Чужі

Всі ці відео охоче поширюють у мережі, вони збирають багатезний урожай лайків. Чого варті лише самі коментарі: «молодці, браво, як гарно співають, вивчили українську, не те що ці ...» Мова йде про хлопців і дівчат іншої раси, переважно чорної й жовтої, з дуже далекого Півдня і Сходу, тобто Африки й Азії, які співають українські пісні, часто вбрані у вишиванки, а також декламують очевидні й правильні слова «ми вивчили мову, бо це мова країни, в якій ми живемо і вчимось». Але уявити всіх цих «приємних і милих людей» вже не студентами і не працівниками посольств, а у «спецовці» десь на будові, на вулиці з віником чи лопатою або за верстатом ніяк не вдається. Саме поняття «мігранти» викликає у суспільстві хвилю агресії й несприйняття. Це при тому, що ми самі, українці, перетворилися на націю заробітчан: ми є мігрантами в Польщі, Іспанії, Італії, Чехії й Португалії. У нас в Галичині і на Закарпатті цілі села виїхали за кордон працювати. І ми аж ніяк не моноетнічна нація. До 2013 року на території України проживали, згідно з даними ООН, понад п’ять мільйонів людей, тут не народжених (мігрантів, за класифікацією ООН), – або понад 11% населення. Так, більшість тих мігрантів – це були не в’єтнамці чи нігерійці, а колишні наші «сусіди» по соцбараку: росіяни, білоруси, молдовани, грузини, узбеки, азербайджанці, вірмени, таджики (і, звичайно, українці, що повернулися на Батьківщину). Мігранти орендували і купували житло, працювали на ринках, будували дороги – і нічого, ніякого соціального вибуху це не спричинило. Великі міста «перетравлювали» сотні тисяч приїжджих. З початку війни більшість цих людей, точної цифри не знає ніхто, виїхала. Українців тепер менше, а мігрантів – менше у рази.

Нічого дивного, що на ринку праці у нас просто біда – елементарно немає людей. Війна зробила своє, бракує буквально всіх: водіїв – від громадського транспорту до фур, будівельників усіх професій – від мулярів і сантехніків до столярів, операторів виробничих ліній, у сфері послуг – продавців, вантажників, охоронців і навіть кухарів, кельнерів і бухгалтерів. Українська економіка стискається. Програми масового перенавчання жінок на традиційно «чоловічі» професії, залучення пенсіонерів не закриють утворену прірву (а точніше значний дефіцит робочої сили). Робототехніка з ШІ – коли вона ще прийде…

Де її взяти, цю робочу силу, нині, вже? Залучити з-за кордону, ззовні. Привезти мігрантів. Влити у вени економіки, у цю кровоносну систему країни, знекровленої війною, нову кров – єдиний реальний сценарій, який до речі, реалізували дуже багато країн.

Тільки от ці роботяги ще не приїхали, а ними вже лякають дітей і дорослих – тут буде Африка, тут побудують мечеті, тут буде злочинність і кримінал.

Питання мігрантів – це проблема, але на неї потрібно дивитися без емоцій і паніки. По-перше, вони приїдуть і поїдуть. Причому приїдуть чоловіки – і ніяких сімей в країні, де йде війна, тривоги, відключення світла, тепла, гинуть люди, ніхто заводити не буде, це все маячня. Український паспорт для них – це зустріч із ТЦК, пряма загроза життю. По-друге, ніякого масового напливу не буде – їх приїде небагато, максимум сотні тисяч, а ніяк не мільйони. Знову ж причина – війна. Мова йде про заповнення робочих вакансій, а не про демографічний переворот. Україна і до війни не була країною, куди хтось із чужинців рвався жити (доказ – та ж міграція українців з України), а радше транзитним пунктом, дорогою в Європу – Німеччину, Австрію, Швецію, Нідерланди, Велику Британію. По-третє, частина з них заспіває українських пісень і вдягне вишиванку.

Трудові мігранти потрібні для виживання економіки. Українське суспільство довело, що може інтегрувати великі маси людей без втрати власної ідентичності. Найбільшої шкоди їй вже завдав наш ворог, і це ще до початку війни: русскій мір, русскій мат у школі й на дитячих майданчиках, у сім’ях, їхні мова і церква. На сьогодні міграція не є проблемою для України. Проблема – це радше міграція з України (жінки з дітьми, які виїхали і не повернуться), сотні тисяч загиблих та поранених, а ще ті, хто залишився в окупації і виключений з економіки.

Єдина реальна проблема, а точніше загроза Україні – це війна. Країну вбиває війна, а не міграція. Поки триває війна, загине ще немало. Ми вже втратили мільйони людей назавжди – і невідомо, скільки втратимо ще. Ті ж умовні колумбійці – по суті, такі ж мігранти, які воюють в Іноземному легіоні, й воюють за гроші – чомусь не лякають нікого…