Художник Вадим Петров: «Важливий висновок із життя творчого покоління 1920-30-х років я для себе зробив такий: «якщо на тебе проєктують роль жертви або інструменту для своїх цілей», – з цим не обов’язково погоджуватись»
Вадим Петров в майстерні. 2005
Ми познайомилися з митцем Вадимом Петровим на фестивалі Високого мистецтва «Bouquet Kyiv Stage 2025», де він брав участь у колективній виставці «Україна – останній форпост світла» в галереї «Хлібня» Софії Київській.
Творча постать Вадима Петрова знакова для сучасного українського мистецтва, його роботи можна вважати частинами непересічного авторського міфу, який символічно поєднує минуле і сучасне, екзистенційний урбаністичний пейзаж і сцени з народного життя, попутників з потягу і представників мистецької богеми 1920-х років.
В. Петров. Будинок на схилі. 2012.
– Пане Вадиме, що згадується про часи навчання? Якою була Ваша дипломна робота? Які легенди про золотий вік України розповідав вам батько?
– Будівля художнього інституту – одна з найкрасивіших у Харкові. Стиль - український модерн початку XX сторіччя. Світлі гарні майстерні монументального відділення, на якому я навчався, були розташовані на 2-му поверсі. Атмосфера навчання була достатньо демократичною. Професори і викладачі – відомі українські художники. Про те, що це радянський навчальний заклад, нагадували лише дипломні роботи 1950-х – початку 60-х років, які висіли на стінах 2-го поверху, кафедра суспільних наук на першому поверсі, та також таємнича кімната на першому поверсі нового корпусу, про яку я дізнаюсь пізніше.
Майстерня, де навчалися 1-й і 2-й курси монументального відділення була навпіл розділена завісою. З одного боку Л.Чернов вів живопис, з іншого Б.Косарєв викладав композицію на другому курсі. Все, що говорилось, було чути. Не пригадую, щоб Косарєв щось казав безпосередньо по предмету, це переважно були спогади про його молодість, коло спілкування. Леонід Чернов теж часто згадував про те, що в цій майстерні викладали Іван Падалка і Лев Крамаренко. Вказував на те місце, де колись студентами Крамаренка був зроблений монументальний розпис. Також розповідав як, ще студентом, ходив дивитись прем’єру фільму «Земля» О.Довженка, яка відбулась в будинку Блакитного на тій самій вулиці, де розташований і художній інститут. Такий спосіб викладання не всім подобався, деякі другокурсники писали заяву в деканат, про те, що Борис Косарєв нібито не так викладає і що треба його замінить.
Композицію в інституті вів Є.І. Биков після закінчення Петербурзької Академії мистецтв, і також працював в художньому фонді художником-монументалістом, був членом художньої ради.
Він на прикладах пояснював закономірності побудови композиціїі і колористичної організації, уважно ставився до організації робочого процесу, роботи кольорами і розробки живописної поверхні. Монументальність міститься не тільки в розмірах, а й в закладених сенсах. Важлива не стільки тема, а те як саме вона вирішена.
Інтелігентність і внутрішня дисципліна були властиві О.А.Хмельницькому, він тоді був завідувачем майстерні, ставив гарні постановки, які було цікаво малювати. На те, щоб поставити постановку, міг піти день чи два. Якось, вже на третьому курсі, його асистент виявив нерішучість, група нервувала і я сам облаштував постановку в авангардовому дусі. По одному, по черзі приходили подивитись професори з кафедри – Л.Чернов, Б.Косарєв. Останнім прийшов О.А.Хмельницький, віднісся спокійно, тільки зробив дрібні зауваження. Постановка була така: оголена жіноча натура з кінським черепом біля ніг. Фоном було зображення архангела з мечем. Деякі художники, серед них і Биков, стримано хвалили цю постановку і роботу, яку я намалював. На жаль, цей живопис з багатьма іншими роботами студентського періоду десь пропав під час моїх поневірянь по майстернях.
«Ви вже художники, малюйте вільно, сміливо, використовуйте різні матеріали», – казав викладач малюнку А.О. Щербак, коли ставив нову постановку. І для цього були підстави, – майже всі студенти монументального відділення закінчили художнє училище і мали базові знання з малювання.
