«Фліппер, його звали Фліппер!» – подумки вигукнув я. Скільки ж це років минуло? Під 50, десь так. Відносно щасливе – принаймні без сирен, ракет і шахедів – дитинство, літо, я сам у кімнаті, і чорно-білий телевізор чомусь показує не Брежнєва, а навпаки – американський серіал про дивовижно розумного й емпатійного дельфіна, який своїм радісним щебетом перегукується з пташками за моїм прочиненим вікном. Шкода тільки, що навіть такий інтенсивний флешбек не зміг пробити всієї товщі пам’яті й сягнути затонулого десь на її дні остова сюжету.
Зате я раптом усвідомив використаний у тому серіалі головний засіб характеристики дійових осіб, який відтоді мусив сотні разів траплятися мені в різножанрових творах кіномистецтва й літератури, але все якось не набував словесного вираження. Тепер набув. Відрізнити позитивних персонажів твору від негативних зовсім просто: перші добре ставляться до тварин, другі – зле. Інша річ, що в реальному світі й серед тваринолюбів іноді зустрічаються людиноненависники. Але чи зустрічаються серед твариноненависників людинолюби? Навряд.
А Фліппера я мимоволі згадав, коли почув, що Войцех Тохман пише книжку під назвою «Дельфіни і Вельзевул». То ось вона вже вийшла друком, причому одночасно і мовою оригіналу в Польщі, і українською в «Човні». Хто в Україні стежить за польською документальною прозою, той не може не знати трьох попередніх книжок цього автора: «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть» і «Піяння півнів, плач псів». Усі три присвячені надто актуальній для українців темі геноциду – в Боснії, Руанді та Камбоджі відповідно. Тим паче актуальною для нас є нова книжка Тохмана, зіткана з історій про тварин, які страждають в Україні від російської агресії, і про людей, які, ризикуючи власним життям, намагаються цих тварин рятувати.
Що важливо: як і геноцидну трилогію, «Дельфінів і Вельзевула» переклав Андрій Бондар, але цього разу його участь у виході книжки була ще суттєвішою, бо саме він значною мірою і підштовхнув автора до писання. Точніше, не підштовхнув, а вперше запровадив його до Бородянки, до Бучі і до Федорівки, в якій розташований притулок «Сіріус». Той «Сіріус», який не раз у підсумку з’являється на сторінках «Дельфінів» і з якого сам Андрій устиг ще перед великою війною адоптувати красуню Злату. Тому-то Войцех Тохман і зізнається прямим текстом: «Якби не Андрій Бондар, я б не написав цієї книжки. Вельми вдячний тобі, друже». Ну а я вельми вдячний Войцехові, сказати б, за ракурс оповіді, бо для мене велика війна почалася з того, що в нашому домі оселилася евакуйована в останню мить із гостомельського пекла красуня Ліса (з наголосом на «і»). Оселилася і в перші місяці російського вторгнення демонструвала не до порівняння здоровіший глузд, ніж усі двоногі довкола неї – зі мною та її адопціонерами включно.
Щодо назви. Ще не читавши книжки, я намагався відгадати, хто він такий – той заголовковий Вельзевул. Бо ніби з дельфінами все ясно: це інтелектуально найрозвиненіші представники тваринного світу, щонайменше 85 тисяч яких, за підрахунками працівника національного парку «Тузлівські лимани» Івана Русєва, вже стали жертвами війни. Може, не кожен із них відзначався таким IQ, як у Фліппера, але, без сумніву, всі вони були розумнішими й емпатійнішими за своїх убивць. До слова, в цьому й полягає унікальна риса російського імперіалізму: століттями Росія поневолює і знищує тих, хто перебуває на недосяжному для неї рівні цивілізаційного розвитку. Як-от дельфінів. Але що з потойбічним Вельзевулом? Невже це Путін? Ні, виявилося, що не Путін. А хто – цього я задля збереження інтриги вам не відкрию. Натякну хіба, що без Вельзевула цієї книжки теж могло б не бути. І взагалі, хтозна, чи став би її автор таким активним збирачем коштів для наших нужденних тварин.
