Розмова-полілог науковців про Знання, Віру та Істину (довкола праць Девіда Г'юма «Трактат про людську природу», Іммануїла Канта «Критика чистого розуму» та Ернеста Гелнера «Розум і культура»), проведений у Центрі Шептицького Українського католицького університету 2 травня 2026 року в межах семінару «Наука та релігія»
Учасники:
Орися Біла – філософиня, завідувачка кафедри філософії Українського католицького університету
Лідія Бойчишин – хімік, професорка кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка
Григорій Дмитрів – хімік, професор, декан хімічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка
Віктор Жуковський – богослов, завідувач кафедри богослов’я Українського католицького університету
Ігор Завалій – хімік, академік НАНУ, завідувач відділу водневих технологій Фізико-механічного інституту ім. Г.В. Карпенка НАНУ, голова Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка
Михайло Зарічний – математик, письменник, професор механіко-математичного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка
Андрій Іонов – підприємець, ресторатор, громадський діяч, голова ГО «Вектор»
Василь Косів – графік, мистецтвознавець, ректор Львівської національної академії мистецтв
Роман Кечур – психіатр, психотерапевт, завідувач кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету
Андрій Клімашевський – мистецтвознавець, директор Музею етнографії та народного промислу, заступник директора Інституту народознавства НАНУ
Наталя Лагоцька – фахівчиня з організаційного розвитку, доцентка кафедри управління та організаційного розвитку Українського католицького університету, директорка магістерської програми «Управління організаціями, які впливають» Бізнес-школи УКУ
Богдан Тихолоз – філолог, літературознавець, директор Національного музею Івана Франка
Дмитро Цолін – лінгвіст, професор кафедри біблійних наук Українського католицького університету
Богдан Чума – історик, перекладач, керівник магістерської програми «Майбутнє спадщини», доцент кафедри історії Українського католицького університету
Модератор та укладач текстів: Олег Яськів – фізик, кінознавець, професор, директор Центру Шептицького Українського католицького університету, радник ректора з питань науки і культури.
Олег Яськів: Я обрав три важливі поняття, які люди часто розділяють, і роблять це не завжди відповідально. Вони начебто і близькі, але тим не менш кожне з них має свою оптику бачення. І те, що ми представляємо різні сфери наукового буття, дозволить нам краще розібратися з поняттями «знання», «віри» і тим, як вони інтегруються у те, що ми вкладаємо в поняття «істина».
Григорій Дмитрів: У «Трактаті про людську природу» Девіда Г’юма із самого початку йдеться про таке важливе поняття, як розум. Зокрема, він цікаво пише про асоціації. Як люди думають: є дим – отже має бути вогонь. Студенти-хіміки вже з першого курсу прекрасно знають, що це не завжди так. Ми маємо чудесний дослід, який показуємо дітям, коли змішуються концентровані розчини хлоридної кислоти та амоніаку й утворюється кристалічний амоній хлорид, наповнюючи посудину білим димом, який робиться щоразу інтенсивнішим. Тобто коли Девід Г’юм говорить про дію розуму, який керується інстинктом та звичкою, а не розумом у людському сенсі, то виникає проблема. Тут треба дуже чітко говорити про те, що інстинкти й асоціації – це різні речі. Тобто не всі асоціативні речі, які людина сприймає, можна вважати абсолютними істинами. Є багато речей, які треба переосмислювати. Скептицизм дає не філософія, а природа. Коли філософи все намагаються осмислити, то природа зберігає ще досить багато секретів. Той самий дим без вогню, який утворюється з амоній хлориду.