В. Петров. Автопортрет. 1978.
Навчаючись в Харківському художньому училищі, я кілька разів брав участь у конкурсах і отримував перші місця і грамоти за портрети. Цього мені не забули, і я певний час після інституту викладав живопис в училищі.
Під час навчання в інституті були літні пленерні і виробничі практики. Виробничі практики мені не подобались, бо розписи виконувались з посередніх ескізів у школах і дитячих закладах, і були розраховані на пересічного глядача. Бикова до цього адміністрація інституту чомусь не залучала. А пленерні практики подобались і запам’ятались. Це були поїздки на Чорне і Азовське моря. Гарні міста: Одеса, Маріуполь…Спілкування з представниками різних професій: рибалки, сталевари, водолази, військовики і всі відверто не хотіли бути художниками, бо вважали це надто важкою професією.
В. Петров. Улов. 1983.
У Харкові у 1980-ті роки існувало мистецьке середовище, альтернативне до офіційного. Це сприяло загальному рівню мистецтва в місті. Крім монументальних замовлень (тоді підприємства і організації мали для цього кошти), художники також викладали, або вели студії і робили щось приватно творчо для себе і показували у вузькому колі в підвальних майстернях. Спеціальних виставкових залів у місті-мільйоннику не було, точніше була одна зала,не зала, а дві кімнати для зборів у спілці художників на вул. Культури, де на стіні великими літерами було написано : «Искусство принадлежит народу. В.И. Ленин» . Великі виставки до ювілеїв, чи обласні, з відповідними виставкомами, відбувалися в Художньому музеї і для їхнього влаштування треба було знімати постійну експозицію. Поступово я ще з студентських років почав знайомитись з такими неофіційними художниками. Одним з перших був Віктор Гонтаров. Він якраз в цей час робив великий картон монументального розпису для бібліотеки Авіаційного інституту у великій залі на вулиці Гіршмана. Студентом я ходив дивитись і тоді це вражало. Одночасно він в підвалі на Пушкінському в’їзді робив невеликі роботи для себе, – це мало розголос в мистецькому середовищі міста. Пізніше, починаючі з 1989-го року у мене в цьому підвалі кілька років була майстерня.
В. Петров. В дорозі. 1984.
В підвалі зустрічалися художники з непростими характерами, деякі затримались там на 10-15 років. Віктор Гонтаров охоче йшов на контакт з тими, хто був йому цікавим. Періодичне спілкування тривало багато років. Я не завжди його розумів, але взаємна повага була завжди. Пізніше вже під час перебудови це неофіційне мистецтво почало з’являтись на офіційних виставках. А вже у 1988-му році за роботу «Шлях» на виставці «Пам’яті художника-графіка В.С. Ненадо», яка відбулася без виставкому, я від профкому спілки отримав диплом 2-го ступеня. І ця робота з республіканської виставки 1988-го року була закуплена Міністерством культури. Це було підтвердженням мого статусу в професійному середовищі, і мені запропонували взяти участь в монументальних розписах ув одному з меморіальних музеїв.
Однією з масштабних виставок неофіційного мистецтва стала виставка в Театрі опери і балету «Живопис’89», де були представлені кілька моїх великих робіт.
З цього року в підвал стали активно навідуватись поціновувачі мистецтва, колекціонери, представники артінституцій. Про мене в цей час почала з’являтись інформація в харківській і республіканській пресі.
В. Петров під час роботи над дипломом. Харків, 1984.
Бажання вдосконалити і реалізувати набуті знання і навички, а також щось заробити, спонукало мене після 4-го курсу інституту опинитись в донецьких степах. Пам’ятаю дорогу та степи з териконами, безмежні багатокілометрові промислові підприємства… Цивілізація і індустрія принесли в ці степи і свої проблеми. «Псіхіатріческая лечебніца» – так офіційно називався медичний заклад, побудований у Сватовому на початку XX століття, якраз перед Першою світовою війною. Пропозиції з мого боку були готові: це ескізи для конференцзали і холів для відпочинку хворих. У холах щось спокійне, ліричне; у конференцзалі щось філософське, позачасове, пов'язане з наукою психіатрією. Після закінчення розписів повернувся в інститут на 5-й дипломний курс продовжувати навчання.
