«Фіделіо» у Палаці Юстиції

«Фіделіо» Бетговена у Палаці Юстиції Мюнхена: Opera Incognita про правосуддя

Foto Anton Empl.

Зазвичай ми відвідуємо оперні вистави у розкішних будівлях національних чи регіональних театрів. Наразі не йдеться про виняткові продукції постмодерного театру, а лише про єдину оперу Л. Бетговена «Фіделіо». Однак, мене зацікавив саме досвід постмодерної версії «Фіделіо». 2-го травня відбулася остання постановка серії вистав «Фіделіо» у Палаці Юстиції Мюнхена, запропонована креативною командою Opera Incognita. Я не помилилася у моїх очікуваннях. Цей досвід виявився у всіх відношеннях незабутнім! Пригадую, коли повідомила друзів, що прямую до Палацу Юстиції на оперну виставу, ніхто не повірив, адже цей факт насправді сперечається не лише з логікою нашого сприйняття мистецької локації, а й навіть зі здоровим глуздом. На перший погляд мистецька акція у судовому приміщенні здається начебто абсурдною. Проте результат переконав: новий «Фіделіо» виявився продуманим, інтеліґентним, змістовно вивіреним досвідом як для виконавців, так і з погляду режисерської концепції.

Повільно оглядаючи височенний скляний купол центрального холу Палацу Юстиції, його чотириповерхові яруси з незліченими сходами, неодмінно задумуєшся над питанням акустики. Як працюватиме баланс співу і оркестрантів, яким чином взаємодіятимуть хористи, розміщені в різних точках великої зали? Комплексні умови для ансамблевого музикування – сміливий виклик. Необхідна особлива техніка, координація, здатність орієнтуватися у часових шпальтах затримки звучання, у вмінні тримати контакт із партнерами попри часові зсуви. Простір цього величезного атріуму з архітектурно розгорнутими вертикалями світла догори, до скляного купола, обіцяв потужний ревербераційний ефект. Крокуючи монументальними сходами і симетричними аркадами галерей мимоволі надихаєшся ідеєю інституційної непорушності. Виправдалася і традиційна інвестиція часу приходити в оперний театр за годину до початку вистави, підготуватися до сприйняття проблем і переваг локації, головне – концепційної доцільності звучання саме Бетговенового «Фіделіо» в Палаці Юстиції.

Під час прогулянки декількох глядачів сходами Палацу було чутно, як кожен крок, пізніше й голоси публіки, що поступово заповнювали зал, тихе настроювання інструментів тощо розгорталися у просторі із затримкою, створюючи чудовий ефект багатошаровості. Але як впораються музиканти з такими тривалими відлуннями? Реверберація під час вистави виявилася більш інтенсивною і багатовимірною, ніж у великому соборі, проте ансамбль солістів і хор продемонстрували повний контроль над викликом акустичних проблем. Вразило, як сфокусовано спрацювала звукова координація між ерзац-оркестром і виконавцями, які не могли обмежитися лише  завданням чисто виконати власні партії. Очевидно, що постійна робота музикантів у незвичних умовах і несподіваних локаціях виробила стійкість і імунітет до екстремальних умов. Вірю, що у будь-якому приміщенні цей колектив приймає на себе не лише акустичні, а й нові емоційні виклики. Opera Incognita проявила себе як унікальний моноліт, здатний завоювати будь-який звуковий простір.

Foto Anton Empl.

Але репрезентативність будівлі наштовхнула на ідею, власне чому режисер Opera Incognita Андреас Відерман обрав для «Фіделіо» саме цей Палац Юстиції: замкнений простір легко контролювати, відчуття свободи тут несправжнє і створює невидиму, дистанцію. Протягом вистави деякі мої передбачення підтвердилися. Архітектура Палацу Юстиції дисциплінує рух, спрямовує погляд за траєкторією руху протагоністів по колу. Хор в’язнів (майже як і я до початку вистави) перебував у постійному русі: кружляв сходами, ярусами, поверхами. Режисеру не знадобилися декорації окрім декількох помаранчевих тюремних комбінезонів з номерами замість імен (дизайнер костюмів – Айлін Кайп). Відгукнулося, як цей простір ідеально функціонує на символічному рівні: переходи світла у темряву наче віддзеркалювали чітку межу правосуддя і злочину, а також перевертнів, злодіїв у законі. У чиїх руках закон, хто судді, на чиєму вони боці? Флорестана у в’язниці контролює Піццаро – політичний бос у синьому костюмі і червоній краватці (нікого не нагадує?). У фіналі всіх в’язнів звільняє проста жінка Леонора, не дочекавшись справедливості. І чи судді завжди справедливі?

Інтеграція змісту «опери порятунку» Бетговена у хол Палацу Юстиції (Андреас Відерман) з контрастним світловим дизайном (Штефан Беттінґер) і стереофонічною акустикою (диригент Ернст Барнтман) спровокували сильний емоційний відгук, а домінантна архітектура – розуміння символічних підтекстів.