Андрій Іонов: Девід Г’юм – надзвичайно цікавий філософ, читати його текст було дуже цікаво. Я пам'ятаю свої поїздки в Единбург (у мене там донька вчилася в університеті). Пам'ятник Г’юму, який стоїть в центрі міста. І ресторан старовинний, в якому подавали баранячу голову і суп з неї – знаєте, за рецептом Г’юма. Він страшенно любив поїсти. І він крім того, що був філософом, був ще й великим життєлюбом. Але в той же час його ідеї, які тут описані в цьому тексті, справили, справляють і будуть справляти великий вплив на розвиток філософської думки. А найцікавіше – що він ввів поняття «враження та ідеї». В самому тексті цього нема, але є приклад, що коли людина береться рукою за гарячу свічку, в момент, коли вона торкається полум'я, відчуває гострий біль – це є враження. На наступний день, коли це минає, враження пройшло, лишився спогад не такий гострий, але залишилося те, що Г’юм почав називати ідеєю. Ідея свічки, ідея полум'я. Дуже цікавий приклад, але від цього прикладу можна абстрагуватися і піти далі. І розуміти, що враження формують ідеї, а ідеї, як пише Г’юм, реалізуються в часі. Він стверджує, що час не може з'явитися сам собою – він є лише способом, яким ідеї та враження постають перед розумом. Це надзвичайно цікава думка. І ще коротко я хотів би відзначити одну з, можливо, центральних фраз Г’юма: його твердження про те, що людина – це не що інше, як пучок або в'язанка різних сприйняттів, які слідують одне за одним з незбагненною швидкістю і перебувають у постійному русі. Ця теза, практично, – це початок постмодерну.
Михайло Зарічний: Спочатку про абстракцію. Мені здається, що це одне з найбільших відкриттів людської цивілізації, яке, власне, притаманне людям. Навряд чи тварини абстрагують. Г’юм пише досить багато про абстрагування. Він пише, що абстрагування – це щось таке колективне, що дозволяє викликати з абстрактного поняття, з абстрактної ідеї, якісь конкретні приклади. Він це говорить на прикладі трикутників. Кожен уявляє собі свій трикутник: один уявляє рівнобедрений, інший – рівносторонній, інший – якийсь прямокутний, але ми з цього вичленовуємо одну ідею трикутника. Насправді абстрагування – це щось більше. Абстрагування дає змогу додати такі риси або властивості, яких немає у жодного з тих конкретних понять. Візьму для прикладу поняття прямої – можливо, я вже навіть про це говорив. От край столу – це приклад прямої, або ось тут ви бачите, що плитки на підлозі розділені прямими лініями. Ці прямі лінії всі можуть бути коротшими, можуть бути довшими, але вони обмежені. А древні греки, коли стали абстрагувати, то додали до того абсолютно нову якість, а саме нескінченність. Пряму можна протягти в нескінченність. Тому абстрагування є надзвичайно важливим для розвитку науки.
Богдан Тихолоз: Я традиційно почну з подяки за так симфонічно укладену читанку. Бо читалася вона дуже добре, цього разу в неї така класицистична триактна структура. І ми фактично маємо корпус дуже розмаїтих текстів, але всі вони про віру і розум, fides et ratio. Коли прочитав їх усіх, я відклав це все і подумав, про що мені ці тексти разом промовляють. Вони промовили як критика претензійного або зарозумілого розуму, який переоцінює свої можливості. Власне критика такої зарозумілості раціо і апологія суб'єктивного досвіду. Коли конкретно про Г’юма, то я хотів би зробити тільки три акценти. Акцент перший: Г’юм глибоко і системно міркує про природу розуму і про категорії. І водночас звертає увагу на певну ірраціональність в раціональному. Процитую абзац: «Розум у своїх діях набагато більше керується інстинктом та звичкою, ніж розумом у властивому сенсі». Дуже глибока думка, яка, мені здається, дуже випереджала свій час. Теза номер два, яку хочу заакцентувати, – це, власне, розум як театр сприйняттів. Він слушно каже, що не варто переоцінювати цю метафору, але сам її кілька разів використовує. Тобто вона йому шалено подобається. Оця театральність, видовищність, спектакулярність наших категорій, які видаються геть абстрактними, але насправді ми наділяємо їх плоттю. І третя теза. Мені здається, що це найглибший, дуже добрий пролог до нашої розмови. Це теза про пустелю раціонального. Я процитую: «Мої роздуми привели мене в пустелю. Коли я дивлюся всередину, я бачу лише потік образів. Коли я дивлюся назовні, я бачу лише послідовність подій, зв'язок між якими я не можу довести. Мій розум здається мені хворобою. Отже, я можу бути скептиком у своєму кабінеті, але як людина я мушу діяти і вірити». Так, пустеля раціонального демонструє потребу віри.