В. Петров. Фрагмент дипломної роботи "Людина і розум". 1984
Биков, який знав всю цю історію, подивився на фото з розписами, зацікавився і запропонував взяти цю тему і об’єкт на диплом, вважаючи, що ця тема цікава і потребує часу і більш глибокого опрацювання, погодившись при цьому бути керівником диплому. Він чомусь вважав, що цей мій проєкт вдасться реалізувати в натурі. Моя мета - зробити нерадянський диплом набула реальних обрисів, хоча до захисту залишалось всього півроку. У той час я спирався на свої скромні пізнання в царині психоаналізу, на осягнення культури бароко і просвітництва, на історію життя Григорія Сковороди, тоді вже стала з’являтись відповідна література. Фактично це був а в т о р с ь к и й м і ф про перемогу світла над темрявою, культури над дикістю і хаосом, гармонії Всесвіту, природи і людини… Згодом, вже після захисту, я розмірковував і розумів, що керівники інституту і кафедр, поважні професори, ветерани Другої світової війни, могли не дозволити мені так вирішувати тему, або взагалі не допускати до захисту, але не зробили цього. Ще під час навчання я помітив, що їх не хвилювало, чи поділяю я їхні погляди і чи належу до їхнього ближнього кола, і хто в мене друзі, - для цього були інші люди… Ніхто не звертав уваги на те, що казав поважний представник екзаменаційної комісії з Москви і що говорив представник інститутської кафедри марксизму-ленінізму. Навпаки, були такі, що починали говорити, що художник має право на власне розуміння, бачення і висловлювання, і пора до цього звикати. Не обійшлось без курйозів: так, кудись подівся текст референта з кафедри мистецтвознавства, який вона повинна була зачитати, і мені фактично прийшлось все розповідати і захищатись самому. Психологічно тоді це було важко витримати, але я розумів, що зробив те, що хотів, і планка була піднята достатньо високо…
В. Петров. Поет і муза. 1986.
Мій батько – інженер-будівельник – цікавився історією краю, історичними свідченнями і документами. Переважно його зацікавленість стосувалась місцевості, що була сусідньою до Шосткінського району, де я народився і виріс. Зі спогадів дитинства запам’ятались грандіозні епічні пейзажі, старовинні міста, де, здавалося, зупинився час. Особливо хвилюючою була повінь на Десні і видовищні ярмарки на Спаса. Історія цього краю має яскравий історичний контекст і пов’язана з минулим Української козацької держави. Цим історичним зацікавленням батька сприяло те, що він перебував у частих службових поїздках по областям, мав знайомих серед викладачів історії і краєзнавців.
Ця територія у XVII-XVIII століттях пам’ятає «золоту добу», коли Україна все ще була суб’єктом, «гравцем» на політичній мапі Європи. Тут було все: установи, уряд, військо, виготовлення зброї, багата державна казна, грандіозне спорудження соборів і палаців, розвинене будівництво і торгівля, навчальні заклади і співочі школи, митниці і друкарні, розцвітало меценатство і благодійництво.
Правителі краю могли витримати порівняння з блискучими правителями італійських князівств доби високого Відродження, розуміли роль культури і мистецтва в житті нації. Так, наприклад, ще на початку ХVIII століття Глухів був, за визначенням сучасників, «лучше Києва строєнієм і житієм». А в середині століття він перетворився на європейське столичне місто. Українські діячі того часу створювали конституції і проєктували університети . З приїздом К. Розумовського з’явився професійний театр західного зразка, який мав оперну, балетну і драматичну трупи, хор і оркестр. Ставили трагедії Есхіла, драми Шекспіра, комедії Моль’єра, п’єси українських, російських та італійських драматургів, балети «Алоїза», «Венера і Адоніс» та інші…
Після того, як 1764-го року гетьманство було остаточно скасовано – «чтоб веки имя гетьманов исчезло, не токмо персона какая была произведена в оное достоинство»…
Тепер колишні міста Гетьманщини – це маленькі провінційні містечка, до яких поступово відроджується інтерес і тільки архітектура нагадує про славне минуле.