 

Слушно Андреас Відерманн ініціює паралелі історії в’язнів «Фіделіо» й історії невинних засуджених у цьому Палаці Юстиції. Саме у цих стінах щодня ухвалюються судові рішення: саме ця ідея є ключовою для прочитання режисером «Фіделіо» як опери супротиву любові проти влади злочинців. Апофеоз вірності ідеалам (Леонора - Кароліна Пліскова), яка йде на ризик заради свого коханого чоловіка (Флорестан – Штефан Лін). Хто як не Леонора перетягує на свій бік тюремного наглядача Рокко (Мартін П.Зуммер) і надихає в’язнів розірвати кайдани та піти на колективний опір проти диктатора Піццаро (Мануель Кундіргер). Хор Бетговена, що прославляє волю і справедливість у стінах Палацу Юстиції звучить наче відголос колективної пам’яті про злочини Другої світової війни, які коричневою плямою забруднили цю величну будівлю. Навіть тут закон втратив свою силу, функцію і перетворився на інструмент репресій. Формально дотримуючись процедур, суд працював не на відновлення справедливості, а на здійснення політичного замовлення, покаравши рух опору «Біла троянда». У Палаці Юстиції відбувся суд над студентами Софі Шолль, Гансом Шолль і їх професором Куртом Губером за поширення листівок, що закликали до спротиву нацистському режиму. У 1943 році у цих стінах відбувся один із найпоказовіших процесів розправи нацистського режиму над непокірними. Процес із наперед визначеним результатом тривав лише кілька годин. Вирок – смертна кара – винесений того ж дня, а страта відбулася за кілька годин після суду. Саме небезпеку зради системи правосуддя, підпорядкованість інституції справедливості системній ідеології акцентує режисер у цій постановці «Фіделіо».

Foto Anton Empl.

Але повернуся до початку. Логічну, але наївну реакцію викликало в мене попередження про заходи безпеки перед входом до Палацу Юстиції на сайті Opera Incognita. Не секрет, що досвід глядача починається ще до входу в зал. В мене оперний вечір розпочався так: вечірня каса, отримую свій квиток від жінки, яку згодом впізнаю як хористку – вона ж і в’язень. Далі — контроль, подібний до аеропортового: п’ятеро співробітників, коректних і водночас суворих: мою сумку двічі пропускають через сканер, манікюрні ножиці тимчасово конфіскують і повертають лише після завершення вистави. Межа між небезпечним сьогодні і безпекою минулого і майбутнього розмивається: люди, яких спершу сприймаєш як персонал безпеки, виявляються виконавцями. Один з робітників колективу виходить до публіки, оголошує про подвійну роль Леонори (типова ситуація, коли співачка захворіла і її миттєво має замінити колега). Але у цій будівлі всі ці типові ситуації стають особливими, сприймаються специфічно,  ініціюють знову і знову шукати підтексти: Леонора втрачає голос, її функції переймає інша, що дублює її голос і її потаємні думки. Потім Леонору в пориві ревнощів вбиває закохана у Фіделіо Марцеліна. Зраджена, божевільна, нещасна, наївна дівчина у весільному вбранні, стає злочинницею, а насправді заложницею непідконтрольної ситуації. Поволі розкривається подвійне дно дій Піццаро, який під маскою пристойного законодавця в цей самий момент добиває знесиленого Фіделіо. Після цих злочинів читаємо підсвічені у темряві титри про віру у Диво. «Хто не вірить у дива, той не є реалістом» є цитатою першого ізраїльського прем’єр-міністра Давида Бен-Гуріона, яку режисер вирішив зафіксувати на мармурових плитах Палацу Юстиції. І знову новий політичний підтекст. З цього моменти події розкручуються назад відповідно до лібрето опери. Добро мусить перемогти. І справді, всі герої оживають, обіймаються, радіють звільненню і наївно не помічають пильне око Піццаро, що заховався за колоною сходів. Він не зволікає і планує нові злочини.

Foto Anton Empl.

До речі, у постановці відсутні другорядні персонажі, ролі Джоакіно скорочена, як і всі речитативи. Взагалі партитура радикально урізана до дев’яноста хвилин. Але головний музичний сюрприз цього вечора – відсутність великого симфонічного оркестру. Диригент, композитор, музичний керівник колективу Opera incognita Ернст Бартман створив камерну редакцію партитури. В опері «Фіделіо» задіяний лише струнний квінтет. Але і ці зміни переконують в акустичному просторі зі стереофонічним ефектом. Детальне інтонування п’яти музикантів наче огортає спів солістів, супроводжуючи внутрішню дію. Через граничну звукову концентрацію з вставними атональними інтермедіями, очевидно створеними композитором Ернстом Бартманом, і через темброву монолітність п’яти струнних драматургічна напруженість конфлікту посилюється.

Foto Anton Empl.

Такий формат камерної інтерпретації великих опер – успішний бренд Opera Incognita. Колектив ставить різні опери в лікарнях, музеях, басейнах, щоразу ставлячи важливі питання про архітектуру будівлі, яка допомагає розкрити зміст опери, про історію, яка кореспондує і новими контекстами, про режисуру, яка здатна виявити нові підтексти в музичній драматургії твору. 

Тема перемоги любові і справедливості над тиранією навмисне не отримала однозначної  відповіді у цій постановці. У Палаці Юстиції музиканти лише відкрили простір для роздумів про природу влади, про коріння тиранії, про межі правосуддя і відповідальності суддів перед історичною пам’яттю нащадків.