Василь Косів: Я традиційно нав’язую ці тексти до концепцій мистецтва. Насамперед скажу про різницю між враженнями та ідеями. Тут гарно сформульовано про ступінь сили і жвавості. Тобто за ступенем інтенсивності й жвавості враження випереджають ідеї. Саме це гарно втілили імпресіоністи – їх тому так назвали, бо вони оперували враженнями. На картинах ніби нічого не відбувається, ніби й не зображено нічого особливого, але враження отримуємо сильні. І ще додам про в’язку сприйняттів, які перебувають у постійному русі, а також про наш розум як театр, де різні сприйняття з’являються одне за одним, проходять, повертаються і змішуються в нескінченній різноманітній формі. Тут дуже цікавий зв'язок з мистецтвом японської гравюри «Укійо-е», яка є продуктом періоду Едо, коли 250 років Японія була закрита від Західного світу. І там, у цьому замкненому казані, зварилася особлива страва, яка не була відома Заходу. У середині XIX століття, коли країна відкрилася, всі були вражені гравюрами, які зображали оцю плинність життя. Якісь фраґменти, щось буденне, несуттєве, бо, зрештою, «Укійо-е» в перекладі – це картини плинного світу. Світ ніби пропливає перед нашими очима. Ці картинки не пов'язані: тут немає якогось особливого задуму. Імпресіоністи захворіли цим «японізмом», постімпресіоністи продовжили цю тезу. А далі ми маємо Беккета, коли це переходить в абсурд – якісь безглузді дії, що не мають послідовності, логіки та сенсу.
Ігор Завалій: Приємно, що тексти викладені саме у такій послідовності, тому що, власне, оця частина читанки в мене викликає думки про взаємозв'язок певних категорій. І перша категорія, від якої можна відштовхуватися, – це враження. Потім оці враження формуються в узагальнення. Тут я би не погоджувався з твердженнями, що раціо – це пустеля, тому що все ж таки є якась рівновага між емоційним та раціональним сприйняттям. І, власне кажучи, у цьому багатокутнику від раціональних узагальнень можна переходити до раціональних законів – тобто до того, з чим працює наука. А від емоційних узагальнень ми можемо переходити до мистецтва, тому що стилі мистецтва – це великі емоційні узагальнення. Ну і, звичайно, у цьому багатограннику є віра – тобто щось таке, що, можливо, є ближче до емоційного пізнання світу, бо має певний компонент уяви і компонент перспективи, надії, сенсу і так далі. Мене останнім часом цікавить прив'язка оцих категорій до наукового підґрунтя, зокрема до фізіології та психології. Тепер стало дуже модним, щоб за всіма емоціями, за всіма тривогами бачити якісь гормони, за раціо бачити нейронні зв’язки і т.п. Я дуже радий, що тут є пан Роман Кечур, бо, можливо, він ці речі прояснить. Особливо це стало модним у середовищі молоді, яка не знає ані хімії, ані фізіології, але зате вона вже знає, що вечором виділяється глюкоза, що зранку з’являється кортизол, що є адреналін і так далі. І вони цим всім оперують. Але якщо подумати тверезо, то, напевно, за цим стоять нові можливості заглиблення в фізіологію людини. Тому що реально гормони виділяються, реально нейронні зв'язки існують. Реально наші відчуття трансформуються в якісь зв'язки. Тому хотілося б почути від фахівця, чи ми можемо прослідкувати, чи можемо на фізіологічному рівні відрізнити, наприклад, емоційне пізнання від раціонального. Можливо, віра – це нейронні зв’язки, що формуються в людини. В одних вони стійкі, а в інших вони розпадаються через певні фізіологічні особливості. Чи можна на таке розмите запитання отримати конкретну відповідь?