В. Петров. Класичний ландшафт. 2012
– Мистецтвознавиця Тетяна Павлова зауважила, що «пригоди Вашого козака можна порівняти з дзенськими коанами». Як Ви працювали над «Козацькою серією»?
– Спершу я створив кілька картин за мотивами «Пісні про козака Донця», яку почув у полтавському селі наприкінці 1980-х років. Саме в цій серії я використав парсунні візерунки не просто як декор, а як структурний елемент. Поступово абстрагуючись, вийшов на образи, які вже ніяк навіть не асоціювались з цією піснею. Так виникли композиції: «Трансформація героя», «Композиція з вершником» і «Повернення героя», а також «Торс» і «Серія декоративних натюрмортів». Ці роботи стали основою мого персонального проєкту «Повернення героя», який вперше було презентовано 1999-го року в Харківській муніципальній галереї.
В. Петров. Вершник. Розділення риби. Персональний проєкт "Повернення героя". Харківська муніціпальна галерея, 1999.
Я гостро відчував політичну ситуацію, в країні відбувалось тотальне роззброєння і насувалась політична криза. А засоби масової інформації звертались до громадян з закликами зосередитись на особистих і сімейних інтересах, або при можливості поїхати за кордон, навчатись, набувати досвіду і з цим повертатись в Україну. А за державу, мовляв, є кому подбати, піклуватися і відповідати. Саме це і спонукало мене, за відсутності допомоги фондів, реалізувати і презентувати проєкт «Повернення героя» спочатку в Харкові, потім в Києві. Проєкт був помічений, мав відгуки в пресі. Я зачитав авторський текст до проєкту в ефірі всеукраїнського радіо.
В. Петров на тлі своєї картини "Епічний герой" (1991). Фестиваль "Гагарін-фест", Харків, 2010.
Наприкінці того ж року мене запросили у Львів узяти участь у виставці «Осінній салон», яка відбувалася в Палаці мистецтв. Виставка мені не сподобалась, було дуже багато всього, навіть розвісили посередні студентські роботи. Приємною несподіванкою була гарна осіння погода і парад ветеранів УПА біля пам’ятника Т. Шевченку, спілкування зі знайомими. На зворотньому шляху до купе, в якому я їхав, зайшов молодий лейтенант – льотчик, розговорились, він поділився своїм скромним сніданком, я поцікавився його службою. Я ще не встиг відійти від львівських вражень, як його розповідь знову мене збентежила. Він розповів, як на його аеродромі розбирають бойові літаки і відправляють на продаж за океан. Видно було, що його непокоять такі поспішні нерозумні рішення, і йому, молодому лейтенантові, була зрозуміла небезпечність такої політики. Чому це було незрозуміло тим, хто брав на себе відповідальність за країну – це мене і досі хвилює.
В. Петров. Воля. 2019. Робота з проєкту "Примхи свободи". Київ, галерея "White World".
– Урбаністична міфологічність, сакральність, метафорична мова, - можна сказати, що все це про Вашу творчість?
– В ескізах, проєктах і в моїй дипломній роботі знайшов своє втілення авторський міф. Метафоричність і міфологічність властива і моїм живописним роботам другої половини 1980 –х років, таким як «Пором», «Злива», «Шлях». Тоді я багато подорожував Україною і періодично тривалий час жив в селі. Відбувалось моє занурення в сільський побут, народне мистецтво, знайомство з народною картиною і сільською іконою. Сакральність присутня і в моїх роботах цього періоду: «Ікона в рушнику», «Поминки» та інших.
В. Петров. Венера. 1991-2012
Про харківський міф я дізнався, як тільки поступив на навчання. Про це відкрито не говорили, переважно кулуарно, по закутках. 1920-30-ті роки - найбільш цікаві для мене сторінки харківського міфу. Література про цей період, публікації літературних і біографічних творів почали з’являтись наприкінці 1980-х років. У той час я їздив в Полтавську, Сумську, Чернігівську області. За враженнями від поїздок малював картини і зібраним матеріалом користувався протягом 1990-х років, так виникли роботи «Венера», «Концерт», «Спостерігач» та інші.
