Давній Львів ставився з особливим чуттям до своїх «оригіналів», виявляючи до них симпатію, сприймаючи з гумором і поблажливістю, та ще й інтегруючи їх до міської культури.
Цікаво, що довоєнна львівська поліція рідко замикала цих людей у психіатричних лікарнях, хіба що вони були агресивними. Львів'яни вважали, що такі люди – «Божі малюки» і складають душу міста. Ресторатори подавали їм безкоштовні вечері, а студенти організовували для них гумористичні шанобливі «авдієнції» в каварнях.
Колись я описав появу у Львові в 1994 р. «короля» Михаїла, який видавав себе за нащадка короля Данила.
А однак він мав свого попередника.
На початку ХХ ст. одним з наймальовничіших і найвідоміших львівських сьвірків став король Міхал Перший з Байок. Преса стверджувала, що кожна львівська дитина знає того високого старця з сумними вусами, орлиним носом і кудлатими бровами. У 1863 р. він брав участь у Січневому повстанні проти москалів, потрапив у полон, а відтак – на Сибір, звідки втік і оселився у Львові. За кару москалі конфіскували всі його маєтки. Це вплинуло на психічний стан.
Байками називалася одна зі львівських дільниць, розташована в районі сучасних вулиць Героїв УПА, Княгині Ольги, Сахарова. Вона ідеально пасувала для цієї історії. Назва спочатку походила від болотистих місцевостей і струмків (раніше – Баюри), які народна етимологія швидко перетворила на чарівні Байки. На початку ХХ ст. там якраз і почали з'являтися казкові вілли в стилі модерну з башточками, завдяки чому ексцентричний чоловік у паперовій короні виглядав так, ніби втік зі справжнього замку.
Король Міхал створив свій власний безпечний світ, у якому назвав себе монархом. Він ходив у короні, зробленій з картону, цукеркових обгорток і блискучих шкелець. А пишну патерицю використовував як берло. На плечах носив старого коца, наче королівську мантію.
Львів'яни ставилися до нього з величезною теплотою і симпатією. Батяри і власники крамниць кланялися йому в пояс, салютували і зверталися до нього «Ваша Королівська Величносте».
Король Міхал, ставши постійною фігурою у львівському фольклорі, також виявився щедрим на титули й охоче обдаровував ними своїх двораків, надаючи їм титул шамбеляна – королівського радника. Небавом таких шамбелянів назбиралося кільканадцять тисяч. Сам президент (себто голова) Львова Михальський став його «радником», і з поваги до старого надав йому право збирати з підданих «податки». Король із задоволенням приймав дрібні монети, цигарки або їжу, відплачуючи «королівським благословенням» або письмовими указами, написаними на клаптиках газети, в яких обдаровував випадкових перехожим графствами і землями в далеких краях.
Але були й театралізовані обряди. Щоб отримати титул радника короля, треба було представитися королеві, а двоє радників повинні заручитися, що їхній протеже є щирим патріотом. Відтак він отримував виписаний золотими літерами декрет з номінацією на члена двору Міхала Першого.
У січні 1907 р. Львів сколихнула вістка про те, що король навмирущий. Це зворушило багатьох міщан. Навіть стали збирати кошти на похорон. Знані промовці народних здвигів готували довгі посмертні монологи про короля. Легендарний власник поховального закладу Курковський послав навіть свого столяра, щоб зняв мірку на труну, а кравець Вілюсь Яблонський скинув з себе останню чамару, аби гідно вбрати покійника.
Але загартований старигань переміг смерть і знову тішив своєю присутністю вулиці.
Окрім короля Міхала, були й інші самопроголошені аристократи і володарі.
В 1930-х роках швендяв по хатах якийсь охайно одягнений селянин і одразу ж представлявся такими словами:
– Я є той, кого називають королем Польщі. Я останній з четвертих Болеславів, звісно, що Хоробрих, а з 1928 року належу до вчених. Мене звати Каспер Пітула ad Чижкі Вулька II, львівський повіт, за 5 км від князівства Пітула в Чижках, де я народився 53 роки тому. А ось мій героїчний контракт.
Він справді діставав старий нотаріальний договір купівлі-продажу землі, засвідчений печаткою часів Франца Йосифа I. Показуючи цей документ королівським жестом, він молов таке, що не вкладалося в голову. Його монологи були детально занотовані, але там нема жодної логіки, тож я зацитую уривки:
– Я маю також окуляри і книжку, бо я апостол... бо вся Кальварія – це королівство... а я то підписав кров’ю свого пальця. Але що з того? Мушу підписати знову, бо земля заборонена, і буде вам погано, бо дружина сама повинна знати, що їй належиться в четвер. Цісар Карцль сказав після короля Болеслава, що і Париж належить Польщі, а Східна Галичина – це опора Долини Йосафата. А Люцифер вибив кавалок дзюри в країні, бо потрібно було йти пішки аж до Мілатина.
На запитання, звідки в нього шрам під носом, король пояснив:
– Це з війни, коли я бився з Люцифером, бо ми вдвох билися на дуелі, і мене поранили на італійському фронті під Горицею... То від багнета, а Люцифер кинув трохи прецля під міст у Вердені, і що сталося з тим містом?
Під час тих промов він дедалі більше гарячкував, а з кутиків його рота скрапувала піна. У зіницях з’являвся проблиск божевілля.
Король Лортт, на відміну від короля Польщі, лікувався в 1930-х роках на Кульпаркові, але йому дозволяли ходити до міста, бо він був тихим вар'ятом і самовідданим католиком. На всіх церковних процесіях він завше був попереду, а також запалював свічки на вівтарі в лікарняній каплиці. На питання, як називається, відповідав:
– Hou-du-ju-du?! Я пан король Лортт. Розумієте? Лортт через два «т», а отже пан король Лортт Герман Плахте. А коли я невдоволений, то відразу посилаю свою армію.
– А велика та армія?
– О, тепер уже більша, бо я маю дві тисячі і два мільйони війська!
– А вже воювала та армія?
– Звісно! Бо я в 1907 році переміг Африку. Я їхав тоді на кораблі, як генерал з офіцерами.
– А який тепер курс фунта?
– То завше буде однаково, бо два фунти – то як 148 шилінгів, а копальня золота є в Англії oufn off!
Врешті кланявся і відходив, бо має багато роботи.
На Кульпаркові був у той самий час ще й цісар: сивий чоловік років 70, працював у пральні, хоча колись був органістом. А представлявся так:
– Я цісар, хатній імператор. Я цісар Александр Антоній Леопольд I, уроджений Квєцінський-Габсбурґ і вдівець на чисто.
На питання, чому він «хатній цісар», відповідав:
– Бо я присягав у святій церкві, а жандармерія присягнула вночі на річці Йордан зі мною в каплиці нашого блаженного священника. Бо я цісар з благословіння національної церкви, я присягнув так з регуляції перед Богом і нацією: перед урядом і армією, перед церквою і костелом.
– А де ваші регалії?
– Так, бо я в пральні для регуляції товариства віддав ордени для регуляції в машинерії.
– А як довго ви тут?
– Мені 70 років, і я тут вже 38 років, і швед рибний, рибний швед тут; бо обід маю від ордена, а персні – з реґуляту. А тепер ще прошу мундур військовий на відкриття, щоб він був при реґуляції.
Ну, вар’ятам дивуватися нема чого. Але скільки пришиблених, які купили собі графські й баронські титули від наших сучасних пройдисвітів! Один шевальє Піскун чого вартує.
20.05.2026