Скала

«Широкий Дніпре, немалий! / Пробив-єси високі скали...» – голос Кобзаря... «Лупайте сю скалу!» – Каменяра... «Той, хто в скалі сидить» – з «Лісової пісні» Лесі Українки... «І у силі, в добрі як скала затвердій...» – Ст. Руданський («До дуба»)... «Сидить ворон над скалою...» – козацьку пісню Павло Чубинський подає з записів Костомарова... «Воно прийде, те нове життя, прийде у світ нове добро, треба тільки розбити тверду скалу неправди і пробитись до світла», – слова Коцюбинського...

В «Словнику української мови» (звідси – деякі з наведених цитат) при слові «Скала» – «заст.», тобто «застаріле». Важкий «штамп», сказати б, удар по словах, що їх так часто озвучували наші класики: «скала» – 158 разів лише в поетичних творах Івана Франка. Хто ж нині до «застарілого» прихилиться?..

От і «скалолази» потрапили... до «застарілих»: тепер вони – «скелелази». Дарма, що таке воно повнозвучне, те перше слово, й така в ньому зворушлива вчувається давнина, наша давнина, – у звуковому перегуку («а» – «о»): ска-ло-лаз...

Та є щось не менше важливе, аніж звуковий образ слова: це здатність творити похідні. Наділені такою здатністю слова по праву можемо називати творчими. Серед таких – і «скала»: «скалка в оці», «осколок», «зіско́л», «скали́на» «скалити» «скалитися», «колоти» (дрова)... Тут – і топоніми: Сколє, Скала Подільська, Скалат, Скалева, Скалопіль, Скалівські Хутори, Чортові Скали... То як бути з цими похідними, з «родичами» скали?.. Чи теж зараховувати до застарілих, шукати їм заміну, перейменовувати?..

До речі, у словах «скалитися», «скалити» (показувати зуби) – зв’язок не лише з нашою давниною: «Яке слово вилетіло в тебе за огорожу зубів?» (Гомер). Огорожа у греків – «скалиста», «зубчата», подібна до рідких широких зубів.

І найважливіше: поступово щоденною освітньою і просвітньою працею на всіх її рівнях (від рідного дому, дитячих садочків і далі), повертаючись до нашої українськості, що так постраждала в тоталітарну добу, – маємо, йдучи у завтрашнє, всіляко підтримувати зв’язок із нашою минувшиною. Передусім – через слово, через те в ньому, від чого серце «б’ється – ожива». Через слово наспіване, намолене, думне.

Маємо розуміти, що «старість» чи «молодість» слова залежить від нас, смертних (ми відходимо – слова, як і мова, залишаються). А ще згадаймо: в не такі вже віддалені часи горезвісного «зближення мов» до скриньки «застаріле» поквапом скидали слова не так через їхню «старість», як через національну барву.

Старіють не слова – старіємо ми, втрачаючи слух до стилю, до тієї енергії, якою сповнені «застарілі» слова (Київська Русь – наша молодість, а не старість). «Днесь мені, а завтра тобі». Замінити днесь (саме днесь, не «днєсь») на «сьогодні» – то все одно, що крилатому вислову крила підрізати, відсікти його від того, що вічне («приземлюємо» – й високе, до Всевишнього звернене, молитовне слово).

Слух до мови – слух до її тонкощів (струни душі – тонкі). Надважливе тут – увага до правильної вимови, орфоепії: «лєта» – «літа́» (Либонь, уже десяте літо, / Як дав я людям «Кобзаря»); «Древо зеленіє»; «древце», «деревце» (ялинка), «сімейство», «хранити», «владіти»...

Маємо повертатися до колишнього багатства нашої мови (погортаймо синонімічні, фразеологічні, історичні словники), а не збіднювати її, нерозважно «чистити» й «правити», що стає вже – а це вкрай небезпечно! – тенденцією: вже й слово «любов» потихенько замінюємо «коханням», протиставляючи його рос. «любовь» (і знову «тонкощі»: різниця – у різній вимові кінцевого «в»).

У нинішньому скорочуванні синонімічних рядів, у небажанні дослуха́тися до слова, відчувати його, а не лише розуміти, в неувазі до його стильових барв (вони, слова високого стилю, – теж у рамках національної мови), таки є щось, погодьмося, від загального світового поспіху, що відволікає нас від так потрібної, біблійною давниною освяченої поваги й уваги до Слова.

*

«А ми нашу славну Україну, гей! гей! розвеселимо!»... Хочемо, попри всі ворожі «укази», крізь які пройшла наша мова, попри страждання народу, чиєю душею вона є, хочеться нині, в часи кров’ю вибореної Незалежності, в часи жорстокої війни, побачити і її обличчя – розвеселене...