У 1990-му році оселився в передмісті Харкова. Ця місцевість пов’язана з іменами Г. Сковороди і Г. Хоткевича. Виникла потреба в загостренні і виразності художньої форми – створена серія «Споглядання». І тоді написані роботи: «Квітуче Дерево», «Зоряний амфітеатр», Триптих «Спостерігач», «Похилена фігура», пізніше – «Класичний ландшафт», «Знайдені речі».
В. Петров. Натюрморт з кавуном. 2015.
Харків і події в Україні проглядають в моїх ілюстраціях до «Собору Паризької Богоматері» Віктора Гюго. Але в цілому харківський новітній урбаністичний міф набув нового життя на моїх останніх виставках у 2021-му і 2025-му роках: «Фасади і задвірки мегаполіса» та «Вектор».
Так «Танцюрист» чи «Жінка з бороною» з триптиха «Фасади і задвірки мегаполіса» – це образи сучасної «урбаністичної сакральності. «Жіноча голова» з характерною зачіскою, з картини «Тварина в місті» – також. Урбаністична сучасна міфологія знайшла своє виявлення в триптиху «Майдан», де хижаку, що втілює колективне несвідоме протистоїть Герой-боєць.
В. Петров. Тварина в місті. 2016.
– Розкажіть, будь ласка, про роботу над триптихом «Анатомія українського Відродження».
– Цю історію з життя харківської богеми 1920-х років минулого століття я почув ще в студентські роки. Два знаних гравця В. Маяковський і М. Йогансен зустрілись за партією в більярд в клубі Е.Блакитного. За умовами гри: хто програє, тричі пролазить під столом і кричить «ку-ку-рі-ку!» За свідченнями сучасників, програв Володимир Маяковський.
В. Петров. "Більярд у Блакитного". Ліва частина триптиха "Анатомія українського відродження". 2022
Те, що представниця харківської громади, поетеса І. Міроненко майже на 100 відсотків прочитала сенси робіт, – багато про що говорить. А саме про те, що мистецтво можна навчитися розуміти.
В. Петров. "Присядка". Права частина триптиха "Анатомія українського відродження". 2022
Тривалий час в моїй голові не з’являлась форма і мова, якою я міг би втілити цей задум. Допоміг ланцюг випадковостей: перебуваючи у матері в садовому будиночку, я помітив у неї більярдну надбиту кулю, чомусь заліплену пластиліном, виявляється, цю кулю дав їй сусідський хлопець для якихось господарчих потреб, щоб щось заліпити. Далі, вже повернувшися до міста, коли я почав переривати сімейний архів, раптом знайшов публікацію місцевого краєзнавця, де йшлося про район міста Шостки «Пєтуховку», в якій пояснювалась історія цієї назви. Виявляється, місцеві хулігани пізно у вечорі перестрівали перехожих, примушували залазить на паркан і кричати «ку-ку-рі -ку!». Після того, як це виконувалось, спійманого відпускали.
Окрім того, в статті вказувалось, що структура піску на київських пляжах була тотожна тій, що була на «Пєтуховці». Тобто колись це було суцільне дно моря. Справді, тими вулицями, пригадую, було важко ходить, вони були наче засипані піском. Згадав я і те, що у мене без діла лежить закам’янілий артефакт – велика клешня омара, що її в дитинстві подарував мені моряк. І тоді все це зв’язалось в один асоціативний і образний ряд, переконливо постало в моїй свідомості і швидко реалізувалось, спершу в маленькому ескізі, а потім на полотні.
В. Петров. Центральна частина триптиха "Анатомія українського відродження". 2022
– Як пише мистецтвознавець Олександр Коваль в статті «Житець малярства. Харківський вектор Вадима Петрова»: «Футуристичні мотиви через призму минулого досвіду пропонують осмислення нової екзистенційної реальности». Можна сказати, що Харків письменників будинку «Слово», Харків Василя Єрмілова і Бориса Косарєва має продовження у Ваших картинах?