Роман Кечур: Коротко спробую відповісти, хоча це, може, занадто голосно сказано – відповісти. Можу поділитися просто думками. Мені здається, що йдеться про редукціонізм. Йдеться про спробу редукувати складну систему до якихось простих метафор. Мені здається, що в такому побутовому розумінні, коли ми говоримо про дофамін, глюкозу або ще про щось таке, – ми говоримо скоріше про метафори, ніж про біохімію. Скоріше метафоричне пояснення. Наприклад, «дофамін якогось задоволення або зацікавленості»: замість «задоволення» чи «зацікавленість» ми говоримо «дофамін». Замість енергетичної системи ми говоримо «глюкоза». Хоча між глюкозою й енергією є величезна кількість послідовних ланцюжків, більшості людей це не потрібно. Людям просто потрібні метафори. Є якісь старі метафори і є нові метафори. Я не думаю, що ідея з гормонами в сучасному розумінні чи в сучасному дискурсі відрізняється від ідеї з флюїдами 17-го чи 18-го століття. Має, мені здається, приблизно те саме значення. Тепер хотів би повернутися до Г’юма. Я думаю, що він дуже цікавий з точки зору психодинамічної психології, тому що він описує свідомість як потік вражень, відсутність причинно-наслідкових зв'язків, а не просто повторюваність. За великим рахунком, він описує первинний несвідомий процес. Або в психодинамічній психології це називається прототоксичним модусом прийняття. Тобто якщо ми візьмемо дитячий розвиток, то дитина десь між народженням і першим роком життя, протягом першого року життя, не сприймає реальність так, як ми з вами. Не може збудувати причинно-наслідкових, якихось просторових зв'язків. Уявіть собі, що ви погано чуєте, погано бачите: акомодація 8 сантиметрів: все, що далі,– в тумані, все, що ближче, – розпливається. Образи, які з'являються, з'являються нізвідки і пропадають в нікуди. Цілісного об'єкта ми не бачимо – лише рука, нога, палець, шкіра, дотик. Уявимо собі мілієнізацію розрізнених нервових волокон, тобто ізоляція нервових волокон ще погана. Сигнали нечіткі, дифузні, швидко розпадаються. Попереднього досвіду нема. Щось бурчить в животі, щось тисне. Може, це голод, може, мене підгузник стиснув, може, мама обійняла. Дитина не розуміє. Вона не може локалізувати відчуття. Уявіть собі таку перцепцію. Так, якби ми взяли фільм, старий фільм на плівці, порізали на кадри, більшу половину викинули, потім в хаотичному порядку склеїли і показували нам діафільм. От те, що описує Г’юм, – це прототоксичний модус перцепції. Він через це такий пізнавальний, що в кожного з нас цей досвід є, тільки не кожен з нас цей досвід може пам'ятати і описати. Описуючи цей досвід, він, як художник, апелює до нашого досвіду, який кожен несе, але не може артикулювати.
