Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі практично неприсутня в масовій свідомості. Мало хто асоціює як Кубань, так і «Запорожця за Дунаєм» з тривалим епілогом козацької історії. Який, як продемонструвала недавня стаття пані Дарії Маттінглі, ризикує опинитися під вогнем суперечок щодо такої складної й важкої сторони колоніального спадку України у складі Російської імперії. І невипадково, позаяк саме руками колишніх січовиків, уже в іпостасі кубанських козаків, фактично здійснили геноцид ногаїв – невеликого степового народу, східних сусідів і родичів кримських татар.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
Ситуацію позірно ускладнює той факт, що в цьому випадку, принаймні на перший погляд, складно говорити про втрату ідентичності на користь імперської – на Кубані довго пам’ятали про власне українське і зокрема козацьке походження. Інша річ, що ця пам’ять так і не переросла в масову політичну ідентичність, а зв’язки між Україною та кубанськими козаками так і залишилася десь посередині між контактами особистими на рівні окремих діячів та спорадичними, мотивованими химерною сумішшю політичного розрахунку та романтизованої традиції. Зрештою, сумна очевидність – з 2014 року не чути про якісь масові протести на Кубані проти геноцидної війни Росії проти незалежної України. Можна стверджувати, що імперія зрештою досягнула свою мету – але в тому й річ, що участь в епізоді геноциду сталася до того. Досягнула, зрештою, тільки після тривалої політики русифікації як у Російській імперії, так і в СССР, та після Голодомору-геноциду і в умовах відносної відірваності Кубані від основної маси України.
З іншого боку, запорожці на Кубані значною мірою залишилися продуктом домодерної епохи. А це передбачало, зокрема, сильний релігійний елемент в ідентичності та неодмінну фігуру сюзерена. І той факт, що у випадку Російської імперії йшлося про православного царя-імператора, тобто одновірного сюзерена, дуже полегшував імперії роботу з культурної та, зрештою, політичної русифікації козаків на Кубані. Навряд чи варто їх у цьому звинувачувати – саме ця парадигма стала стартовою в русифікації чималої кількості колишньої козацької старшини, чия ідентичність та суб’єктність були суттєво краще відрефлексовані. А тут ішлося про спільноту, яка свого часу за часів Гетьманщини незле далася взнаки тій-таки старшині власною непередбачуваністю і певною політичною наївністю. Зрештою, завдяки всім наведеним тут переплетінням, про подробиці яких краще напишуть вузькі фахівці, кубанські козаки є прикладом не лише мимовільної служби імперії у найбільш жахаючому варіанті (фактично йдеться про знищення іншого не підкореного досі народу), а й важливості «вчасної» модернізації.
Та найцікавіше в цьому всьому те, що козаки залишили по собі своєрідну фіксацію власних настроїв – ідеться про дві пісні, які однозначно асоціюються з часами російсько-турецьких воєн та переселення на Кубань. Перша з них – це «Розвивайся, зелений байраче», яку основна частина українців можуть почути у виконанні гурту «Дармограй», хоча свого часу довелося чути дещо інший варіант у виконанні одного з діаспорних ансамблів. Друга – фактично дума «Ой 1794 року», яка входить у репертуар Тараса Житинського.
У центрі сюжетів обох творів – не стільки власне події, скільки контекст відносин з імперією, до того ж обидві густо перетикані символами й алюзіями на реальні події та людей. Ця обставина створює для нас рідкісну можливість «вислухати іншу сторону», тобто власне тих, хто не зі своєї волі опинився в ролі «слуг імперії» і (наче того було мало) став її знаряддям у винищенні інших на той час не підкорених народів. Адже не є новою думка, що поетичні тексти – це завжди про відчуття, проживання й рефлексію, і не лише свідому. Дуже часто крізь такі тексти проривається те, що з різних причин не може бути висловлене вголос і відкрито, й не лише через очевидні загрози (у даному разі – з боку тієї ж імперії), а й через брак свідомої рефлексії.
Перша зі згаданих пісень, «Розвивайся, зелений байраче», починається настільки стереотипно, що початок реально сплутати з кількома іншими відомими козацькими піснями:
Розвивайся, зелений байраче,
Завтра мороз буде,
Збирайся, молодий козаче,
Завтра похід буде.
«Я морозу та і не боюся,
Зараз розів’юся!»
«Я походу та і не боюся,
Зараз уберуся!»
Наприкінці другої строфи, проте, з’являється перший дисонуючий елемент: похід, зазвичай центральна подія у житті козака, яка, попри ризик, була джерелом потенційної слави, можливості заробити репутацію і, ніде правди діти, здобичі, паралелиться чомусь із морозом – явищем, яке асоціюється зі знеживленням і, в радикальному варіанті, смертю.