– Тривалий час мого життя пов’язаний з Харковом. В своїй творчості я спираюсь переважно на свій досвід, на те, що пережив і відчув у цьому місті. Мешканці будинку «Слово», а також В. Єрмілов, Б. Косарєв – це люди іншої епохи, багато з них свято вірили в комуністичні ідеали і відкрито про це говорили. Системі не потрібні були мрійники,їй потрібна була тотальна влада і контроль. Перетворити людей в покірне стадо, яке нездатне критично мислити. Якщо хтось виділявся – креативністю, талантом, мисленням, то одразу ставав мішенню. Спільне з тим поколінням, те, що я ходжу тими ж вулицями, бачу ті самі будинки, театри, архітектурні ансамблі.
Фрагмент експозиції персональної виставки В. Петрова "Фасади і задвірки мегаполіса", 2021: "Натюрморт з неопізнаним об'єктом", "Танцюрист", "Лунарія".
Боляче дивитись на те, що принесла в місто війна. Але дух міста і місця не можна знищити. Залишиться міф, який все переживе, і місто відновиться. Так, я відчуваю внутрішній зв’язок з тим поколінням, мені імпонує їхній потяг до свободи, творчості, експерименту, пошуку нового. Але я не займаюсь реконструкцією, не намагаюсь наслідувати їхні творчі прийоми. Важливий висновок із життя цього покоління я для себе зробив такий: «якщо на тебе проєктують роль жертви або інструменту для своїх цілей», – з цим не обов’язково погоджуватись.
В. Петров. Повітряна куля над Майданом Конституції. 2020. Права частина триптиха "Фасади і задвірки мегаполіса".
Мій Харків – це не тільки Харків вишиванок,повітряних куль і фольклорних фестивалів, а Харків майданів гідності, ультрасів і залізобетонного спротиву зовнішньому агресору. Це Харків художніх галерей, театрів, майбутнього Музею сучасного мистецтва, Музею 1920-х років і світлих незамерзаючих взимку майстерень для художників.
– «Символічний топос Харкова» (за словами того ж О. Коваля) і тепер є основною з тем Ваших робіт?
– Для мене Харків – це не середньостатистичне місто колишньої радянської імперії з установами, чиновниками, заводами, ринками, спальними районами, архітектурними ансамблями, вражаючими своїм різноманіттям. А це унікальне місце, де відбувався перетин шляхів світового авангарду і здійснювався мистецький експеримент світового рівня. С в о б о д а , т в о р ч і с т ь, навіть перебуваючи в андеграунді, в підпіллі, завжди була в Харкові, і цей живий струмок ніколи не пересихав. Найголовніше це те, що я привіз в собі сюди, коли їхав на навчання, і що помітили викладачі й художники, і що я зміг розвинути в подальшій творчості. Також важливий особистий життєвий досвід формування в Харкові й ті емоції, які я тут пережив. Життя триває в час революцій, епідемій і тривалої війни, і все це пов’язане у мене, переважно, з Харковом. Щось відходить з минулим, щось залишається стійким до змін, народжується зовсім нове. Я відчуваю дотичність до цих змін і мені цікаво відтворити це в своїх роботах.
В. Петров. Триптих "Майдан". 2021. Фрагмент експозиції "Фасади і задвірки мегаполіса". Харківська муніціпальна галерея, 2021
– Ваші враження від участі у колективній виставці «Україна – останній форпост світла» в Софії Київські під час фестивалю «Bouquet Kyiv Stage 2025»?
– Цей Фестиваль – свято свободи, мистецтва і гарних емоцій в надзвичайно символічному для України місці. Виставку такого рівня може і можна уявити в інших місцях. Та чи є такі сакральні місця, як територія Софії Київської? Справжнє місце енергетичної сили! Приємно вразила розкута неформалізована обстановка, вільне спілкування серед природи і красивої архітектури. Щоправда, мало бачив тут представників інституцій, пов’язаних з мистецтвом і артринком. Інституцією я вважаю структуру, яка виконує важливі суспільні функції, має пріоритети, ідеї, стратегію і ресурси для їх втілення. З такими представниками я охоче б поспілкувався без посередників. Останні десятиліття ресурси у інституцій обмежені або їх обмаль, тому і поведінка їхня ситуативна. Часто вони виконують стримуючі функції. Інституцією може бути, на мій погляд, і окрема особистість, у якої в наявності висока мета, ідеї і ресурси.