Богдан Чума: Якщо дивитися на Г’юма крізь призму інших авторів того часу, доби Просвітництва, віри в розум і так далі, то він завжди був мені цікавий. Г’юм якісно виділяється з-поміж них – особливо своєю тезою: “Раціональність – це химера, створена в морі хаосу”. Цей текст Г’юма – про об'єктивізовану раціональність. А тому важливо, коли він говорить, що ми живемо в ілюзії зовнішнього світу, створеній лише заради нашого психічного комфорту. На те, що Роман Кечур пояснює з точки зору психології, я дивлюся як історик; Г’юм шукає чогось людського в морі раціонального. Коли вам довкола кажуть, що ви лише гвинтик, а ви не хочете бути цим гвинтиком, то ви шукаєте щось дуже людське в цьому раціональному світі, пробуєте це людське також раціоналізувати і кажете, що ваше раціо не працює, що все дуже суб'єктивне. Тому Г’юм геть не про раціо. Він – про особистість, про дуже людське. Це те, що виділяє Г’юма у величезному середовищі раціоналістів, просвітників, які вірили в глобальний розум, в глобальну рацію – а Г’юм протестував проти цього.
Дмитро Цолін: Розум – це лише інструмент, який допомагає нам орієнтуватися у світі вражень, і він завжди залишатиметься під впливом наших інстинктів та почуттів. У цьому виявляється подвійна природа пізнання – це розум і почуття, про які Г’юм говорить. Я звернув увагу на те, що ця тема була добре розвинена ще у патристичній християнській традиції, зокрема у Єфрема Сирина – це 4-те століття. Він вважав, що основною ознакою людини, яка вирізняє її з-поміж інших сотворених істот, є «розуміння і відчуття величі». Він навіть вигадав спеціальні терміни сирійською мовою «хушава ве-маргеш берабуса»: «хушава» – це розуміння, «маргеш» – це відчуття, а об’єктом є велич. Під «величчю» він мав на увазі цілісність Всесвіту, що несе в собі відбиток божественного задуму і сотвореності. Він вважав, що ці властивості пізнання притаманні всім людям і вони супроводжують кожного впродовж цілого життя, виявляючись на всіх його етапах. Поєднання розуміння і відчуття, раціонального й емоційного – Г'юм говорить про те саме, і в цьому він не був оригінальним.
Лідія Бойчишин: Читаючи цю читанку, у мене як у хіміка і водночас дуже раціональної жінки виникають раціональні і певною мірою ірраціональні відчуття. Створюється враження, ніби ми постійно рухаємося між двома полюсами – між свободою мислення і свободою традиції. У тому сенсі, про який ми сьогодні говоримо, присутні свобода думки, свобода внутрішнього переживання. Але кожен із нас водночас належить і до своєї професії, і до певної спільноти – зрештою, кожен із нас є українцем, частиною української нації. Мені здається, що в глобальному сенсі ми мислимо дещо подібно і маємо певні шаблони та, можливо, навіть глибоко вкорінені структури сприйняття. І коли я читала Гелнера і Канта, у мене виникало відчуття, що треба говорити про ширші процеси – формування нації та спільного способу мислення. На ґрунті цих текстів я почала осмислювати націю як традицію. У цій традиції розум постає як щось універсальне і незалежне від культури. Ніби він не повинен сліпо довіряти авторитетам, наприклад, історії чи звичаям, усталеним уявленням. Завдання полягає у тому, щоб мислити так, аби кожне твердження могло бути обґрунтованим через загальні правила розуму. І саме це формує образ людини, яка не просто успадковує істину, а щоразу заново її вибудовує. У кантівському розумінні нація постає не як кінцева мета, а радше як умова існування спільного простору мислення. І вона є виправданою лише тоді, коли зберігає можливість критичного мислення. І навпаки, вона втрачає свій сенс тоді, коли перетворюється на систему, яка забороняє ставити запитання.
