Велике ніщо. Поза матеріальним символом нічого значущого. Якщо реально розглянути проблему екзистенції м’якого знаку, то вона виявить парадоксальне існування порожнечі, оточеної реальними контурами нижньої дужки.
Тож тут доводиться говорити про більше намагання “бути”, аніж реальне “буття”. З іншого боку, це є вміла містифікація. Створення до себе постійної уваги, акценти і виклики, позерство і бутафорія. Утвердження себе буквально нічим. Схожий “ь” на одну державу, що має усі атрибути, відповідне місце в реєстрі ООН, але насправді є лункою, гучною порожниною. Її по кордонах оточують реальні державні утворення і власне цим підтримують загальний ілюзорний консенсус, що там, де велике ніщо, у тому місці, за межею кожного прикордонного стовпчика, таки щось є.
У латинському писемному світі “ь” немає і близько. В іншому випадку, цей знак став би провідною темою настінного фантазійного світу Бенксі. Бо таку особливість – вимагати до себе уваги і фарби для створення, але бути небуттям – оминути вкрай важко.
Сила цього знаку у тому, що протягом століть він все ще є. Слабкість у тому, що його практично не чути. Слабкість, що, до прикладу, у нашій мові він легко втратив своє замикаюче місце в алфавіті на користь сильніших ю, я. Раніше був першим з кінця. Плекав надію, що завжди може прийти момент, і станеться щось феєричне або катастрофальне (катастрофічне + інфернальне). Припустимо, світ перевернеться з ніг на голову. Річки потечуть назад, усі порядки зміняться на протилежні, яйця навчатимуть квочку etc. І вже “ь” постане на оновленій посаді на чолі знаків, позначок, символів. Усе зміниться. Він увійде, широко відкривши ногою двері, до царства математики і стане не лише позначати, але й значити. Буде звучати защораз “поїзд виїхав з пункту ь до пункту я”. Або розглядатиметься трикутник з вершинами “ь1-ь2-ь3”. Або десятки інших прикладів аж до теорії неймовірності.
Але надія на такі життєві карколомності згасла. В один день “ь” змінив своє місце: ь, ю, я. Точніше, йому змінили місце, перекинувши дещо назад, закріпивши у товаристві справжніх братів і сестер, які б його підтримали і додали йому трохи більше сенсу.
Часами саме так і буває: ти самостійно нічого не годен, є далеким від будь-якого змістовного існування, але потрапляєш у молоду і перспективну команду і вже у взаємодії з іншими набуваєш чогось посутнього. Така дрібна магія відбувається не лише в алфавітній шерензі.
“Ь”, протискаючись своїм німим голосом у шанці слів, розм’якшує довкола себе твердість земель і сталевість артикуляції. Говоримо “чотири” кремнево і шлемо простору чіткий сигнал впевненості, що не “два” чи не “сімсот сім”. А от вже при “чотирьох” язик посковзується на якійсь зрадливій трясовині і передає цю непевність та сумніви попередньому “р”. Також вже наступне “о” істерично натягує на себе акцент, щоб і собі не шубовснути стрімголов у якусь, щойно привідкриту, чорну діру розм’яклого болота. Німий “ь” при цьому сидить мовчки, лупає лиш очима і підтягує носом, ніби до цього хаосу жодного стосунку не має.
Цією м’яковпливністю “ь” дуже близький до “і”. Зрештою, стверджують науковці, в історичній перспективі десь ці два слизькі елементи вийшли з одного кореня. Що у наші дні виявляється через чергування сльози-сліз, кольори-колір, льоду-лід. А на міжмовному рівні праісторична близькість “ь”-“і” ховається у слові льон – linen англійською.
Але не все так аж зле з тією м’якістю. Має вона також життєтворчі контури. Щоб розвіяти ці, дещо гротескні, накручування про знак, з яким ми живемо довгі роки, насамкінець – чотири рядочки легкої лірики, в якій трохи засіяно “ь”, від Ірини Жиленко:
Сяду. Заб’юсь у куток.
Врешті не сталось нічого.
Просто невдатний деньок.
Але спасибі й за нього.
Михайло Сеньків – випускник Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника у 2001 році за спеціальністю полоністика та україністика, викладач української літератури ЗВО «Університет Короля Данила», лауреат ІV Всеукраїнського конкурсу малих прозових форм імені Василя Стефаника (2025).
18.05.2026