Вадим Петров з мистецтвознавцем та колекціонером Ігорем Диченком (1946-2015). Харківська область, 2000 р.
На виставці «Україна – останній форпост світла» були представлені художники, які знаходять в собі сили займатись своєю справою під час війни, і це викликає повагу. Українське мистецтво представлене на цій виставці не просто ескізами, начерками і замальовками, а форматними цікавими роботами. Моя робота «Квітуче дерево»1993-го року несе в собі позачасові цінності. У ній втілена ідея перемоги життя над смертю, світла над темрявою. Важливо, щоб до такої роботи був завжди доступ у глядачів. На цей раз робота виставлена була завдяки куратору виставки Тетяні Савченко.
В. Петров. Квітуче дерево. 1993
– Над яким циклом картин працюєте тепер?
– Значна частина мого життя пов’язана з Харковом і ця тематика була заявлена на двох останніх моїх персональних виставках у Харківській муніципальній галереї. Все це продовжує мене хвилювати і потребує продовження. Водночас я розумію, що всі періоди моєї творчості пов’язані між собою і продовжую збирати матеріал, накопичувати враження до своїх попередніх проєктів. Відчуваю, що вони можуть бути цікавими. На кожному етапі роботи: ідея, ескізи, розробка теми, робота у відповідному форматі (безпосередня реалізація задуму), всюди я докладаю власних зусиль і кожен етап цього процесу є важливий і відповідальний.
– Чи плануєте виставки в цьому році?
– Звісно, у мене є плани. Але про них говорити передчасно, надійніше сповіщати вже по факту.
В. Петров. Квітник великого міста. 2021.
– Про Вас зняли кілька документальних фільмів. Будь ласка, кілька слів про Ваші враження від цих стрічок?
– Це переважно документальні фільми-інтерв’ю зі мною на тлі моїх персональних виставок різних років. Фільми робили мої знайомі, приятелі, друзі, іноді я сам виступав вже і як режисер. Їх мета - зберегти факти подій мого творчого життя. Фактично – це архів. В кращому випадку, це відбитки свого часу, які несуть інформацію не тільки про мою творчість, а й документують час, погляди, художнє середовище. Одне слово, у фільмах присутній історичний і мистецький контекст, там, крім мене, висловлюються відомі творчі діячі, мистецтвознавці, журналісти. Не всі фільми однаково досконалі, але коли останній раз переглядав, мені було цікаво. Професійно бездоганно сприймається фільм, зроблений державною телерадіокомпанією «Культура», де подано діалог із поетом Василем Герасим’юком на тлі моєї персональної виставки в київській галереї «ART-14» у 2015 році. Виставка-проєкт «Собор». Фільм про першу мою персональну виставку в Харківському художньому музеї 1994 року варто доопрацювати, надто багато знято матеріалу і розтягнуто, але в ньому є важлива інформація про роботи, які застрягли в Києві, ще з 1997 року.
Вадим Петров з поетом Степаном Сапеляком (1951- 2012) на персональній виставці В. Петрова в галереї АВЕК, Харків, 2003.
– Що Ви думаєте про художній фільм Т. Томенка «Будинок «Слово»? Мене дуже здивувало, що головним героєм там став сексот. Документальний фільм про письменницький будинок був цікавішим, про це багато говорять.
– Мені здається, що фільм професійно переконливо зроблений, візуальний ряд і опис подій з точки зору сексота і співучасників подій цікаво взаємодіють. Герої, які вже стали частиною міфу, показані живими людьми. Стукацтво засуджує харків’янин, колишній в’язень системи, поет Борис Чичибабін. Останнім часом у декого поширюється бажання виправдати це явище, мовляв, «такі були часи…». Вважаю це аморальним і небезпечним. Кожен відповідає за свій вибір. Фінал фільму обнадійливий і звернений в майбутнє. Повнометражний художний фільм «Будинок «Слово». Незакінчений роман» наповнений нюансами, відтінками і деталями. Заслуговує поваги мужність режисера,талановита гра акторів і майстерність оператора. Той, хто виріс і жив у совку, побачить і згадає характерне, а хто не жив у той час, остаточно позбавиться ілюзій про ту епоху.