Це враження стає цілком виразним у наступній строфі:
Ой ви, галки, галки-чорнопірки,
Сідайте додолу!
Ой ви, хлопці, хлопці-запорожці,
Верніться додому!
Галки, та й загалом воронові, теж не асоціюються з чимось радісним – це птах туги, смутку, втрати. Причому невідомий автор тексту відразу ж дає зрозуміти, що саме втрачено – ідеться про відсутність вдома, яка затягнулася.
Уже в наступних рядках стає зрозуміло, що відсутність вимушена:
«Ой раді б ми та і посідати –
Туман налягає,
Ой раді б ми та і вертатися –
Гетьман не пускає!
Утім, тут читача і слухача тексту підстерігає різночитання. Наведений вище варіант строфи є частиною більш популярного варіанту пісні, хоча навіть для людини доволі поверхово знайомої з українською історією 18 століття тут є неясність щодо ролі гетьмана. По-перше, січовики підпорядковувалися кошовому. По-друге, у наступних рядках стає зрозуміло, що йдеться таки про війну «з турком», а це у випадку 18 століття однозначно війни російсько-турецькі, найголовніші з яких відбулися вже після скасування кріпацтва.
За умови, що саме наведений варіант тексту був би єдиним, на цьому міркування можна було б завершувати. Але в тому й річ, що саме в цьому місці є чи не єдина, але надзвичайно суттєва різниця, порівняно з «канадським», кажучи умовно, текстом. А цей варіант звучить значно відвертіше:
Ой раді б ми та і посідати –
Туман налягає,
Ой раді б ми та і вертатися –
Петро не пускає!
Не так Петро, Петро той проклятий,
Як Петрова мати!
Хоче нами, нами, козаками,
Турка звоювати!
Виникає питання, що за «проклятий Петро» не пускає козаків додому з походу. Якщо все ж дотримуватися логіки, заданої рядком «гетьман не пускає», то єдиною кандидатурою є хіба Петро Калнишевський як мало не єдиний козацький зверхник останнього століття існування Січі з цим іменем. І тут напрошується, що йшлося передусім таки про війну з Туреччиною 1768–1774 років, у якій козаки брали участь на боці Російської імперії.
Одначе якщо врахувати, що про жодного гетьмана, який «не пускає», у «канадському» варіанті нема й слова, то відкривається простір для вельми прикметних асоціацій. Бо перша асоціація з Петром, який не пускає, умовно, «додому» – це не хто інший, як Пьотр І, за наказом якого Запорозьку Січ було зруйновано вперше, в 1709 році, і який до кінця свого життя і правління відмовлявся дати запорожцям дозвіл повернутися додому. Та ця версія має одне слабке місце – абсолютно незрозуміло, хто може, навіть з суттєвою натяжкою, претендувати на амплуа «матері».
Трохи краще з цим аспектом у випадку іншого Петра – онука першого, імператора Пьотра ІІ, у 1727–1730 роках. Власне за його правління питання повернення запорожців актуалізувалося, позаяк на горизонті з’явилася перспектива чергової війни з турками. На роль «матері» в такому разі претендує або Єкатєріна І, вдова Пьотра І (на час правління Пьотра ІІ вже покійна, але й пісня не документальне джерело), або ж перша дружина того ж Пьотра Євдокія Лопухіна, яка наприкінці життя отримала відчутний вплив при дворі онука.
Хоча найкраще на роль «матері» царя, яка не пускає козаків додому, надається все ж таки Єкатєріна ІІ – надто, що в цьому випадку найбільше реальних ситуацій, які пасують під недопуск козаків кудись. А це і вимоги брати участь у бойових діях під час російсько-турецьких воєн, і зруйнування Січі 1775 року та заборона повертатися, і наказ про заселення Кубані, що остаточно перекреслило надії на повернення. Зрештою, саме у випадку Єкатєріни найяскравіше видно бажання «турка звоювати» козацькою кров’ю.
Бо хоч Єкатєріна не була оригінальною у своїй ідеї використати козаків у імперських війнах (реєстр полеглих за чужі інтереси козаків тягнувся ще з часів Північної війни), але саме за її правління козаками таки справді «турка звоювали»:
Ой ми турка та і не звоюєм —
Тільки роздратуєм,
Тільки нами, нами козаками
Дунай загардуєм!
У цьому куплеті – прямий натяк на те, якими методами, власне, воювали. Козакам у складі імперської армії випадала роль, по суті, чогось середнього між варіацією на тему спецназу з основним завданням атакувати ворожі комунікації та передніми загонами. Крім того, козаки також несли сторожову службу, охороняли логістику військ «своєї» імперії та подібне. Усі ці варіанти служб були доволі небезпечними, щедрими на втрати, та й тодішні російські полководці не відзначалися схильністю до пошанівку життів своїх підлеглих. Отож і виходило, що козаки і справді «гардували Дунай», хоч і не в буквальному смислі. Хоча ця пісенна аналогія набуває жахаючого підтексту, якщо згадати використання «чорносвитників» у боях за Київ, коли тисячі просто втонули у Дніпрі, чиї води набрали зловісного червоного відтінку. Оце вже й справді «загардували» майже у близькому до буквального значенні.