Віктор Жуковський: Цей текст Девіда Г’юма надзвичайно густий. Ми могли б тільки цьому автору присвятити цілу нашу зустріч. Надзвичайно важко вибрати те, що найбільше заторкнуло внутрішні тригери і перегукнулося з богословським розумінням розуму, пізнання, причинності, ідей і так далі. Перш за все, Г’юм наголошує на простенькій, на перший погляд, але надзвичайно важливій думці, яка є наскрізь християнською: «Не можемо сформувати ідею смаку ананаса, ніколи не пробуючи його насправді». Відразу виринає асоціація – слова псалма «Спробуйте (або “вкусіте” церковнослов'янською) – й подивіться, який добрий Господь» (Пс. 33:9). Минулого разу ми багато роздумували про джерельний, первинний вимір будь-якого онтологічного досвіду пізнання, а саме про буття як відношення, буття як участь, пізнання як результат взаємин, діалогу, смакування в спільній трапезі сопричастя. Тому ідея осягнення нашого розуміння від первинного смакування, пережовування чи прожиття всім своїм єством того, що ми хочемо пізнати, є визначальною. Друга річ, яка надзвичайно важлива, – це причинність і наслідки, буття як відношення. Тут Г’юм наводить три головні обставини. І ось що цікаво: звична ніби ідея – подібні причини завжди супроводжуються подібними наслідками. Яка подібна причина і подібні наслідки для нас, людей? Звідки походить розум, який теж стає причиною? Еволюційна теорія дає лише часткову відповідь, але далеко не повну. Про подібність до подібного ми згадували на минулій зустрічі, коли роздумували про троїчного Бога-Творця, троїчну людину-Його творіння і суспільство, яке покликане, як Його Троїчний Архетип співжити солідарно, у спільному добрі, з повагою до гідності особи та у субсидіарних взаєминах. Будь-яке «розстроєння» – це вже аномалія або «хвороба» розуму, який редуковано інтерпретує себе як єдиний і виключний інструмент пізнання. Третій важливий момент, на мою думку, – це сприйняття розуму як театру, де, за словами автора, «різні сприйняття з'являються одне за одним». Зникають і з'являються. Якщо розум сприймати як театр, то що/хто тоді за кулісами цього розуму? Якщо розум лише театр, то ми переходимо в пустелю, де, крім сцени, не бачимо нічого/нікого іншого. І тут ми стикаємося з тим, про що вже почали сьогодні згадувати, – а саме зведенням розуму до самого себе. Розуму, який без необхідного процесу очищення залишається в ненормальному, зацикленому на собі, хворобливому стані.
Олег Яськів: Ернест Гелнер – сучасний філософ, який якраз і намагається переосмислити і г’юмівський підхід, і кантівський.
Василь Косів: У нього так чітко стверджується, що пам'ять зберігає ідеї, зберігає порядок, зберігає позицію, і вона не має влади щось змінювати. Натомість уява – це щось інакше. Але всі, хто займалися усною історією, хто записував спогади, хто працює з індивідуальною чи колективною пам’яттю, чудово знають, як уява впливає на пам'ять, як свідчення людей модифікуються не лише з часом, а також від того, кому людина розповідає цю історію. Тож події минулого змінюються саме за допомогою нашої уяви.
Богдан Тихолоз: Щодо Канта, то цей фрагмент з «Критики чистого розуму» мені цінний не стільки міркуваннями про чистий розум, скільки нюансованим і диференційованим розумінням віри. І мені здається, що в цьому фрагменті варто не переоцінювати ось цю його типологію, яку він обґрунтовує: прагматичної віри, яку він вважає насправді наївною, відруховою; доктринальної, яка базується на теоретичних засновках; моральної, яка виявляється у вчинках. Ми знаємо, що для нього цей аспект віри неймовірно важливий. І негативної віри. Останній вид – це, по суті, віра в те, що вірити не можна, в те, що віра неможлива як така. Атеїст просто вірить, що Бога немає; він теж вірить, і це негативна віра. І ще репліка щодо того, що тут лунало. Мені здається, вже третю зустріч поспіль ми якраз проблематизуємо і нюансуємо наше розуміння різних способів пізнання. І я дуже би закликав до того, щоб ми не були надто радикальними в протиставленні науки і мистецтва чи науки і релігії за простим формальним критерієм: раціональне чи ірраціональне. Якраз і текст Г’юма, і безліч інших текстів, які ми читали, про те, що все, що нам видається раціональним, насправді має в собі дуже багато ірраціонального. А те, що ми відчуваємо як вияв несвідомого чи емоційної сфери, насправді має дуже багато раціонального. Наука, мистецтво, релігія і філософія однаковою мірою є способами пізнання світу, де раціональне та ірраціональне переплітаються в різних дозах. Інколи філософський текст може мати більше пристрасті й емоцій.