Бачиться ж, як це не дивно, її обличчя ще з тих далеких часів, коли вона, наша мова, світилася світлом широкої і чутливої душі українського народу. Світилася, як «вишнє сонечко». Бо й слово «вишнє», як багато-багато інших, ніхто й не важився називати «застарілим». Коли її мелодійність ще й не подумували замикати в клітку жорстких правил – була вона, мелодія слів, вільною, як вільним є спів небесної пташки...

Була, наша мова, солов’їною (як доречно вписав цю глибоку метафору Володимир Сосюра, звісно ж, не без згадки про Шевченковий «Садок...», у свою поезію «Любіть Україну»). Дихала, починаючи від колискових пісень, ритмами, промовляла образами, дивувала фразеологізмами, зблискувала гострим, але й соковитим дотепом «вишневих усмішок», глибокою народною мудрістю – у прислів’ях, приказках. Чи була б наша мова такою без живого діалогу людини з природою, великою наставницею і провідницею?..

Мова, яка саме в час найжорстокіших заборон, усупереч їм так ясно всміхалась у Гомеровій «Одіссеї», що її перевіршував композитор і поет Петро Ніщинський – Петро Байда. Мова, яку назвав Божим даром і доказав своїм «Кобзарем», що це дійсно так, – Тарас Шевченко. Мова, якою зазвучав такий очевидний у своїм поступі (а не поспіху) «розвидняющийся день» Івана Франка. Мова, що була такою блискучою, «єдиною зброєю» – пером у руці Лесі Українки.

А ще до того, ще до «весни народів» – таких тонких струн мова, якою молила свою неньку, Весну раненьку, Цвітка дрібная Маркіяна Шашкевича... Ще тоді, коли такою промовистою була метафора «серце – камінь» у поезії Сидора Воробкевича. Коли звертання чи зітхання «Мамо» було голосом душі, саме української душі, а дієслівний заклик («Гуртуймося!») – нашим голосом, голосом духа, голосом громади, братства, товариства, віча, козацької Республіки... Ще тоді, коли широкий, немалий, дужий, святий батько Дніпр, Дніпро, символ України, її гордість, був таки рікою, а річка – річкою: «А річечка його взяла / та в Дніпр широкий понесла».

Заявляємо, письменники й письменниці, що «маємо писати так, як народ говорить». То хто ж тоді, як не науковці й письменники, повертатиме нашій мові її глибинну українськість, що на рівні граматики взагалі?.. Хто повертатиме власне українськість, а не просто без довших роздумів проганятиме «не українські» слова?.. Хто, дбаючи про наше майбутнє, реалізуватиме такий важливий, без якого народ і не може «йти вгору», заклик Миколи Зерова «До джерел!» – «Ad fontes»?..

А де ж ті чисті, з їхньою живлющою водою джерела, як не в давнині – Гомеровій, Шевченковій?.. Давнині – й далині, яка пахне для всіх нас спільними сільськими обріями, де наш родовий, родинний корінь, яким і черпаємо «краплю, щоб в бою сильніше стояти»?.. Хіба можна йти вгору, не пильнуючи кореня, що йде вглибину?..

Ось чому, повертаючись в ореолі слави з великого світу, Соломія Крушельницька вітала своїх слухачів не якоюсь іншою, а саме цією піснею – «Родимий краю, село родиме...» (в листах до батька, наприкінці, – «Ваша Солоха»).

Вітала і тією піснею, й саме цим словом «родимий» – словом діалектним, тобто розмовним, яке, за визначенням Є. Кротевича, «порушує прийняті у літературній мові норми спілкування» (отже – «слово-порушник»)... Знала ж бо, звідки ця її слава – від душі народу, від села, від його пісні, якій додала вона, «великим» голосом наділена співачка, ще й високий вишкіл.

«Минає усе, та не гине...» – стара як світ з уст Овідія думка. Уточнив її наш Кобзар, що́ саме для нас «не гине», не повинно гинути: «Наша пісня, наша дума...» Туди й маємо звертати погляд, ідучи в завтрашнє, поповнюючи нашу мову новими, що відображають нові реалії, словами.

Туди, в наше минуле, маєм озиратися, щоб живою була наша мова, й ми при ній – живими. Щоби поверталась її мелодійність, її подих, її усмі́шка. Щоб не змовкали тонкі й найтонші струни нашої душі, бо саме в них – наше багатство, наша національна неповторність, «наша слава» – врешті, й наша сила.

Для ілюстрації використано офорт Тараса Шевченка «Скала Монах»