Зрештою, вінчає всю цю доволі похмуру послідовність ще одна символічна строфа:
А вже галки, галки-чорнопірки
Усе поле вкрили,
А вже хлопці, хлопці-запорожці
Жалю наробили…
Тут натяк доволі прозорий – галки, та й загалом ті види птахів, які не гребують тілом убитих, спускаються і «вкривають поле» за умови, що знайдуть собі там поживу. Картина зрозуміла – козаки справді «наробили жалю» своєю загибеллю у війні за чужі інтереси.
Причому за цю кров їм відплатили фактичним вигнанням – наказом вирушати на Кубань, де вони стали, по суті, «ударною силою» імперії проти ще не підкорених народів Приазов’я, зокрема тих же ногайців. Ці події відбилися в іншому пісенному тексті – «Ой у 1791-м році». Сама пісня, принаймні у виконанні Тараса Житинського, справляє враження меланхолійного речитативу, що, знов-таки, дає зрозуміти, що козаки щонайменше не рвалися рушати на Кубань. Зрештою, вже в перших рядках чітко формулюється, що першопричиною всього було таки рішення цариці:
Ой, у тисяча сімсот
Та й дев'яносто першім році
Прийшов указ від цариці –
Йти на Кубань-ріку.
Своє ставлення до ситуації козаки висловили у наступній строфі:
Не з охотой покидаєм,
А що скажеш – не питаєм.
Далі половина пісні присвячена фактично спробам чи то все ж уникнути переселення, чи то бодай затягнути процес – пісенні козаки радяться, чекають рішення старшини, садять дуба на спогад покинутої батьківщини. Врешті звучить приречене:
А як будем проживати,
Бусурмана воювати,
Гей, таку славу здобувати.
Після цього уривка фактично кожен другий куплет у той чи інший спосіб говорить про покинуту батьківщину:
Прощавайтеся із нами,
Таврія море та лимани
Гей, одесанський кочубей.
…А чи живі, чи здорові,
Через море питаєм?..
На такому тлі остаточно стає зрозуміло – перед нами не стільки історична пісня чи дума, скільки, по суті, плач за покинутою Вітчизною. Власне мотив покинутої землі є фактично панівним і спільним для обох текстів. Причому в обох випадках він претендує на центральний.
І, здається, саме в ньому криється відповідь на просте і морально підступне питання: а чому ж козаки корилися? Адже йдеться про спільноту, яка прославилася незалежним норовом і попила чимало крові як чужим владам, так і своїй, гетьманській, яка виросла з того ж таки запорізького козацтва. А тут раптом дивовижна покірність долі, меланхолія, що особливо вражає, позаяк ідеться про службу власному заклятому ворогові, та ще й у одній з відверто невдячних ролей.
Джерелом цієї меланхолії є, власне, не стільки факт розлуки, скільки факт розлуки насильницької, фактичного виселення. До того ж повтореного щонайменше двічі – двома руйнаціями Січі у 1709-му і 1775-му роках, і припечатаного відправкою на Кубань. Тим часом стале проживання на певній території надзвичайно глибоко впливає на спосіб життя і сприйняття світу. Відповідно, різке насильницьке переселення повністю ламає звичний спосіб життя, взаємодії з оточенням і т. ін. та унеможливлює відтворення фактично локальної культури, залишаючи від ідентичності, по суті, оболонку з частиною суто формальних ритуалів. Понад те, колись «своя», отже безпечна, земля тепер стає очужілою і повною небезпек – позаяк за появу на ній загрожує покарання.
Кажучи коротко, усе вище викладене свідчить про те, що козаки, перш ніж стати зброєю імперії проти інших ще вільних народів, стали жертвами геноциду в тому сенсі, що внаслідок дій імперії їхній спосіб життя та ідентичність були суттєво деформовані й почали поступово руйнуватися. І тоді їхня незавидна роль може розглядатися і як прояв асоціації з насильником (зрештою, на новому місці імперська адміністрація була чи не єдиною знайомою їм силою), і як сублімований ресентимент за моделлю «чому ми зламані, а вони ще ні», хоч логічніше було б направляти ресентимент проти справжнього призвідці біди. Але, як завжди в таких випадках, пам’ять про пережите виступала надійним блокатором, який ще підсилювала свідомість колосального дисбалансу сил. Отож і залишилися лише пісні про байраки і наказ з Петербурга-города як пам’ять про пережите.
17.05.2026