіпотез Івана Франка, Данила Мордовця і Володимира Антоновича) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці. Нова серія. Нью-Йорк, 2021. Т. 2–3. С. 217–256.
³ Дмитра Чечеля, батуринського полковника, вірного Мазепі. – Є. Н.
⁴ Про ножі, що їх буцімто надіслала імператриця селянам, згадано в романі Міхала Чайковського «Вернигора» (Czajkowski M. Wernyhora, wieszcz ukraiński: Powieść historyczna z roku 1768, Paryż, 1838. T. 1. S. 305), звідки Шевченко почерпнув деякі відомості для своєї поеми.
⁵ «Szczodra pani – prostytutka. Staropolskie» (Dąbrowska A. Słownik eufemizmów polskich, czyli W rzeczy mocno, w sposobie łagodnie. Warszawa 1998. S. 117, Nr 908).
⁶ Покрова – церква на Запорозькій Січі на честь святої Покрови, яку козацтво визнало своєю захисницею.
⁷ Під час подорожі до Криму 1787 р. Катерина II в супроводі генерал-фельдмаршала Григорія Потьомкіна, який 1772 року вписався до запорозького коша під прізвиськом Нечос (Нечоса), зупинялася в Києві. Уночі, напередодні її від’їзду по Дніпрі, у Межигірському монастирі сталася пожежа, яку народний переказ, не підтверджений історичними джерелами, трактував як підпал з наказу цариці. Шевченко міг чути про це під час відвідин монастиря 1843 року.
⁸ У редакції «Сліпий»: «І як степи запорозькі / Німоті ділила. / Та бахурям і байстрюкам / Люд закрепостила» [р. 621–624].
⁹ Патинки – туфлі без закаблуків у деяких східних народів.
¹⁰ Царська влада зганяла козаків і селян на будівництво ліній укріплень по річці Орелі (Оріль, Орель, Єрель), лівій притоці Дніпра. – Є. Н.
¹¹ Фразеологізм «на наглій дорозі» означає раптово, зненацька, несподівано (зазвичай трагічну, передчасну смерть).
¹² Різні версії легенди простежено в розвідці: Росовецький Станіслав. «Іржавець» // Шевченківська енциклопедія: в 6 т. Київ, 2013. Т. 3. С. 144–148.
¹³ Маланюк Е. Петербурґ як літературно-історична тема // Маланюк Е. Книга спостережень. Проза: у 2 т. Торонто 1962, [т. 1], с. 379.
¹⁴ Зеров М. К. Українське письменство ХІХ ст. // Зеров М. К. Твори: у 2 т. Київ: Дніпро, 1990. Т. 2. С. 166–167.
¹⁵ За влучним висловом І. Франка (Франко І. Темне царство // Зібрання творів: у 50 т. Київ: Наукова думка, 1980. Т. 26. С. 148).
¹⁶ Франко І. Темне царство // Зібрання творів: у 50 т. Київ: Наукова думка, 1980. Т. 26. С. 151. Майже той самий текст зацитованого уривку міститься й у першодруці 1881 року.
¹⁷ Łepki B. Pod pomnikiem Piotra I // Prace Polskiego Towarzystwa dla badań Europy Wschodniej i Bliskiego Wschodu. Kraków, 1939. № 16/17: Puszkin. 1837–1937. T. 2. S. 12–14.
¹⁸ Таку версію, з позицій великодержавного шовінізму, переповідав Віссаріон Бєлінський у листі до Павла Анненкова орієнтовно від 1–10 грудня 1849 р.: «Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на г<осударя> и<мператора>, другой – на г<осударын>ю и<мператриц>у. Читая пасквиль на себя, г<осударь> хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы <…>. Но когда г<осударь> прочёл пасквиль на и<мператри>цу, то пришёл в великий гнев, и вот его собственные слова: “Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но её-то за что?”» (Белинский В. Г. Полное собрание сочинений: в 13 т. Москва: Изд-во АН СССР, 1956. Т. 12: Письма 1841–1848. С. 440–441). На доповіді начальника ІІІ відділу Олексія Орлова від 26 травня (ст. ст.) 1847 р. з пропозицією «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений <…> определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него <…> не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений», Микола І власноруч наклав резолюцію: «под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії: 1814–1861. Вид. 2-ге, переробл. та допов. Київ: Вища школа, 1882. С. 130).
¹⁹ До речі, це єдиний раз, коли в Шевченковій поезії ужито топонім Росія (Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка / Редакція й упорядкування Олега Ільницького, Юрія Гавриша ; Shevchenko Scientific Society, USA. New York, 2001. Том другий. С. 1544).
²⁰ На думку спадає майбутня невиліковна хвороба – гемофілія, що вразила нащадків російського трону. – Є. Н.
²¹ РПЦ відповідальна за війну в Україні – важлива заява Вселенського патріарха // URL. Розміщено: 22.03.23.
22.05.2026