Хатка – аж чую, як це каже Рось – стоїть на горбі, який одним боком торкається насиченої іншими домівствами вулиці, а іншими трьома чи двома відкривається у край порожнечі. Відносної, бо з гори все видно, але намацальної, бо лише городи, сади, царини, шкарпи, яри, ліс, панорама. Чудесне місце для дрібної фауни. Купа птахів, ще більше мурашок, зо дві білки і багато-багато мишок полівок.
Коли є добре, мишки живуть надворі. У нірках і хащах серед отих усіх полів, городів і садів. Коли надто зимно або мокро, вони перебираються до хатки. Видається, що ціла хата зі всіма її пивничками, ґанками, верандами, спіжарками, печами і тим, що під підлогою, є для них цілковито обжитою і промаркованою на всі випадки життя територією. Чимось таким, що у давніх військових інтендантських службах називалося зимовими квартирами. Постоєм, місцем фуражування.
Поки в хаті на щодень зимували люди, миші відчували спротив. І на стриху, і у спіжарці були встановлені спеціальні полиці, які трималися на тонких міцних дротах. На тих полицях-гойданках лежали і стояли усі припаси, до яких миші були особливо охочі. І мишкам бракувало відваги чи вправності, щоби вилізти на балку, до якої поличка була причеплена, обхопити лапками дріт, притиснутися до нього животиком і з'їхати просто на поличку так, щоби не обпекти тертям делікатні пальчики. Крім того їм треба було вважати на старомодні лапки – з хитромудрими дощечками і тяжкими каменями. Одна помилка в орієнтації – і жахлива смерть через роздушення.
Потім настали зими, коли їм вже ніхто не перешкоджав. Натомість на ліжках лежали купи соковитих і поживних яблук, вкритих коцами і ліжниками. Попросту рай або середземномор'я. А у кошиках і решетах – горіхи-паперівки. М'яка шкаралупа, дорідне тіло. Мишки не могли там не заселитися, втікаючи від промерзлої і пустої грудневої землі. Цілими кублами там зимували. Мабуть, і розмножувалися, бо що ще робити ситим звірам у теплі. Гризли яблучка – ренети і йони, на що коли був смак. Гризли коци, подушки і перини. Наше щастя, що жили автономно, тому не мали ніяких інфекційних хворіб. Поводили себе максимально порядно. У тому сенсі, що ніколи не позволяли собі померти на цій території. Чи, може, з'їдали своїх зимових небіжчиків. Таке також можливе. В кожному разі весною, коли вони покидали зимарку – тепер на полі було їм цікавіше – серед погризених плодових куп жодних тілець чи решток ніколи не траплялося.
Ще певний час на межі весни і літа якийсь ад'єрґард страшенно товкся ночами у печі. Чи ще догрівалися у попелі, чи замітали сліди, чи дивилися, що можна потягти зі собою, чи запам'ятовували дислокацію, аби бути певним, куди повертатися по осені.
Ціле літо у хатці жили люди. Люди мають звичку їсти. У домі були різні делікатеси – сир, варена фасоля, печиво, каші. Мабуть, все це сильно пахло далеко поза стінами. Тож уночі якісь мишачі зухи не втримувалися і приходили своїми ходами до хатки, щоби скуштувати чогось пахучішого від колосків трави. Зрештою, не один з них тут народився, і дим вітчизни… Ностальгія, туга втраченого раю… Дух інтегральної експансії...
В кожнім разі ті пластуни не боялися навіть пса, який ночував у домі (щоправда, пес мав пасію на гриби, а не на мишей). Тож ми купили на базарі бляшану церковцю. Чи капличку. Справді подібну на лаконічну кірху пастку з оцинкованої бляхи. Лапку для мишей. Бракувало зверху тільки хрестика. Ворітця на складній системі, що замикалися, коли мишка зайде у капличку за кусником сиру чи сала. На обох бічних стінах – ряд вузьких і високих готичних вікон. Не зашклених, без вітражів. Ідея пастки була така, що зловленій закритій мишці треба було влаштувати безкровну смерть через потоп. Цілу ту церковцю можна поставити у відро з водою. Потоки заливаються через шпилясті вікна. Миша вмирає без травматичних пошкоджень цілості тіла.
Ми на таке не вписувалися. Знали, скільки закупорених церков, синагог, костелів стали неочікуваним місцем погибелі у недавньому минулому. Тому кожного вечора брали ту бляшанку із впійманою наїдженою мишкою і несли її далеко від хати, аж за колію, на поле, де вони літували. Щоразу думали, що колія не дасть відваги прийти знову. Колія не помогла. А серед тих, кого ввечір виносили, з часом навчилися розпізнавати одних і тих самих кількох клієнтів.
Тоді ми вигадали собі гру, яку вигадали собі миші, в яку ми разом бавилися. Отже таке: миші сидять на полі, хтось каже "ідемо в бар" – товариство відважних іде до хатки, залазять у відкриті двері каплички, ідять доброго сиру, набуваються, двері тим часом зачиняються, але то пусте. Ближче до ночі їхній барік перетворюється на таксі. Їх несуть садами, через колію і випускають там, де нірка. Дорогою можна співати мишачих пияцьких пісень, можна собі говорити, яким вдалим може бути сезон і ціле життя. Треба лиш бути собою. Справжнім. І вірити людям.
21.05.2026