В. Петров. Ліва частина триптиха "1989-1997".
– Яким Ви бачите майбутнє України після війни?
– У перших, кого б я спитав «яким ви бачите майбутнє України після війни»? – це харківські «ультрас», якщо серед них є ще хтось живий. Вони першими стали на захист країни.
Ще спитав би тих, хто тепер на бойових позиціях і в штурмових ротах. Особисто я бачу майбутню Україну сильною, незалежною, економічно і культурно розвиненою державою. Вчення великого харківця Григорія Сковороди базувалось на надбаннях європейської культури. Майбутнє України перебуває в орбіті європейських засад і цінностей, в межах кордонів, що склались до 1991-го року.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця
Довідка:
Петров Вадим Вікторович народився 23. 02. 1960 року у місті Шостка Сумської області. Живописець, графік. Член НСХУ (1988).
Закінчив Харківське художнє училище (1979), Харківський художньо-промисловий інститут (1984); викладачі О. Хмельницький, Л. Чернов, Є. Биков, Л. Щербак.
Працював викладачем живопису в Харківському художньому училищі (1984–87); в Художньому фонді України (1987–92).
Творчість митця позначена рисами філософського та концептуального спрямування й неоавангардного нахилу; він майстер вишуканої фантазії та суворої формопластики. Поєднує прийоми оновленого живописного конструктивізму й супрематизму. Мистецькі рефлексії розгорнуті навколо екзистенційних проблем, пластичної фіксації станів життя людини, урбаністичних футуристичних візій, соціальної проблематики. Роботи сповнені відчуттям досконалості просторового рішення та монументалістських можливостей сучасного живопису. Цьому сприяє введення в урбаністичний пейзаж, тематичну композицію, візію-фантазію незвичних для живопису концептуальних деталей, кадрованість, фрагментованість, динамізм пластичної форми та довершеність рисунку.
Автор ілюстрацій до поеми «Божественна комедія» Данте (2002), романів «Пригоди Робінзона Крузо» Д. Дефо (2004) та «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго (2007). Учасник регіональних, всеукраїнських, міжнародних мистецьких виставок від 1985-го року. Брав участь у виставках неофіційного мистецтва в Харкові (1989–91). Персональні виставки — у Харкові (1994, 1997, 1999, 2002–03, 2014, 2016, 2021, 2025), Києві (1997, 2000, 2011, 2015–16, 2018–19).
Про творчість Вадима Петрова знято 4 документальні фільми (1994, 1997, 2003, 2015). Деякі роботи зберігаються у зібранні Міністерства культури та інформаційної політики України, Національному музеї Т. Шевченка, Музеї сучасного мистецтва України (усі — Київ), Харківських Художньому музеї та Муніципальній галереї, Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків (Луцьк), Художньому музеї Зіммерлі (м. Нью-Брансвік, штат Нью-Джерсі, США; збірка Н. Доджа).
Головні твори:
Графіка — «Фігура з черепом», «Портрет» (обидва — 1983), «Натюрморт зі свинячою головою» (1991); серії — «Пейзажі Високого» (2011), «Подорожні» (2016). Живопис — «Шлях», «Злива», «Вечори на Загреблівці» (1987), «Вулиця перемоги» (1989), «Паром», «Базарна площа», «Сільський мотив», «Концерт» (усі –1990–91), «Квітуче дерево» (1993), «Час зникає» (1994), «Похилена фігура» (1996), «Зоряний амфітеатр» (1998), «Повернення Героя», «Лірник» (обидва — 2002); триптихи — «Майдан» (2021), «Анатомія українського відродження» (2022); об’єкти — «Пальці» (1999), «Знайдені речі» (2014), «Ластівка» (2015).
16.05.2026