Про кого ще, крім дельфінів, пише Тохман? Про коней і корів, про фламінго і чапель, про кажанів і курей, про свиней і акваріумних рибок… Та найбільше, звісно, про котів і собак. І, як сказано, про людей. Про тих, які, втікаючи від війни, кидали все і забирали з собою лише найцінніше – своїх домашніх улюбленців. Але й про тих, які не могли або не дуже хотіли так вчинити. А передусім – про тих, хто їздив і досі їздить в обстрілювані міста і села, щоб вивозити звідти хворих, поранених і нажаханих тварин та прилаштовувати їх де пощастить подалі від фронту. Наприклад, про «12 вартових» чи про Анну Куркуріну. І про притулки. Про героїчну самовідданість Олександри Мезінової зі згаданого «Сіріуса», Олени Вошун із нікопольського «Шансу на життя» чи Вікторії Кручиної з куп’янської організації «Промінь милосердя». Про успішний досвід харківського «Порятунку» і сумний досвід Бородянки. Про контекст кількох всесвітньо відомих фотографій, зокрема тієї, на якій Настя Тиха виводить з Ірпеня десяток покалічених собак і яка лягла в основу проілюстрованої Олексою Манном казки Леся Белея «Врятувати Марчика».
І ще про тих, хто навіть на фронті, в окопах, знаходить можливість опікуватися принагідними котиками й песиками. Войцех Тохман уміє бити читача історіями під дих. Власне, будь-яка з цих історій – Максима «Далі» Кривцова чи Алли «Рути» Пушкарчук, військового лікаря Ігоря з-під Покровська чи «Котячого Тата» з острова Зміїного – сама по собі б’є під дих. Але зібрані разом під спільною обкладинкою вони й після читання ще довго не дають оговтатися. Тільки й залишається, перегорнувши останню сторінку, по-дитячому дорікнути німим небесам: чому знову все найгірше на наших землях випадає на долю найкращих?
Можливо, саме тому, що вони – найкращі, а отже, безпосередньо протистоять злу, захищаючи найслабших: дітей, старих і, звичайно, безпорадних на війні тварин. «Люди, – каже Тохману опікунка сорока чотирьох постраждалих від воєнних дій собак і котів Світлана Шамрай, – питають: “Навіщо тобі ці тварини? Це постійне валування? Чому ти проводиш життя в шерсті? Чому не можеш жити в чистоті?” Бо ви цього не робите – так я могла би відповісти. Але навіщо? Все одно не зрозуміють. Вони не мають уявлення, які прекрасні створіння ці собаки. І коти теж. Я не вмію це пояснити словами. І вони самі не можуть сказати нам, що вони – ангели. Такі близькі до нас, що ми можемо їх торкатися». Чи Світлана і решта змальованих автором позитивних персонажів не є злегка божевільними? Певно. Злегка. Як і належить святим. Бо хто, як не святі, здатен щодня спілкуватися із сонмом ангелів?
У зв’язку з чим гріх оминути певну термінологічну проблему. Войцех Тохман сумлінно колекціонує слова й усталені вже вирази, за допомогою яких ми намагаємося окреслити сутність наших ворогів. Майже всі ці слова і вирази мені подобаються, майже всі я сам часто вживаю. За винятком одного: свинособаки. По-перше, свині перед нами ні в чому не винні, а ми перед ними – споконвіку – так. По-друге, про собак – у кожному разі після Войцехової книжки – нема що й говорити. Та й чим, як на те, нам не догодило слово «росіяни»? Хоч як старайся, а гіршої лайки в найближчі десятиліття вигадати не вдасться.
P.S. Поки читав і писав, з’ясувалося, що милосердні активісти нашкребли по кишенях 156 мільйонів гривень, аби витягнути з клітки упослідженого Зеленським і гадалками Єрмака. Цікаво, якби ми з таким ентузіазмом заходилися допомагати ув’язненим у притулках ангелам, чи не стало б у нашому житті менше всіляких чортів?
22.05.2026