Роман Кечур: Пам’ять залежить не тільки від того, кому ми розповідаємо, але й взагалі від контексту. Але по-іншому залежить від того, які ми є, – а ми є різні. Якщо я істеричний – пам'ятаю враження. Якщо я є обсесивним – пам'ятаю деталі. Якщо параноїдний – пам'ятаю обрáзи. Якщо я нарцисична людина – то пам'ятаю, отримав аплодисменти чи ні. Тобто пам'ять є сфокусована на основній проблематиці людини, яку ми можемо описувати. Очевидно, ми не можемо людину зводити до проблематики. Ми всі трошки ширші – але ми можемо сказати, що є скелет і є кості. Той скелет – це ми маємо певну структуру особистості. Отже, ми маємо пам'ять, яка випливає з внутрішнього світу, і пам'ять, яка випливає з контексту. На перетині ми маємо оцей феномен пам'яті. Щодо зведення до цього принципу раціонально-нераціонально – я дуже погоджуюся з тим. Мені здається, що Кант, власне, про це й каже. Він каже, що ми якоюсь мірою досліджуємо через науку, мистецтво і релігію самі себе. Тому що ми не можемо нічого іншого дослідити, аніж те, що закладене в структурі нашого пізнання. Тому, в певному сенсі, ми дивимося в дзеркала. Це таке, мовою психіатрії, аутичне заняття. Ми такі аутичні люди, які зібралися разом, щоб поділитися тим, як ми бачимо себе в дзеркалі.
Наталія Лагоцька: Я би хотіла заакцентувати на тому, де Г’юм дещо обмежено стверджує, що ідея є копією вражень. Він апелює насамперед до свідомого проживання досвіду і не надає достатньо місця несвідомому, наскільки воно може бути враховане, зокрема в продукуванні ідей. Натомість сучасні когнітивні науки нам говорять про те, що людина радше конструює реальність, ніж її копіює.
Михайло Зарічний: Кант вважає, що ми є центром всього. Ми можемо пізнавати все тільки на основі нашого розуму. Нам природа, експеримент, можливо, менше потрібні, ніж сучасна наука. Я б сказав, що Кант вважав, що в нас вкладена з дитинства евклідова геометрія, бо ми вміємо міряти відстані, ми вміємо з'єднувати дві точки і так далі. Але пізніше з'ясувалося, що неевклідова геометрія має такі самі логічні права з точки зору чистого розуму, такі самі права, як і евклідова геометрія. А більше того, сучасна фізика каже, що і неевклідова геометрія домінує зараз. Якщо є гравітація, то вона викривлює світ, і ми маємо на таких самих правах і неевклідову геометрію у світі. Мені здалося, що Станіслав Лем у своєму творі “Głos Pana” («Голос Господа») стає на точку зору кантіанства, коли каже, що математика в нас вмонтована. Цитата звучить буквально так, я її чомусь запам'ятав в оригіналі: “… świat porządki swoje wstrzyknął w język ludzki, ledwie ów język zaczął powstawać; matematyka śpi w każdej mowie i jest do odnalezienia tylko, lecz nie do wymyślenia” («…світ вніс свої порядки у людську мову, щойно ця мова почала зароджуватися; математика спить у кожній мові, і її можна лише відкрити, а не винайти»). Ми її, математику, маємо знайти у себе і нею послуговуватися. Ну чим не Кант?
